Як працює український «інститут милосердя»

В охайній сірій теці — біографія в’язня, текст судового вироку, характеристика з колонії, інформація про родину і стан здоров’я, а також головне — клопотання про помилування. Таких тек за перше півріччя 2016 року в Департаменті з питань помилування Адміністрації Президента України виявилося понад 270. У підсумку за півроку Президент помилував 41 в’язня.

Олександр Букалов очолює Департамент з питань помилувань з лютого 2015 року. До цього він довго займався правозахисною діяльністю, зокрема працював в організаціях Amnesty International і «Донецький Меморіал». А ще раніше Олександр Павлович, астроном за освітою, був керівником астрономічних гуртків та ливарником. Тож із ним можна говорити про багато цікавих речей, але ми зосередились на українському інституті помилування, «законі Савченко» та реформі пенітенціарної системи, яка триває в Україні.

«ДЕПАРТАМЕНТ НЕ БАЧИТЬ ЗАСУДЖЕНОГО, І ДО ПЕВНОЇ МІРИ ЦЕ ДОБРЕ»

— Кілька сотень клопотань за півроку — це доволі багато. Як відбувається розгляд звернень?

— Майже половину клопотань можна повноцінно розглянути одразу. Вони надходять із колоній, від самих засуджених, і доповнюються пакетом усіх необхідних документів від установи виконання покарань. Але, крім того, клопотання часто надходять від народних депутатів, матерів, сестер, дітей в’язнів і не містять необхідної для розгляду інформації. Ці клопотальники просто просять про помилування, іноді навіть не зазначаючи імені засудженого, лише прізвище. Цим людям ми даємо роз’яснення, як оформити клопотання, щоб ми розглянули його належним чином.

Клопотання, які містять необхідний перелік документів, працівники департаменту ретельно вивчають, щоб зрозуміти, чи досить підстав для того, щоб пропонувати людину до помилування. На все це може піти дві-три години, а іноді й півдня. Треба прочитати вирок, анкету, характеристику, саме клопотання, зіставити всі ці дані, зважити аргументи «за» і «проти» помилування, за потреби зробити запити щодо додаткової інформації.

Іноді зробити висновок буває не дуже складно: наприклад, людина була вісім разів засуджена, перша судимість була у 15 років, щоразу між виходом на волю та новою судимістю минало з півроку. Коли така людина вийде на волю, існує велика ймовірність, що за певний час вона знову скоїть злочин. Бувають інші випадки, суперечливі. Тоді ми з колегами в департаменті ретельно обговорюємо, яким чинникам варто віддати перевагу.

Статистика свідчить, що помилування може бути застосовано до однієї з семи-дев’яти осіб, які звертаються з клопотаннями. На мою думку, це доволі велика частка. Для розгляду відповідних кандидатур Комісії з питань помилування департамент складає довідку про ув’язненого, зазначаючи позитивні та негативні чинники. Приблизно за тиждень до засідання комісії її члени отримують такі довідки про засуджених, ознайомлюються з ними, а вже під час засідання остаточно ухвалюють рішення, кого саме запропонувати Президентові помилувати.

Засідання комісії відбуваються в середньому раз на півтора-два місяці, попередні висновки департаменту зазвичай підтримуються, хоча бувають два-три випадки, коли рішення комісії не збігається з пропозицією нашого департаменту. Якщо для ухвалення рішення комісії бракує інформації, розгляд звернення переносимо на наступне засідання.

— Щодо детальнішого знайомства зі справою. З вашого нещодавнього звіту видно, що члени комісії 2016 року навіть двічі виїжджали до місць позбавлення волі...

— Це дещо інше. Взагалі департамент розглядає документи і не зустрічається з людиною, яка до нас звертається. І до певної міри це краще, бо мінімізується можливий особистісний вплив. Під час особистого спілкування емоції можуть зашкодити зваженому рішенню, а зустріч може викликати у засудженого зайві сподівання.

Але якщо людина засуджена довічно, ми чинимо інакше. З ініціативи голови Комісії з питань помилування Андрія Таранова, коли звертається така людина, ми намагаємось зустрітися з нею особисто. Для нас важливо подивитися, яким засуджений є сьогодні, як оцінює злочин, скоєний понад 20 років тому (засуджені довічно можуть просити про помилування лише після відбуття ними в місцях позбавлення волі не менше 20 років. — Авт.). Про ці виїзди і йдеться у звіті. Ми вже розглянули декілька десятків клопотань довічно засуджених осіб, але поки не знайшли достатньо прийнятної кандидатури для помилування. Насправді, хочеться, щоб були такі випадки.

— Яку увагу клопотанням приділяє Президент?

— Після засідання комісії ми подаємо пропозиції на розгляд Президентові, і він отримує довідки на кожну з осіб. При ухваленні рішення Президент може ознайомитися з кожним випадком. Процедура ухвалення ним рішення свідчить, що він довіряє думці членів комісії.

«В ІНСТИТУТІ ПОМИЛУВАННЯ ЗНАЧНОЮ Є МОРАЛЬНА СКЛАДОВА»

— Як у різні роки змінюється кількість помилуваних?

— Інколи люди дивуються, чому за часів Кучми, Ющенка милували по тисячі осіб на рік, а зараз за півроку — ледве півсотні? Причиною тут, на мою думку, є кілька чинників, основні — два.

Перший — це змінено «якість» осіб, до яких застосовується помилування. Ми з’ясували, скільки осіб після помилування минулих років знову потрапили за ґрати, і виявилось, що таких чимало: на жовтень минулого року їх було 130. І це без врахування числа тих, хто після помилування міг скоїти злочин, відбути покарання і зараз перебуває на волі.

Ми бачимо, що серед цих людей чимало таких, хто перед тим, як бути помилуваним, уже мав по дві-три судимості. Здається, фактор неодноразового засудження дається взнаки. Нині підхід змінено, і майже всі, хто отримав помилування за останній рік, засуджені вперше. Мені хочеться сподіватися, що люди, помилувані зараз, не скоюватимуть злочинів, хоч це покаже тільки час.

Інша причина, чому зараз число помилуваних осіб суттєво зменшилось, — це число ув’язнених осіб та частка тих із них, хто скоїв тяжкі злочини. За останні два-три роки чисельність в’язнів в Україні значно скоротилася. Десять років тому їх було 190 тисяч, за часів Януковича — близько 150 тисяч. Зараз — 60 тисяч, з яких тільки 45 тисяч відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Крім цього, у в’язницях стало набагато менше людей, які відбувають покарання за скоєння нетяжких злочинів. А саме така категорія становила значну частку тих, кого милували раніше. Сьогодні значно зросла частка осіб, засуджених за вбивства, розбої та інші тяжкі злочини. Саме їх дуже багато серед тих, хто звертається до нас, але ми дуже обережно ставимось до помилування таких осіб.

— У 2011—2014 роках, коли президентом був Віктор Янукович, звернень про помилування було в кілька разів більше, ніж зараз, щорічно — понад півтори тисячі, але самих помилуваних — менше, від двох до 21 особи на рік. Чому?

— Кількість рішень про помилування залежить від Президента. За часів Януковича наш підрозділ так само розглядав клопотання, готував довідки, комісія проводила засідання і надавала президентові пропозиції щодо помилування. Натомість президент просто не ухвалював рішення з невідомих причин. Минав місяць, другий... Пропозиції застарівали, деякі втрачали актуальність, бо дехто з кандидатів отримував умовно-дострокове звільнення. Янукович просто не милував людей.

— Кому, на вашу думку, варто просити про помилування?

— Засуджена особа може бути звільнена від відбування покарання за амністією, умовно-достроково, може й за хворобою, хоч така процедура буває застосована рідко. На відміну від цих механізмів звільнення, в інституті помилування значущою є моральна складова. Щоб бути помилуваною, людина має заслуговувати на милосердя, бути вартою цього помилування. Суб’єктивний чинник у цій процедурі важить дуже багато. Буває, людина скоїла злочин, відбула значний термін покарання, який можна вважати адекватним до цього злочину, її можна відпустити на волю. До неї можна застосувати амністію або УДЗ, але її не варто милувати. Помилування до певної міри є прощенням того, що людина скоїла. А іноді людина відбуває покарання за таке, що пробачити неможливо. І звільнити її можна за амністією або УДЗ, але милувати її не бажано.

До речі, довічно засуджені — єдина категорія, яку не може бути звільнено умовно-достроково або, як ще іноді кажуть, умовно, бо ж у них немає строку відбування покарання. Тому доречно надати й цим засудженим можливість виходити на волю не тільки через помилування. Саме такий підхід рекомендує й Рада Європи. Відповідні законопроекти у нас з’являються, але поки такого закону немає. Проте це важливо, бо людина може заслуговувати на звільнення, але не на помилування.

— У травні внесли зміни до Положення про порядок здійснення помилування, і тепер клопотати про помилування засуджених можуть їхні родичі, адвокати, Уповноважений з прав людини. Як оцінюєте це нововведення?

— Позитивно. Два-три роки тому ще як правозахисник я надсилав пропозиції змін до Положення. Коли став працювати в департаменті, майже всі їх реалізували, крім тієї, що стосується розширення кола клопотальників. Причина — було невідомо, як зможе впоратися з обсягом звернень департамент після значного скорочення його чисельності.

Свого часу клопотати про помилування могло широке коло людей, потім — лише засуджений. Як наслідок, число клопотань зменшилося в декілька разів. Тепер перелік клопотальників знову розширили, але він не такий великий, як раніше. Це ускладнить роботу департаменту, проте я вважаю, що це правильно. Один із головних мотивів такої зміни — уникнути випадків, коли адміністрація установи виконання покарання перешкоджає засудженому в поданні клопотання. Це буває, хоча й рідко. Коли клопотання про помилування подає стороння особа, установа не може ухилитись від підготовки необхідних документів. Немає обов’язку помилувати людину, але у держави є обов’язок забезпечити кожній особі реалізацію права звернутися з клопотанням про помилування, а ми зобов’язані розглянути його.

«ІНОДІ ПРИ ПОМИЛУВАННІ ВАЖКО УНИКНУТИ ВПЛИВУ НЕ ДУЖЕ ДОСКОНАЛОЇ СУДОВОЇ СИСТЕМИ»

— Чи звертаються до вас люди, які вважають, що їх засудили несправедливо?

— Не так уже й рідко у клопотаннях трапляється аргументація: прошу помилувати, бо рішення суду несправедливе або взагалі сфальсифіковане. Ми не можемо керуватися такими аргументами. Наш департамент не може перетворюватися на інстанцію, яка переглядає рішення судів. Навіть коли ми бачимо за характером складання вироку, що суд не дуже бездоганно мотивує своє рішення, ми маємо виходити з того, що він вирішив. Аргументи про несправедливе рішення мають бути спрямованими до суду, вони доречні для судових процесів. Ми беремо до уваги аргументи клопотальника, що стосуються несправедливого вироку, але спиратися на них, звичайно, не можемо. Виправляти несправедливий вирок помилуванням і небезпечно, і неправильно.

— Порівняно з системою помилування в інших країнах, наскільки прогресивною є українська?

— Дуже обережно ставлюся до слова «прогресивний», бо складно вибрати адекватні критерії прогресивності. У світі існує широкий спектр процедур і суб’єктів помилування. Часто це президент, але також це може бути парламент, міністерство юстиції, якась інша структура. Зараз в Україні доволі недосконала судова система, далека від стандартів справедливості. Це не може не позначатися на розгляді клопотань про помилування. Нормальною практикою є звільнення засудженої особи раніше визначеного судом терміну, коли можна вважати, що вже відбутою частиною покарання досягнуто мети, задля якої людину позбавляли волі. У нас такі механізми звільнення працюють погано. Це стосується і амністії, і умовно-дострокового звільнення. Тому чимало засуджених покладаються в пошуках справедливості на можливість застосування до них помилування.

Брак справедливості у сфері призначення та відбування покарання не може не тиснути під час розгляду клопотань засуджених. Можна сказати, що іноді при помилуванні важко уникнути впливу не дуже досконалої судової системи. Можливо, саме з таким впливом і пов’язаний доволі великий відсоток задоволених клопотань про помилування — як реакція на не зовсім справедливі вироки судів. Це питання складне і потребує детальних досліджень. Амністія також певним чином коригує рішення судів. Дуже добре, коли в країні існують процедури адекватного призначення покарання та ефективні механізми звільнення від нього. Якщо ці механізми, не враховуючи помилування, працюють добре, то й потреба звертатися за помилуванням виникатиме у невеликого числа засуджених.

Сьогодні констатують, що часто в Україні названі механізми працюють погано. Наприклад, нерідко людина може отримати умовно-дострокове звільнення лише через хабар. Брак ефективних механізмів дострокового звільнення призводить до відчутного навантаження й на інститут помилування. А ідеальна ситуація, на мою думку, коли людина доводить своє виправлення і може звільнитися умовно-достроково.

— Ви кажете, що іноді судові вироки впливають на розгляд клопотань про помилування. Що ви маєте на увазі?

— Іноді суди виносять неадекватно жорстокі покарання. В Україні за вбивство під час сварки, скоєне випадково, людина може отримати сім років позбавлення волі. А буває, що за злочин з меншими наслідками вона отримує 12 років позбавлення волі.

Здається, навіть два-три роки ув’язнення мають навчити людину, що, наприклад, не можна красти. І дивно бачити, як інколи людина систематично скоює схожі, хоч і нетяжкі, злочини. Відбуває покарання, виходить на волю і дуже скоро знову потрапляє за ґрати. Що треба зробити, щоб ця людина припинила так чинити? Можливо, така «стабільність поведінки» є відображенням певної соціальної хвороби, коли особа психологічно готова вчиняти злочини, не зважаючи на покарання, і не бачить у цьому чогось поганого.

Мені здається, що не досить висвітлена й роль держави, яка майже жодним чином не допомагає громадянину після звільнення. Людина виходить на свободу і не має роботи, житла. Вона відчуває, що нікому не потрібна, самотужки подолати цю безвихідь вона не в змозі. Нерідко саме своєю байдужістю до проблем таких людей держава начебто підштовхує їх знову вчиняти злочини, проте не несе за це відповідальності. Нам вкрай потрібна система адаптації колишніх ув’язнених.

«ЧИМАЛО НАМАГАНЬ «ПОКРАЩИТИ» «ЗАКОН САВЧЕНКО» — ЦЕ ПОПУЛІЗМ»

— «Закон Савченко», за яким один день перебування в СІЗО зараховується як два дні відбування покарання, викликає суперечливі оцінки суспільства. Дехто називає його затребуваним, дехто зауважує, що через нього зріс рівень злочинності. Як ви оцінюєте цю ініціативу?

— Я детально досліджував ситуацію із застосуванням закону, проаналізував чимало статистичних даних і зазначу, що твердження про те, що злочинність зросла через «закон Савченко», неправдиві. На волю виходить злочинців не більше, а деяких категорій навіть значно менше, ніж 2015 року чи раніше.

Рівень злочинності зазвичай залежить від соціально-економічної ситуації в країні та від ефективності роботи правоохоронних відомств, а не від того, скільки колишніх в’язнів опинилося на волі. Коли загальне зубожіння в суспільстві зростає, число громадян, які наважуються порушувати закон, також збільшується. Коли правоохоронні органи погано ловлять злочинців — злочинність зростає. Але чомусь за ріст злочинності роблять відповідальним «закон Савченко».

Окремі випадки скоєння злочинів людьми, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, нічого не говорять про якість «закону Савченко». Завжди частина осіб, які звільняються із в’язниць, із часом скоює нові злочини. Оскільки нині майже всім засудженим — понад 45 тисячі осіб — зарахований термін перебування в СІЗО, то й не дивно, що тепер майже в кожного засудженого, який звільняється, є факт перерахунку терміну покарання за «законом Савченко».

Розгляд матеріалів клопотань про помилування, в яких зазначено перерахунки за законом, свідчить, що зарахування терміну перебування в СІЗО протягом року і довше трапляється дуже рідко. Типовий термін, на який зменшується відбування покарання, — декілька місяців.

Кажуть, що закон застосували до 47 тисяч в’язнів, але ж звільняють не 47 тисяч! Якщо людині звільнятися через вісім років — тепер через сім.

На жаль, критики закону не згадують головної його мети — до певної міри компенсувати ще не засудженим громадянам жахливі умови тримання в СІЗО. І до речі, спроби змінити закон, щоб не застосовувати його до осіб, які скоїли тяжкі злочини, означає засвідчити, що тяжкість умов утримування є елементом покарання.

Закон має вади, його можна і треба покращити, але наявна критика спрямована на цю новацію як таку. Мені здається, що чимало намагань «покращити» «закон Савченко» — це популізм.

«ВАЖЛИВО ПОЗБУТИСЯ ПОГАНОГО ПОВОДЖЕННЯ З УВ’ЯЗНЕНИМИ»

— В Україні триває реформа пенітенціарної системи. Ви маєте свій погляд на її реалізацію, зокрема щодо оновлення персоналу в місцях позбавлення волі. Які нововведення потрібні в цій сфері?

— Мені складно оцінювати переваги і недоліки нинішньої реформи. На мою думку, вона здійснюється до певної міри спонтанно, багато чинників не прораховані належним чином. Тому, крім позитивних, можуть бути й негативні наслідки. Останні треба мінімізувати, і, сподіваюсь, Міністерство юстиції на це налаштоване.

Мені здається, зараз складно обрати ефективний, найкращий шлях змін у пенітенціарній системі. Ми знаємо, що попри численні публічні дискусії, реформи в міліції, прокуратурі, судовій системі йдуть досить складно. А в пенітенціарній сфері ми бачимо тільки перші кроки до змін. Дуже важливо зараз правильно розставити пріоритети. Гадаю, умови утримування людей, побудова нових установ і закриття тих, що є, не зможуть суттєво змінити той дух відомства, який там зараз панує. Я вважаю, визначальними мають бути зміни, пов’язані з персоналом. Будь-який нормальний в’язень погодиться на не дуже добрі умови утримування, якщо до нього ставитимуться як до людини, поважатимуть його гідність. На жаль, у нас є приклади установ виконання покарань, де умови дуже гарні, але в’язні бояться туди потрапляти, бо ставлення до засуджених вкрай погане.

Насамперед треба позбутися поганого поводження з ув’язненими. Треба прибрати із системи працівників, яким там точно не місце, і натомість залишити тих, хто здатен сприйняти зміни. Проте я не знаю, яким чином, завдяки якому реальному механізму можна сьогодні відрізнити одних від других.