Запитання — це завжди бажання зрозуміти
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Святий революціонер

Папа Іван ХХІІІ і сучасний світ
30 квітня, 2014 - 09:49
Папа Іван ХХІІІ

27 квітня цього року в Римі було канонізовано двох славних пап, які радикально змінили обличчя католицької церкви: Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ. Для України рідним та близьким був Іван Павло ІІ, але в нашій ситуації постійної кризи об’єктивно важливішими могли би стати уроки папи-миротворця, папи-революціонера, папи-екуменіста Івана ХХІІІ.

1958 року, коли помер папа Пій ХІІ — саме втілення величі влади й папської непогрішності, здавалося, що ніхто не зможе змінити хід історичних подій. У церкві боролися між собою різні угруповання, головною метою яких була влада і поступові, покрокові зміни. Чому саме поступові? Церква, якщо чесно визначити її стан, виходила із льодовикового періоду. Папа Пій ХІІ заборонив практично все, що тільки можна було заборонити, заморозив все, що можна було заморозити, і відступав від середньовічного католицизму лише тоді, коли вже іншого виходу не було. Де-факто, він поступився лише одного разу — 1943 року. У проповіді на Різдво він вперше позитивно відгукувався про ідею захисту прав людини. Із часів Французької революції ідея гідності вільної людини видавалася безбожним бунтом проти божественного порядку. Всі декларації прав людини та конституції засуджувалися: людина — істота грішна, всю істину знає лише Бог та його Церква, і тому не можна вважати людей повноцінними, духовно зрілими особистостями, які вже завдяки своїй індивідуальності від народження мають усі природні права. Навіть людська совість може помилятися, і тому людина завжди потребує Небесного Батька-Отця, який промовляє до людей через Біблію, та Матері-Церкви, яка доводить, що і як робити через повчання церкви. Альтернативною як щодо ліберального індивідуалізму, так і щодо комуністичного колективізму папи висували доктрину природності життя людини у спільнотах, де всі знають одне одного. Середньовічне суспільство корпорацій сприймалося як ідеал, який можна відродити тут і тепер. Справді, творення із громад свого роду корпоративних сімей іноді було успішним — так це було на Західній Україні завдяки діяльності Андрея Шептицького або у випадку ініційованого католиками кооперативного руху. Але загалом змагання католиків за третій шлях поки що привело лише до спокуси фашизмом, і 1943 року папа Пій ХІІ різко пориває з кількасотрічною традицією боротьби проти ідеології прав людини й починає захищати людську гідність вільної людини як Божого образу. Бог вільний — і людину створив повністю вільною, але в сучасних деклараціях прав людини про основи свободи згадувати необов’язково — головне, щоб свобода була вимогою всіх. На цій основі було створено і «Декларацію прав людини» ООН, у підготовці тексту якого брали участь католицькі богослови.

В усьому іншому католицька церква являла собою взірець консерватизму. Світ навколо змінювався, все нове сприймалося як спокуси чи привід для спокус. Дедалі менше людей бажало ставати священиками, люди відходили від активного церковного життя, а католицизм не зазнавав змін і вважав, що істинні віряни завжди залишаться, а ті, хто відійшов, — вони й не були справжніми католиками та християнами.

І ось у цей доволі закритий світ, у якому під жорстким контролем перебувало практично все, в цей прекрасний, але надто відірваний від реального життя світ Снігової королеви Влади та Схоластики, несподівано приходить простий селянський син Іван ХХІІІ. Уже те, що він приймає ім’я Івана — апостола любові, було викликом. Далі — більше. Він визнає власну недосконалість, кепкує зі своєї огрядності й жартує щодо непогрішності пап! І раптово заявляє про рішення скликати Вселенський собор. Попередній собор 1870 року ухвалив рішення про непогрішність папського вчення, і вже собори просто виявлялися не потрібними. А тут раптом — Собор. І вимога: за незмінності змісту потрібно надати всьому в Церкві нових форм, які мають відповідати сучасному життю. Революція, скандал! А папа з посмішкою зауважує: я ж непогрішний, тому так вирішив. І я чув голос Духа Святого, і це рішення — від Бога.

Мало того, папа засновує спеціальний орган із взаємодії з іншими християнами і знаходить кардиналів, які виявляються за своїм духом людьми, які люблять православ’я та католицизм ледве не більше, аніж власне католицизм...

Папа підтримує національно-визвольні революції в Африці та Азії. Свобода й відповідальність — замість колоніалізму і патерналізму.

Папа вимагає миру для всіх народів, бореться за мирне розв’язання всіх конфліктів у відносинах між СРСР та США. Папа сам безпосередньо формує громадську думку Заходу, яка потім впливає на ставлення всіх народів до проблем мирного співіснування.

Папою незадоволені всі, кого вважали природними союзниками католицизму. Він — не досить консервативний. Він — не досить антирадянський. Він підриває ізсередини всі системи влади цього світу і стає союзником усіх знедолених та пригнічених. Але на всі закиди папа відповідає посмішкою: так на моєму місці вчинив би Христос. Мало того — Він так і чинив, а я ж його учень — грішний і недостойний!

Папа втратив прихильність влади світу цього, але здобув серця мільйонів. Він став братом і батьком, який не повчає, а співчуває, який не дорікає, а допомагає.

Він змінив сам дух католицизму, зробив католицьку церкву не самодостатньою структурою, а живою єдністю людей, живою родиною. В якій всіляке розмаїття вітається, а єдність усіх — то є дарунок від Бога, який тим більше виявляє свою волю, чим помітніше виявляється внутрішнє розмаїття — так само дароване від Бога, через таланти й особливості людей.

Папа повернув голос єпископам нижчого рангу, священикам та мирянам. На Другому Ватиканському соборі головну скрипку почали грати богослови, яких ще вчора забороняли й вважали «білими воронами». Папа змінив і весь хід церковних дебатів: замість тонкощів доктрини почали активно обговорювати реальні проблеми Церкви, світу, віруючих та невіруючих.

Сьогоднішній папа Франциск — плоть від плоті, кров від крові, дух від духу — все успадкував від Івана ХХІІІ. Він сміливо веде Церкву до радикального оновлення, яке довершило би справу Другого Ватиканського собору. На робочому столі папи Франциска — впровадження до католицького примату папи ще й православного примату собору. Папство і соборність у гармонії — це шлях до повернення до церкви першого тисячоліття, до церкви яка була б рідною домівкою для всіх християн, особливо для всіх католиків і православних. На робочому столі у папи — нові способи змагання за мир та прав усіх віруючих і невіруючих. Сьогодні в усіх країнах світу так чи інакше гідність людини під загрозою, і християнство починає свою головну війну: захист гідності людської особистості стає новітнім Армагеддоном, битвою, в якій багатолике зло намагається здолати просте християнське і людське добро... На робочому столі у папи лежать пропозиції щодо вирішення всіх проблем світу, який став занадто «близьким» в епоху глобалізації. Ще попередній папа в енцикліці «Любов в істині» відзначив: інший став нашим сусідом, увійшов у нашу родину. Ми не можемо жити закрито, якщо живемо в цьому світі. І тому ми повинні пропонувати загальні правила гостинності, братерства й любові — для всіх. І вже проста правова чи соціальна справедливість не може здійснюватися, якщо не любов скеровує наші вчинки. Сьогоднішній папа мислить ще радикальніше: ми не можемо шукати нових форм проповіді для світу, нових форм взаємодії світу і Церкви. Всі болі всіх людей — це внутрішній біль Церкви, її внутрішня проблема, її хрест. Слід розкрити батьківські обійми всім — іншого способу просто вижити і для Церкви, і для світу вже не існує.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, доктор філософських наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments