Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Модерний революціонер

Роман Ільницький — інтелектуал і журналіст, який жив і дихав Україною
17 липня, 2015 - 14:07
У КОЛІ ДРУЗІВ ТА РІДНИХ. НА ФОТО: УЛЯНА ІЛЬНИЦЬКА (ДОЧКА), РОМАН ІЛЬНИЦЬКИЙ З ВНУЧКОЮ НІНОЮ, ВАЛЕНТИНА ПАХОЛЮК, ДАРІЯ (ОДА) ЛЕБЕДЬ / РІДКІСНЕ ФОТО З РОДИННОГО АРХІВУ РОМАНА ІЛЬНИЦЬКОГО

Характеризуючи Романа Ільницького відомий український політолог і правник із США проф.Анатоль Камінський говорив, що той «відзначався принциповістю, прямолінійністю, обов’язковістю і толерантністю. І не лише толерантністю, а, власне, — засадничою вимогою дотримуватися правил чесної гри і належної політичної етики та політичної культури взагалі. Йому був чужий, чи таки осоружний всякий макіявелізм, маніпуляційні хитромудрування, обманливі заскакування, дрібні розгри, низькопробна полеміка, особисті чвари, двозначні маневрування і т.п. Він був дійсним демократом і звідси теж його постійні консолідаційні намагання на націоналістичному, міжпартійному і громадському відтинках. До цих питань він підходив не лише з щирим переконанням і розумом, а й з серцем...». Він залишився у пам’яті своїх сучасників таким собі, революціонером-джентльменом, за влучним висловом того ж таки проф.А.Камінського — «тактовним, вложеним, товариським, виваженим у своїх висловах, спокійним, елеґантним, з усмішкою на вустах і життєрадісністю... Одним словом: модерний революціонер — одержимий боєвик і високої кляси інтелектуал — «з білим комірцем і добре зав’язаною краваткою...»

У тижевику «Час», що видавався у повоєнні роки у західнонімецькому Фюрті, його видавець  Роман Ільницький 27 квітня 1947 року, зокрема, писав: «...Джентльменство розуміємо не як зовнішню блискучу форму, що покриває духовно-моральну неповноцінність людини, а як сукупність внутрішніх прикмет, що в природний і очевидний спосіб знаходять свій вияв у поправних і культурних формах поведінки. Говорячи про джентльмена, думаємо про опановану людину, про таку, що є паном своїх почувань, що, навіть провокована, не дасться спровокувати і, навіть дразнена, не дасться зґістеризувати. Думаємо про людину рішучу, про таку, що в переслідуванні шляхетної цілі є консеквентна, вперта і невмолима, але при тім культурна. Думаємо про людину чемну і уважну, а при тім вірну своїм ідеалам і засадам і готову боротися за них всіма засобами, крім тих, які противляться засадам чести й гідности...». Думається, що справжнє дженльменство було кредом всього його життя. Одним із зразків вірності своїм ідеалам, демократичним засадам і переконанням при дотриманні джентльменських — плюралістичних, культурних і порядних — методів в політичній дискусії є книга авторства Романа Ільницького «Організація Українських Націоналістів в Україні — Організація Українських Націоналістів закордоном і ЗЧ ОУН. Причинок до історії націоналістичного руху», яку він написав у 1962 році під псевдо «Роман Кричевський», якраз у період  чергової активізації розбрату та пересправ у націоналістичному середовищі українців на еміґрації, так би мовити, «точки кипіння» в полемічній площині між політичними конкурентами.

З-ПІД СТЯГА СТЕПАНА БАНДЕРИ

Уродженець тернопільської Борщівщини Роман Ільницький був одним із визначних творців нових підходів і розв’язок і площині ідеології ОУН після закінчення Другої світової війни, виявив себе видатним редактором, журналістом та публіцистом. Його статті друкувалися у багатьох українських еміґраційних часописах. Про себе ж він писав порівняно багато, якщо враховувати циклостилеві, ще досі не друковані його спомини та короткі інформації про своє молодече гімназійне життя у Тернополі в історично-мемуарному Збірнику «Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина» (1983, Філадельфія).

У ранній молодості Роман дістав справді непогану на той час освіту — вчився в гімназіях Чорткова, Тернополя, Рогатина, в Малій духовній семінарії у Львові. З першим приходом большевиків у 1939 році на західно-українські терени двадцятичотирирічний львівський вчитель Ільницький відразу зрозумів, в яку державну систему він, того не бажаючи, потрапив і усвідомив, що місця для леґальної опозиції тут нема і бути не може: «...Приглядаючись до цього всього, я  вже тоді рішив піти на еміґрацію. Крім еміґрації могла бути ще тільки одна можливість: я міг піти в підпілля. Але жити у тій масовій божевільні, пристосовуватися до неї і толерувати її, я не міг. Я не міг жити подвійним життям, не міг кожного дня і кожної години плювати собі в лице. Туга за світом і за пізнанням його перехилила моє рішення в бік еміґрації. Про це я повідомив директора школи д-ра І.Витановича і в тайні перед своїми учнями покинув Львів при кінці жовтні»... 1939 року.

Поселившись на українських теренах на захід від Буга, де мешкало чимало українців, Роман Ільницький включився в громадське життя, брав участь в роботі клітин Українського допомогового комітету, Куренів української молоді. Зокрема в Любліні він виконував обов’язки громадського референта Українського Центрального Комітету, що його очолював тоді проф. Володимир Кубійович, на Холмщину і Підляшшя, долучився до відкриття Української середньої торговельної школи в Білій Підляській, активно співпрацював в системі українських кооперативів в Холмі. Зрештою Роман став одним із найкращих знавців й пізніших ґрунтовних авторів нарисів з історії Холмщини та Підляшшя, яку знаменито подав у своїх повоєнних споминах. Коли ж наприкінці червня 1941 року Організація Українських Націоналістів з-під стяга Степана Бандери проголосила у будинку «Просвіти» на зборах українців Львова Акт відновлення Української Держави Роман Ільницький став державним секретарем щойно створеного Українського державного правління. Однак вже 12 липня 1941 року він разом з прем’єром УДП Ярославом Стецьком був інтернований ґестапо за відмову уневажнення Акту відновлення Української Держави.

ПОЧАТОК МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПЕРІОДИКИ ЗАКОРДОНОМ

Роман Ільницький у перший період свого повоєнного життя на чужині більше зосередився на організаційній, редакторській й власне журналістичній діяльності в середовищі української еміґрації. «Мірилом оцінки українського націоналіста в новій організаційній системі мають бути його моральні і політичні якості та здисциплінованість супроти організаційної влади. Люди, які морально відстають і для них ідея визвольної боротьби більше фрази, ніж глибоке пережиття і внутрішня потреба для них жити і посвячуватися, не знайдуть місця в ЗЧ (зреформованих Закордонних Частин ОУН. — О.П.). Треба дуже вважати, щоб у нову систему не ввійшли люди, які хотіли б бачити в її демократизації шансу для слабих духів і меншовартісних характерів... Завданням нової системи є також викорінити з організаційної практики протекціонізм, підлабузництво і догоджуванням певним особам на те, щоб залишитися в апараті. На те місце впроваджується прицип творчої конкуренції здібностей і характерів...», — був переконаний Роман Ільницький.

Починаючи від кінця 1945 року починається, на мою думку, найбільш плідний у творчому і суспільно-політичному плані відтинок загалом дуже насиченого й кипучого життя цього знаменитого українського діяча. Якраз 2 жовтня 1945 року у баварському місті Фюрт виходить перше число редаґованого Романом Ільницьким тижневика «Час». Це було справді перше, періодичне й системне, видання третьої хвилі української політичної еміґрації, значна частина якої перебувала в таборах для переміщених осіб. Власне, то було початком модерної української періодики на чужині у повоєнні роки. Загалом же, за підрахункаими самого Р.Ільницького, протягом 1945 року українці за кордоном видавали 42 назви газет та бюлетенів, багато з яких видавалося за допомогою друкарської машинки, в циклостилі та неперіодично. На установчих зборах 27 лютого 1947 року в українському таборі Сомме-Казерне в Авсбурзі при участі 45 представників від 22 українських, польських естонських, литовських, латишських та угорських видань було засновано «Союз ДіПі преси». Згодом до цього Союзу вступили ще видавці російських, білоруських, румунських та угорських періодичних видань. Всіх газет і журналів, об’єднаних в Союзі налічувалось 63. Союз був визнаний американською армією та УНРРА й мав вплив на політику окупаційних властей щодо преси переміщених осіб. Першим президентом «Союзу ДіПі-преси» було обрано Романа Ільницького. Одночасно він такж продовжував бути видавцем і редаґувати фюртський «Час», наклад якого досягав 100 тис. примірників, та входив до складу «Національно-демократичного об’єднання українських журналістів», що його було створено 28 серпня 1946 року під еґідою ЗП УГВР та ЗЧ ОУН. У 1948 році Союз ДіПі-преси ввійшов до Федерації вільних журналістів поневолених народів з осідком у Лондоні, до складу української делеґації на установчих зборах Федерації входив також і Роман Ільницький. «Я, наприклад, як видавець «Часу», почав газету не питаючися дозволу ні в кого,  і після двох тижнів звернувся до військового уряду, прохаючи згоди на моє видання, і одержав її без жадних формальностей... «Часу» ніхто не цензурував. А взагалі газети й журнали в таборах були значно контрольовані, ніж поза ними. До їх праці частіше втручалися таборові ради, управи, а то й коменданти... Я, що був тоді головою міжнародного «Союзу ДіПі-преси» (визнаного армією та УНРРА) на всю американську зону Німеччини, не знаю ні одного такого випадку, щоб американська влада цензурувала будь-яку газету чи журнал... «Час» вже після 6 місяців свого існування був економічно стабільним підприємством. Коштував один примірник 50 пфенінґів. При десятитисячному накладі це давало 5000 марок на тиждень, а 20000 місячно. Це була сума, яка вже створювала песпективи самодостатности...», — писав Роман Ільницький у своїх спогадах про таборову пресу в журналі «Сучасність» 1982 року.

Слід зазначити, що тижневик «Час» виходив близько 4 років, до 1949 року. Завдяки Р.Ільницькому у липні 1947 року вийшло перше число тижневика для українців німецькою мовою «На чужині» (Im Ausland), а у 1950 році Роман Ільницький став ініціатором і засновником «Союзу вільної преси Східньої і Центральної Европи, балканських і балтицьких держав», при чому цей «Союз...» був побудований на зразок подібних німецьких громадських організацій й встановив тісні зв’язки з Союзом німецької ліцензійованої преси.

ПРО РІВНІСТЬ НАЦІЙ І РАДЯНСЬКИЙ БЛОК

Поряд з виконанням обов’язків видавця, журналіста та очільника громадських організацій екзильної преси, Роман Ільницький поринає у громадське життя українців на еміґрації. Він посідає відповідальне становище головного секретаря Центрального представництва українців у Европі (ЦПУЕ). За його ініціативою опрацьовано зокрема план громадського впливу на пресу при допомозі відповідних органів ЦПУЕ, щоб тон і характер статтей в українській пресі при всьому їхньому розмаїтті не дискредитував перед зовнішніми чинниками українську справу та не давав зайвих арґументів її ворогам. Після тривалих переговорів вдалося, наприклад, скликати конференцію  видавців, редакторів та ліцензіянтів українських часописів у Франкурті 17 березня 1947 року, яка мала безперечний успіх.

Політичний напрям і тон українським газетам на чужині в перший час другої половини 1940 років задавали фактично п’ять досвідчених публіцистів: Іван Багряний («Українські вісті», Новий Ульм), Роман Ільницький («Час», Фюрт), Павло Котович («Наше слово», Авгсбурґ), Генадій Которович («Неділя», Ашаффенбурґ), Зенон Пеленський («Українська трибуна», Мюнхен) та Володимир Стахів («Сучасна Україна», Мюнхен). Після початку масового пересення українців до Америки, Канади та Австралії було запропоновано об’єднати усіх українських видавців, редакторів, авторів, друкарів, книгарів під еґідою такого собі «Книгоцентру», який 30 вересня 1948 року на своїх зборах об’єднав близько 40 фірм, установ та осіб. Головою управи «Книгоцентру» було обрано Віктора Доманицького, а наглядову раду цієї інституції очолив Роман Ільницький. Але обставини були сильніші за щойно створений «Книгоцентр», бо наприкінці 1949 року припинили свою працю близько 300 українських еміґраційних друкованих видань й знову постало нагальне питання: як утримувати зв’язки з українцями по всьому світу, що роз’їжджалися за пошуками кращої долі. «Нема сили, нема потреби і навіть совісти здержувати людей від виїзду з Німеччини... Тут, у цій країні, не вдасться нам ані заробити на пристойне життя, ані виховати дітей, ані закласти тверді підвалини під громадсько-політичне життя... Нам треба рахуватися з тим, що наші люди будуть розпорошені малими гуртами по цілій земній кулі... Першою посилкою, яку одержить з Німеччини новий еміґрант, повинна бути українська газета...», — писав 19 вересня 1948 року у тижневику «Час» Роман Ільницький.

Згодом відбувся перший до крок до створення центрального органу всієї української  еміґрації. Тижневики, що виходили у Фюрті та Парижі, у вересні 1949 року було об’єднано в одну газету п.н. «Українець-Час», і Роман Ільницький виїхав до Парижу, щоб там працювати над розбудовою редакційних і господарських планів для першого друкованого органу, який за змістом, назвою, поширенням та амбіціями мав би стати всеукраїнським часописом у всіх країнах поселення української еміґрації. Але до кінця цей ґрандіозний план виконати, на жаль,  не вдалося. У 1958 році з’являється друком двотомник Романа Ільницького німецькою мовою «Україна і Німеччина в рр. 1934—1945», що його видав Остевропа Інститут у Мюнхені, що належить до видатних і фундаментальних історіографічних праць про українсько-німецькі відносини досліджуваного його автором періоду. Трохи раніше побачила світ його ж англомовна праця «Міжнародна асоціяція екзильної преси»,  як детальний підсумок діяльності Р.Ільницького на керівних становищах пресових структур східно-європейських еміґрацій. «Взагалі його писання ґрунтувалися на солідному і глибокому вивченні предметної проблематики, аналітичному розборі подій і питань, стрімкому систематичному укладі, всебічній арґументації і об’єктивному ставленні усіх крапок над «і»...», — писав виданий політолог Анатоль Камінський. Останній відзначав у Романа Ільницького легкий, речевий, колоритний стиль і спокіний тон. Як публіцист і журналіст, «він вмів передавати і формулювати найскладніші речі просто і зрозуміло кожному, без високопарної бомбастики, як і без академічного формалізму чи механічного раціоналізування». Думається, що ніхто ще не розглядав праці Романа Ільницького в площині конструювання ним певних геополітичних схем та позицій та детального аналізу ним тенденцій розвитку сучасного світу. Цікавими, як на мене, є його міркування, наприклад, щодо майбутнього укладу світу й перспектив націоналізму. Ільницький писав, що «наші дні мають досить доказів на те, що доба імперіялістичного і месяністичного націоналізму для білої людини західньої цивілізації скінчилася, а на її зміну приходить доба наддержавної культурної і господарської співпраці. Всі найближчі покоління можуть жити в світі, в якому місце багатьох держав займуть два чи три добровільно об’єднані господарські бльоки і вони будуть опановувати політичну сцену світу. Такі комплекси можуть постати тільки тоді, коли вони виростатимуть на базі рівности всіх націй, які приєднаються до того чи іншого бльоку. Поки що тільки західна Европа і Північна Америка дозріли для такого рівнорядного співробітництва. На постання інших великих бльоків доведеться ждати ще. Правда, вони можуть існувати на базі примусу, напр., совєтський бльок, але їх тривалість дуже сумнівна...». (підкреслено мною — О.П.). Поряд з прогнозом наприкінці 1960-х (!) років розпаду т.зв. совєцького блоку — Варшавського договору і РЕВ — Роман Ільницький чітко окреслив змодифікований шлях політичної боротьби за визволення українського народу — «масові походи, демонстрації, пасивний спротив. Здається, що ці методи в теперішній міжнародній ситуації виправдовують себе ефективніше, ніж бомби і револьвери. Їхньою есенціяльною частиною є вимога законности в державі, домагання застосувати на практиці видані закони, зробити їх дійовими, вимога, щоб теорія стала практикою, щоб конституція не була мертвою буквою, і щоб зраджені кличі про свободу людини і народів нарешті почали здійснюватися в житті...».

У СХЕМІ ВАРТОСТЕЙ — РОДИНА ПОРУЧ З УКРАЇНОЮ

...Помер Роман Ільницький після тривалої недуги 2 лютого 2000 року. Мав дуже гарну родину. Дружина Ніна була активістка українського громадського життя на чужині, довший час працювала у знаменитій нью-йоркській фірмі-корпорації «Пролог» та у видавництві й часописі «Сучасність». Вона — велика патріотка України, яка шанобливо ставиться до нашої історії, культури й мови. Ільницькі виховали в такому ж дусі і своїх двох дітей — доньку Уляну й сина Олега, який згодом став знаним українським літературознавцем й професором славістики. Дружина професора Олега — Ніна з дому Пилип’юк є видатним українським мовознавцем.

Роман Ільницький, якому 18 червня 2015 року виповнилося б 100 років,  залишився в пам’яті його сучасників чесною і прямолінійною людиною, з виробленим і відредаґованим самим життям характером: принциповим і толерантним, обов’язковим і трохи скептичним. Він належав до представників того покоління української публіцистики, позначеної іменами Мирослава Прокопа, Дарії Ребет, Мирослава Стиранки, Романа Рахманного, Івана Майстренка, Богдана Тадея Галайчука, Василя Маркуся, Анатоля Камінського, Лева Ребета, Ярослава Гайваса, Володимира Мартинця, Зенона Пеленського, Володимира Стахіва, Богдана Кордюка, Євгена Врецьони, Мирослава Болюха та багатьох інших, які заявили про себе як про майстрів журналістичного цеху в часі або після закінчення Другої світової війни на еміґрації. Незважаючи на різні політичні погляди деяких з них, долі у багатьох цих людей були схожими. З цієї визначної плеяди віртуозів публіцистичного пера Роман Ільницький виділяється щонайперше високим ступенем полемічності свого пера та нахилом до виявлення та розпрацювання концепційних та програмових напрямків розвитку громадсько-політичного життя та українського визвольного руху.  Праці Р.Ільницького, які були видані з моєю передмовою п.н. «Думки про українську визвольну політику» 2007 року, свідчать насамперед про оригінальність його методогічних підходів до вивчення й узагальнення доволі складних тем суспільного розвитку (і не тільки української громади на материку чи на чужині), та про ґрунтовність дослідження доволі контроверсійних аспектів нашого визвольного руху та напрацювання концепційних положень. Судячи із споминів Романа Ільницького, йому було про що сказати українському читачеві, але не має в цих спогадах одного — спекулятивної драматизації подій та фаворизації тих чи інших осіб.

«...У схемі його вартостей поруч з родиною стояла Україна. Це була перша любов батька і вона займала його час, думки, мрії; вона була в центрі його інтелектуальної уваги і роботи. Через нього всі ми, до більшої чи меншої міри, теж жили Україною...», — зворушливо писав про свого батька Романа Ільницького його син Олег.... Дуже хотілось би, щоб сьогодні, у ці червневі дні, коли Україна бореться в московським аґресором на Сході, українські патріоти згадали про небуденну постать видатного інтелектуала, публіциста, журналіста й громадсько-політичного діяча Романа Ільницького, який жив Україною та мріяв про неї як про рівноправну державу в колі вільних європейських країн.

Олександр ПАНЧЕНКО, доктор права, приват-доцент Українського вільного унверситету (Мюнхен)
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments