Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

«Страшна доля – піти із життя через голод…»

Про Голодомор 1933-го вустами очевидців
24 листопада, 2021 - 12:56

Яків Петрович Пасічник  народився у знаному всій Україні Суботові, що зовсім близько славетного Чигирина – в далекому ХVІІ столітті – столиці Війська Запорозького (так тоді звалася Українська держава). Народився 13 вересня 1924 року. Його батько, Петро Лук‘янович, у 20-і роки ХХ ст. був заможним чоловіком – мав двійко гарних коней. «Возив людям хури у Київ, у Кривий Ріг». Велика собака, охоронець батька в дорозі, відбилася від нього в місті, і сама через місяць прибігла із Кривого Рогу додому в Суботів…

Напередодні сталінської колективізації батьків небіж, який працював у сільраді, по-секрету повідомив дядькові, що він «записаний у куркулі та буде виселений із села». Тому батько, як тільки у Суботові в 1928 році організувався колгосп імені Леніна, здав у нього коней та пішов трудитися конюхом. Дементій («Дьома»), ледацюга-активіст і сусід через дорогу, «в якого в господарстві навіть сапи не було, і все на позиченому», постійно чіплявся до Петра Пасічника, твердячи, що в колгоспі той «кормить» тільки «своїх коней». Батько покинув колгосп, продав корову, купив коня та вирішив поїхати з села на недалекий хутір Бурякове, де в нього ще було трохи землі. Але «через голодовку весною 1933 року захворів дизентерією й помер».

Мати, Наталка Логвівна, все життя працювала в колгоспі, і померла й 1963 році в місті Олександрії, доглянута сином Тимошем.

На хуторі Бурякове осиротілу родину вивіз дядько, батьків брат Платон Лук’янович. Жили на хуторі з 1933 по 1938 рік. «Цим і врятувалися від голодної смерті». Малий Яків ходив до школи і «пас людям скот», за що вони купили сім’ї  теличку.

Яків мав шістьох братів і двох сестер. Із семи братів-Пасічників шестеро воювали на фронтах Другої світової війни, двоє з них, Борис і Степан, загинули, «Григорій повернувся без руки, Порфирій без ніг, тільки я і Тиміш вернулися цілими». Яків Пасічник воював із 21 жовтня 1943 року по 1945 рік. «На десятий день на фронті був поранений в ногу, а взагалі чотири поранення і дві контузії. Осколки в тілі є й зараз».

Мужній воїн брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, Яссо-Кишинівській наступальній операції, визволяв Будапешт, а перемогу зустрів у Відні в шпиталі.

За ратні подвиги мав чотири подяки верховного головнокомандувача, медалі «За бойові заслуги», «За відвагу» та інші нагороди.

Продовжив службу в армії до кінця 1947 року. Після демобілізації повернувся в рідне село, закінчив курси зоотехніків і сільськогосподарський технікум у Золотоноші, працював у Суботові зоотехніком, агрономом, десять років заступником голови колгоспу. Збудувався. За все життя тричі одружувався, перша дружина – Євгенія, побралися 1950 року, «з якою прижили сина Івана». Ще двох дружин звали «Любка і Любка». Всі дружини вже померли.

У сімдесятих роках минулого століття переїхав у Городище (Черкаська обл.), де мешкав наймолодший брат Іван (1932 р.н.). Збудувався й тут, бо « хату у Суботові покинув синові», працював у воєнізованій охороні, звідки пішов на заслужений відпочинок. Але й по сьогодні трудиться, «бо козаки на пенсію не йдуть!.. А я суботівський, чигиринський козак».

Дуже любить техніку, має трактора «ЮМЗ» й автомобіль «Славута». Ще й зараз сідає за кермо. Живе сам, «син не схотів переїздити, а онуків не має». Господарює, «бо є город і трохи землі».

- Як харчуєтеся?, - запитую.

- Їм усе, що зварю: і картоплю, і суп, і кашу… Ще овочі й фрукти, - відповідає Яків Пасічник. – А раніше любив молочне, завжди тримав корову. Але тепер уже немає ні корови, ні молока, ні сметани й сиру… Від 1933 року вже минули десятиліття, а й досі ятрить серце трагедія, яку довелося пережити ще малолітнім хлопчаком. У той рік мені було дев’ять, ходив у другий клас, але добре запам’ятав голодомор, бо й сам був пухлий. Вижила наша сім’я , мабуть, тому, що коли вмер батько, його брат, зарізавши телицю, віддав нам шкуру, й мати потроху відрізала її і варила суп.

Із розповідей старших братів і матері пам‘ятаю, що коли в 1928 році почалася колективізація, першим в колгосп вступив так тоді званий «пролетаріат», тобто нероби, п‘яниці й злодії, у яких не було ні коней, ні волів, ні навіть лопати  в господарстві. Землю, роздану після революції 1917 року, забрали в державу, а обробляти її було нікому й нічим.

1932-1933 роках влада побачила, що «пролетаріат», на який надіялася, хлібом Україну не нагодує, і вирішила насильно забрати в заможних людей коней, волів і реманент, і самих селян загнати в колгоспи, змусити працювати задарма.  А хто відмовлявся йти в колгоспи – тих або судили, як державних злочинців і відправляли в Сибір, або вивозили із сіл цілими сім’ями в пусті яри й балки, під відкрите небо. У 1932-1933 роках, коли почалася суцільна колективізація, влада організувала із селянської бідноти, тобто п‘яниць, нероб, що першими вступили в колгоспи, озброєні залізними штирями групи, які проводили обшуки в селянських дворах, витрушували все до зернини й квасолини. Я сам пам’ятаю, як до нас прийшли активісти, витягли з печі великий казан із квасолею й забрали його з собою. Їм допомагала міліція, яка мала при собі вогнепальну зброю.

Села спустошили, продуктів харчування не було і вже з початку 1933-го року почалося страшне голодування. Коли в моєму рідному селі Суботові на Чигиринщині почали масово вмирати люди, обладнали подалі від центрального ще два цвинтарі. Тільки там ховали не по-людському, вивозили мерців підводами і зсипали багатьох в одну яму. Гробарями були ті ж самі представники пропитого «пролетаріату». Вони їздили попід хатами й хриплими голосами горлали, питали, чи нема мертвих. Коли помер наш батько, його хоронив брат Тиміш – вивозив підводою. Поїхав і я з ним, сидів на домовині,  та й побачив, як гробарі скидали в яму трупи багатьох людей, зокрема, й дітей. Скільки було мерців, я так і не дізнався, бо скидали швидко.

Про голод 1933 року при радянській владі старалися не говорити, а якщо й заходила коли розмова, то представники влади звинувачували в усьому посуху. Так старші люди з нашого села говорили, що літо 1932 року було дещо посушливим, але в добрих господарів (у тих, у яких ще землю всю не відібрали) вродило гарно. Голод стався не через посуху, а через великий злочин влади проти народу. Судіть самі.  До колгоспів у  нашому селі було сім млинів-вітряків, у трьох із них були встановлені, привезені аж із Франції, спеціальні камені. До вітряків привозили молоти з усієї округи. А радянська влада наказала поламати млини, а залишити тільки один для дерті колгоспним коням. Було понищене дороге обладнання, а скільки болю завдано людям! Споконвіку млини-вітряки були окрасою сіл, символом достатку. І от знайшлися «хазяїни», які «довели все до діла».

Та попри все люди шукали вихід із становища, робили маленькі млини, які крутили вручну. Але влада і цими жорнами заборонила користуватися, позабирала і побила камені. От тоді в 1933-му повимирали деякі наші села повністю, і їх (це мені запам’яталося) заселяли приїжджими росіянами.

Млинів і олійниці не було й після війни. І от мій брат, який із фронту повернувся без ніг, змайстрував за допомогою товариша, який працював у Києві токарем, невеличку кустарну олійницю. Люди крадькома носили туди міняти насіння протягом 1949-1951 років, поки про це не дізналися в сільраді. Брата мало не засудили за самовільне обслуговування населення. Ось такий чорний слід лишила по собі на Україні більшовицька влада. Голодом і політичними репресіями винищили цвіт нації, мільйони людей. У моєму Суботові тоді вимерло до 15 відсотків жителів!

З моїх близьких помер від голоду батько, в трьох сім’ях родичів по матері – двох її сестер і брата Степана Велька померли малолітні діти… Померли сім’ї двох недалеких наших сусідів Дорошенків і Кривенків… діти… Я пам‘ятаю, як ми їли листя, збирали в лісі гриби, ходили в поле шукати кагати колгоспної картоплі… Пам’ятаю, як мололи на домашніх жорнах дві чи три жмені зерна, як мати з того «борошна» варила нам «затірку»… Якби не допомога брата Тимоша, який у цей час приїхав додому із шахт Донбасу, та старшої сестри Марії, яка була замужем за головою колгоспу Сергієм Терентійовичем Нескребою, якби не допомога дядька Платона Лук’яновича Пасічника, то наша сім’я також би вимерла голодною смертю… Нам просто пощастило… Але сотням тисяч, мільйонам українців не пощастило, і їх спіткала така страшна доля – піти із життя через голод…

 

Ольга ОСИПЕНКО, завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею, с.Мліїв, Черкаська обл.