Відповідальність найвищої проби

Приводом до цієї статті став один із випадків, від яких ми в українському суспільстві настільки вже відвикли, що замислюємося над їхнім смислом лише через певний час.

Обізнані читачі, напевно, знають про те, що колишній прем’єр-міністр, екс-голова СБУ та Міністерства оборони, колишній секретар РНБО Євген МАРЧУК нещодавно дав велике інтерв’ю Алесі БАЦМАН в її авторській програмі «Бацман LIVE» на каналі NewsOne. Я б не взявся ще раз у пресі звертати увагу на медійний виступ одного з найавторитетніших українських державних діячів, якби Євген Кирилович не пояснив відкрито факту своєї безпосередньої участі як представника України в Мінській тристоронній контактній групі. Вагомість цієї обставини ще більше зростає, коли взяти до уваги те, що ми дуже мало знаємо про діяльність цієї групи.

Втім, легко переконатися, що це інтерв’ю Марчука заслуговує на те, щоб придивитися до нього пильніше. Щоправда, коли вперше його прочитав, то слова із назви відгуку, який я запланував, спочатку видалися мені якимсь перебільшенням. Ну, вирішив чоловік не наслідувати прикладу тих, хто, проявивши «державну недостатність», залишив Мінську групу. Хоча не один раз він міг усе кинути й піти. Можливо, не вистачило рішучості так вчинити. Можливо, не зміг здолати страх. А ми одразу — найвищу оцінку...

Чи не занадто високою буде вона? Якось пафосно це звучить, не дуже виважено все це виглядало б...

Проте ще раз прочитаймо в розмові Алесі Бацман з Євгеном Марчуком той розділ, де йдеться про внутрішнє духовне осмислення людиною свого вибору та поведінки. Звідки ж у нашого героя така неабияка відповідальність? Звідки ця готовність іти до кінця? Як на мене, жоден наш перемовник високого рівня, навіть із числа досвідчених професійних дипломатів, не залишив такого ясного, чіткого опису своїх роздумів про особисту відповідальність, як це зробив Марчук у зазначеному інтерв’ю, текстова версія якого побачила світ у № 38 тижневика «Бульвар Гордона».

Придивимося, насамперед, до запитань та відповідей про участь Євгена Кириловича в мінському процесі. Гадаю, що вони (я змушений, на жаль, подати їх у дещо скороченому вигляді) можуть і мають бути предметом, цікавим для інтелектуального сприйняття. Чи справді це так? Давайте розберемося.

— В інтерв’ю інтернет-виданню «ГОРДОН» Володимир Горбулін розповів, через що він залишив Мінську групу... Раніше пішов і Роман Безсмертний...

— Знаєте, як це на фронті називається? Ви думаєте, мені подобається брати участь у мінському процесі? Я ж його розкритикував до цього, і неодноразово. Причому так розібрав, як ніхто до цього не робив, такі деталі розкрив... Мені це дуже не подобається, і в мене дуже критичне ставлення, наприклад, до підготовки переговорів. Все, що сам здобуваєш, — ось цим і користуєшся. Ну, гаразд, пішли — і що?

— Ви говорили з Горбуліним і Безсмертним про те, що утікати не можна?

— Ні, я не говорив. Ще й Сергій Іванович Пирожков, який очолював політичну підгрупу Тристоронньої контактної групи з українського боку, теж відійшов. Я теж міг би грюкнути дверима, у мене більше підстав, ніж у Горбуліна. Але ж! І що з того?! Є інший формат?..

Я теж готовий зробити заяву, що мені не подобається. І що мені російські візаві на переговорах виставляють. Коли я подаю російській стороні та ОБСЄ фотографії та біографії військових керівників російської армії з усіма координатами, позивними, даними про те, де він перебував 30 числа під час розвантаження військової техніки і так далі... Ми все це викладаємо, а вони кажуть: це фейк, неправда, це все придумано. Звичайно, хочеться мовити: «Та йдіть ви!» — кинути і піти.

— Кидали в них що-небудь чи круте слівце говорили?

— Ні. Вони вдавалися до демаршів декілька разів. Як мінімум, двічі, це я добре пам’ятаю. Та не всі усвідомлюють, що мінський процес — це формат міжнародних переговорів.

— Євгене Кириловичу, зараз у Мінську ви і Кучма — два, так би мовити, форпости України. Однак не секрет, що у вас дуже непрості взаємини. І він, і ви заявляєте, що хотіли б грюкнути дверима.

— Ні. У мене не було бажання грюкати дверима, я кажу, що міг би це зробити 100 разів.

— Зрозуміло. Але як між собою ви взаємодієте? Ваші минулі особисті стосунки не заважають?..

— Петро Олексійович Порошенко запросив мене в червні 2015 року, тоді саме «Нормандська четвірка» прийняла рішення про створення підгруп, тому що контактна група вже була неспроможною опрацювати весь обсяг питань. Я дав згоду, і на мене було стільки наїздів з боку моїх знайомих, мовляв, навіщо я все це роблю, якщо Кучма вже рік у цьому процесі... І я зробив невеличке пояснення (воно є в моєму Facebook): так, я все знаю і пам’ятаю, і, думаю, пан Кучма теж пам’ятає...

— Ви втрьох зустрічалися: Порошенко, ви і Кучма?

— Так, багато разів.

— І ви вирішили, що все минуле забуваємо і працюємо?

— Ні. З участю Порошенка — та й взагалі — ми з Кучмою не з’ясовували стосунків. Я ж це публічно заявляв: я для себе особисто запровадив військовий стан, провів мобілізацію. Це означає, що я не можу залишити мінський процес. Якби я цього не зробив, то міг би сказати: «Слухайте, жодної перспективи немає. Та пішло воно все!» Так, міг би, але я знаю, що цього робити не можна. Іншого переговорного механізму немає. Подивіться на останні санкції США: Україну там згадано понад 20 разів. І що там ще згадано? Мінський переговорний процес...»

Вам сподобалось? Перед нами прояв не лише справжньої моральної шляхетності. Це також яскравий приклад відповідальності за свої практичні дії. Слова Вінстона Черчілля про те, що «ціна величі — це відповідальність», неодноразово підтверджувалися вчинками правителів, яким доля дарувала управляти державою. Саме відповідальність можна назвати основою влади, найважливішою складовою управління. Найнадійніший спосіб для них — поводитися дуже обачно та мудро. І сміливо, розумно, впевнено. Значить, усе питання в тому, чи виявиться державний діяч відповідальним на своїй посаді!

Відповідальність найвищої проби — саме так я сприймаю вчинок Євгена Марчука на перемовинах у Мінську. Така діяльність, яка ґрунтується на свідомому виборі її суб’єкта, має на меті активне сприяння тому, щоб нарешті зупинити війну на Донбасі, відновити територіальну цілісність України. Будьмо вдячними йому за це.

Цей уривок з інтерв’ю є важливим для нас, оскільки вчинок Марчука переконливо свідчить ось про що. По-перше, вчинок — це зробити щось за рішенням власного сумління, шляхом власного вибору, власної відповідальної дії. Готовністю його здійснити, і це друге, зрештою, визначається моральна зрілість людської особистості. «Зазначена обставина, яку в цьому сенсі особливо відзначає у своїй книжці «Етика» київський доктор філософських наук Віктор Малахов, варта особливої уваги, оскільки традиційно культура вчинку є однією з найслабших ланок нашої моральної культури». Це очевидно.

Хіба нині в нашій країні мало любителів приховати особисту безвідповідальність? Думаю, відповідь на це запитання читачеві добре відома. «Щоб насолоджуватися свободою, ми повинні взяти на себе відповідальність» — ось один із найголовніших законів життя, про що я вже роздумував на сторінках «Дня» (№ 9/2005 та № 3/2006). Тож сьогодні можу однозначно сказати: відчуття особистої відповідальності властиве лише тим керівникам, кому вона до снаги. Для цього треба бути досить сильним, освіченим, компетентним і порядним. Коли щиро береш на себе відповідальність за свої дії, то на кін ставиш свою честь.

Тепер, коли Україна перебуває у стані війни, стояти осторонь — це, на мою думку, схоже на заморожену свідомість. Розумієте, така позиція зачіпає за живе. Це дуже небезпечно! І ще — авторитетний фахівець у сфері менеджменту, канадський вчений Роджер Мартін у своїй книжці «Вірус відповідальності» наводить найзнаменитішу фразу президента США Джона Кеннеді: «Не запитуйте, що країна може зробити для вас, а запитайте, що ви можете зробити для країни». Це стосується нас усіх.