Наші ж люди, замучені існуванням, почали «обирати» собі
президента мало не з початку 1999 року. Словесні «баталії» між прибічниками
різних кандидатів розпочалися раніше, ніж деякі кандидати висунули свою
кандидатуру чи були офіційно зареєстровані ЦВК. На городах та в установах,
в автобусах та електричках з весни постійно чую розмову про вибори. З усього
почутого вже можна робити висновок, не заглядаючи у всілякі там «соціологічні
опитування» та «рейтинги», які друкуються в нашій пресі, що люди хочуть
бачити президентом кого завгодно, тільки не Л.Д.Кучму.
Проте чим ближче вибори, тим частіше можна почути від того
чи іншого громадянина: «От побачите: Кучма буде. Кучму зроблять». Хто саме
буде «робити» Кучму президентом, не уточнюється: народ добре знає, як можна
в нашій країні «зробити» потрібні «сильним світу цього» результати виборів.
Трапляються і такі думки: «А може, Кучма зміниться після
виборів, порозумнішає... Може, вже платити почнуть, пенсії ж підвищили...»
Словом, тотальне зомбування населення з екранів телевізорів та через віддану
Президентові пресу дає свої результати. Ну як тут не згадаєш Оруелла з
його «1984»! Тільки там для народу влаштовували двохвилинки ненависті до
лідера опозиції, а в нас телевізійники влаштовують мало не 12-годинки любові
до «найдемократичнішого» Президента.
Самі його «ходіння в народ» чого варті! Ну як можна не
любити такого геть «свого хлопця», який навіть обличчя не пошкодував у
вугілля забруднити!
Ні, ті, хто вважає, що «Кучма зміниться», зовсім не збираються
за нього голосувати. Це — так, хоч для якогось самозаспокоєння: надія все
ж таки дійсно помирає останньою. Так хочеться вірити людині, що вона бачить
не те, що є насправді, що помиляється, що то тільки їй чи тільки в їхньому
селі так погано живеться, а загалом «не все так погано в нашому домі» і
що оте «не так погано», тобто майже «добре» колись і до неї дійде...
Такі вже ми є, українці: трохи наївні, трохи легковірні,
трохи сліпі. А ще — не злопам'ятні і дуже, дуже терплячі. Бо як інакше
можна пояснити, що ми так довго не мали своєї держави, так довго терпіли
наругу всяких поневолювачів?
А найгірше — що й досі царює в наших генах багатовіковий
вірус страху. Кажу другові, що в нас керівника «Злагоди» обрали заочно,
коли цієї людини не було в селищі. Друг дивується: «Міг би відмовитися!
На вогнище люди йшли!» Мені гірко і смішно: яке ще там вогнище, навіщо,
коли можна просто сказати одне, а подумати зовсім інше.
Наче нічого й не змінилося із брежнєвських часів: ті ж
чиновники при владі, та ж ментальність, та ж кругова порука, крадіжки і
брехня з високих трибун. І при цьому кожен ще й дивується, чекає — не дочекається,
коли цей безлад у країні припиниться, бо весь час боротися за виживання
важко навіть тим, кому це легше за інших.
А ще багато хто радить не лізти в політику, бо то ж занадто
«брудна справа». Не знаю, хто придумав цей афоризм, але він приніс страшенну
шкоду. Ну чим, питається, політика відрізняється від будь-якого іншого
виду людської діяльності? Чому не можна туди «влізти», щоб про тебе погано
не подумали і не почали «вираховувати», хто тобі за це платить? Найважче
розмовляти з людьми, які твердять, що взагалі на вибори не підуть, бо всі
політики «одним миром мазані», всі корумповані, мафіозі, а газети всі куплені.
Зазвичай даю таким людям почитати «День» і запитую: «Невже ви вірите, що
можна купити таку, як Тетяна Коробова чи Наталя Лігачова? Невже не видно,
як щиро вони пишуть? У крайньому випадку — Кучмі вони обійшлися б у тисячу
разів дорожче. І то була б ціна не їхнього слова, а їхнього мовчання».
На власному прикладі намагаюся довести, що неможливо купити
натхнення. Завжди вірила сама і намагалася навчити своїх учнів, що є люди
для яких найголовніше — зберегти чистоту душі. Якби не було таких — тих,
що здатні і на вогнище, — не було б, власне, й самого прогресу...
Пасивність і довготерпіння — то наша біда і наша вина.
Іван Бунін у книжці про більшовицьку революцію «Окаянні дні» писав так:
«Давеча прочитал про этот расстрел двадцати шести как-то тупо. Сейчас в
каком-то столбняке... Впрочем, и я только стараюсь ужасаться, а по-настоящему
не могу, настоящей восприимчивости все-таки не хватает. В этом и весь адский
секрет большевиков — убить восприимчивость. Люди живут мерой, отмерена
им и восприимчивость, воображение, — перешагни же меру. Это — как цены
на хлеб, на говядину. «Что? Три целковых фунт!» А назначить тысячу — и
конец изумлению, крику, столбняк, бесчувственность. «Как? Семь повешенных?!»
— «Нет, милый, не семь, а семьсот!» И тут уж непременно столбняк: семерых-то
висячих еще можно представить себе, а попробуй-ка семьсот, даже семьдесят!»
Неймовірно, але як же актуально звучать ці слова в наші
дні! Бо, за великим рахунком, ми, народ, усе ж таки мовчимо і терпимо.
Населення України скоротилося мільйонів так на два? Люди накладають на
себе руки від неможливості прогодувати своїх дітей? Вагітна жінка йде до
Києва по зарплату свого чоловіка? Ну то й що! Послухаємо, хвилинку посумуємо,
обговоримо новини завтра на роботі і — нічого не зробимо! Не вийдемо на
вулиці із плакатами, не напишемо гнівних листів Президентові, не підтримаємо
страйк учителів сусіднього району... Чому? Бо вже звикли. Бо чутливість
до чужого горя зведена мало не до нуля: у всіх вистачає своїх проблем.
Якось навесні нам дали замість уже звичних за три роки
10 — 20 гривень зарплати десь по 40 — 50. Зустрічаю радісного колегу, який
уже одержав гроші. Усміхаючись, заявляє: «Якби так і надалі платили, то
це ще нічого! Це ще можна було б жити!»
Відчуваєте? Відчуваєте, як рабство заполонило нашу свідомість,
як залишки гідності безповоротно стікають у землю разом із потом, удобрюючи
картоплю — єдину реальну основу отого «можна жити»?
Директор школи радить не подавати до суду через невиплату
зарплати, бо то — «перетягування ковдри», бо «грошей у країні нема». Бідна,
нещасненька державо! Ну де ж тобі взяти гроші на зарплату залишкам своєї
інтелігенції, коли їх так треба на літаки та дачі можновладців, на утримання
захованого від народу у Штатах екс-прем'єра! Ну де ж у тебе гроші на підручники,
коли треба на найякіснішому папері надрукувати звернення Президента до
першокласників, які, щоправда, ще читати не вміють, ну та нічого — бабусі
на ніч прочитають. Замість заспокійливої казочки, може, не так дітям, як
собі. Читав директор оте вітання на першовересневій лінійці. На обличчях
дітей та батьків — одне бажання: скоріше б це закінчилося. Жінки (певно
ж, не без почуття гумору) шепочуться: «От, зарази, на такому твердому папері
надрукували — куди ж його тепер?»
Хтось, можливо, скаже: це ж чудово, що нарешті в нашій
країні можна таке шепотіти чи й уголос казати і тюрми не боятися, як раніше.
Однак згадаймо оруеллівських пророків: хто їхніми думками в тоталітарній
Англії цікавився, хто їхніх слів боявся? Навіщо ті тюрми, коли можна спочатку
всіх пограбувати, потім трошки чогось дати, на кшталт «підвищених» пенсій
перед виборами, — і увійти в історію мало не благодійником свого народу.
Та й узагалі, кому страшний народ, який не здатен організуватися, щоб захистити
свої права, який у суд не подає від «сорому», бо ще люди подумають, що
ти надто жадібний абощо. Хоча який сенс у тому суді, коли там теж черга
і подейкують, що треба дати хабара судовому виконавцю, щоб тебе в тій черзі
за власною зарплатою поставили не останнім...
І ще одна цитата з Буніна: «В сущности, всем нам давно
пора повеситься — так мы забиты, замордованы, лишены всех прав и законов,
живем в таком подлом рабстве, среди непрестанных заушений, издевательств.
Какое самообладание
У лошадей простого звания,
Не обращающих внимания
На трудности существования!
...Да, мы теперь лошади
очень простого звания»
Цілком розумію кількох студентів, моїх випускників, які
заявляють: «Якщо в другий тур вийдуть Кучма і Симоненко, то будемо голосувати
за Симоненка, хай він хоч цю мафію розжене. То він тільки називається комуністом,
а прийде і буде робити те, що треба, не дурний же він комунізм знову будувати.
Аби тільки Москві нас знову не віддав». Цікаві думки, правда? Ну що тут
скажеш! Хіба що побажати Симоненку, щоб він у разі перемоги і справді виявився
«не дурним» — не здав нас Москві та на ринкові відносини табу не наклав,
тобто пішов тим шляхом, про який Марчук із Морозом ведуть мову. А найкраще,
аби він перестав ще до виборів себе комуністом називати, хай би вигадав
якесь слово, якщо вже не хоче називати себе соціал-демократом та до «канівської
четвірки» приєднатися. Бо як, скажімо, можна назвати Китай комуністичним,
коли там — недержавні підприємства? Загалом дуже поширена ця хвороба —
невідповідність між змістом і формою, це словоблудство... І тут оруеллівське
передбачення справд жується. Здається, самі політики вже заплутались у
тих назвах і термінах, то що вже казати про народ! Хто як хоче, так назву
тієї чи іншої партії для себе і трактує.
Хоче хтось, за спостереженнями, частіше з осіб старшого
віку, бачити в П. Симоненку щирого комуніста — і бачить його. Хоче молодий
бачити в ньому дієвішу за Кучму людину, заздалегідь готує себе до «вибору
без вибору».
І все ж таки є світло в кінці тунелю. Є люди, які розуміють,
чому потрібно голосувати за інтелігента Марчука. Бо хочуть, щоб «перший
представник нації» нарешті мав розумне обличчя, манери, довершену мову...
Є такі люди навіть у нашому «забитому» сільському районі. Вони розуміють,
що тепер не «ізми» треба обирати, а лідера. Людину, яка дійсно може прийти
до влади і почати «робити те, що треба», бо має для цього майже унікальні,
як для нас, дані: потужний інтелект, витримку, досвід, уміння глибоко аналізувати
процеси, що відбуваються в суспільстві, тощо.
Можливо, не в результаті цих виборів, але колись така людина
все-таки постане на чолі нашої знекровленої держави. Ну не довіку ж нам
бути сліпим народом! Не довіку ж бути Ночі над Україною, мусить же колись
настати і День!
31 жовтня — то справді буде «тест на наявність народу»,
як пише Л.Івшина, головний редактор газети «День». А ще — то буде наш шанс
спокутувати власну провину перед собою ж: нашу пасивність, боягузтво, звичку
жити за прислів'ями «Моя хата скраю» та «Якось воно буде...».
Можливо, колись ми зрозуміємо, що надіятися на «якось»
— самих себе дурити, що ніхто нічого для нас доброго не зробить, окрім
нас самих.
Так хочеться вірити, що ми таки навчимося бути громадянами,
а не «лошадьми простого звания».







