Він стояв за п’ять метрів від мене. Ладненький, міцний,
широкий, у шкіряному кашкеті й куртці. Трохи вперед видавалося пузо. Такий
собі середньостатистичний обиватель. Він несподівано гостро поглянув на
мене. У нього виявилося жорстке обличчя й вузькі, наче амбразури, очиці.
Зафіксувавши мій скануючий погляд, він неквапливо, але впевнено підвалив
до мене.
— Вибачте, що я підійшов... Нічого, що я заговорив?.. Так ось, мені
здалося, у вас в очах виклик?
— І що далі?
— Нічого. Я хочу допомогти вам розібратися.
Він говорив повільно, важко й вивірено кидаючи слова.
— Вибачте, ви коли-небудь билися?
— Не раз.
— Ну і як?
— Зазвичай я отримував приблизно стільки ж, скільки давав.
Він задоволено гмикнув.
— Принаймні чесно... Як я розумію, нам у один бік. Мене звати Михайлом,
а вас?
— Веніамін, — перебільшено-церемонно сказав я, оскільки він усе робив
із якимось давлячим нажимчиком.
— А я військовий. Зараз не платять ні офіцерам, ні їх дружинам.
Він трохи тужно замовк. Хоча слово «тужно» не зовсім йому пасує. Воно
дуже поетичне. Швидше, він замовк смурно. Так, смурно!
— Мені здається, у вас є якийсь біль чи комплекс? — Він питально важко
витріщився мені в лоба.
— З чого ви взяли?
— Ну ось, знову виклик... У вас є... Давай перейдемо на «ти»?
— Давай.
— Веня, чи є у тебе дружина, діти?
— А що?
— Та так. Розумієш, треба жити суто по-чоловічому. У твоєму погляді
дуже багато агресії... Я був у В’єтнамі. Так, усі ми під Богом... — Він
швидко перехрестився... — А ти подумав: стоїть чувак із бандитською пикою,
чогось від тебе хоче, — він собі засміявся. Ми зупинилися.
— Я можу провести тебе додому.
— Тобто ти збираєшся проводжати мене мов дівчину, яка повертається пізно
й агресивним поглядом викликає вогонь на себе.
— Ні, чому ж...
Відчувалося, це десь відповідає його думкам. Від нього йшло ледь колюче
відчуття небезпеки. Цікавість узяла мене за комір.
— Добре, — сказав я, — підемо пішки.
— Лиш якщо тобі не буде неприємно.
— І тобі теж.
Він знову «зачорнів» своїми амбразурами. Неголене підборіддя по-бойовому
висунулося. Раптом він повернув у геть темні двори:
— Підемо через спорт-інтернат, так коротше.
Ми похлюпали абсолютною темрявою та багнюкою. Я подумав, що коли він
зараз витягне ніж, вигляд у мене буде дурнуватий.
Праворуч від нас пролунало іржання підлітків. Ми «прошили» їх удвох.
Очкарик із сумкою та осадкуватий хрін у кашкеті. Сміх різко обірвався,
а потім забулькав знову.
Не відшукавши хвіртку, ми майже навпомацки рушили вздовж огорожі й нарешті,
наштовхнувшись на діру в сітці, вийшли на асфальт стадіону.
— Очі в тебе занадто викличні, — знову причепився він.
— Інших немає.
— Ти через них не вбережешся.
— Очі й натура від Бога. Їх не можна змінити.
— О, — сказав він, — знав би ти, який у мене був характер.
— Який?
Традиційно його перемкнуло, він замовк. А потім раптом сказав:
— Вони мені пропонують зробити одну гидоту, та я її робити не можу,
тому що не можу їм віддати ні шматочка, ні цілого однієї простої штуки
— своєї честі. Розумієш?
— Як не зрозуміти? Ти її загартовував, виховував, а тепер вона відчуває
явні судоми...
Нас доганяв якийсь парубок. Михайло схопив мене за руки й сказав: «Почекай».
Він простяг руку до плеча незнайомця. Парубок відсахнувся:
— Не зрозумів?
— Нічого, все нормально, — скоромовкою забурмотів він. — Ми самі злякалися,
розумієш? Самі.
Напруження у парубка спало.
— А! А то я думав — черговий наїзд сьогодні.
Той бадьоро закопитав уперед.
— Так ось, ти розумієш, — сказав він, — їм я цього не віддам.
— А що за справа?
— Воно тобі треба?
— Кримінал?
— Ну так, а що ж іще?
— Спроба використати твої професійні навички?
— На зразок того.
Він знову довго мовчав.
— Я ось що хочу тобі сказати. У твоєму погляді занадто багато отрути.
Взагалі в тобі багато отрути. Так не можна. Я трохи психолог. Ще дюжину
різних шкіл закінчив. Буду тебе екзаменувати.
— Ти знаєш, а я думаю тебе, як людину силових структур, у моїх очах
дратує бунт. Мене викладачі за погляд виганяли з аудиторії. І навіть за
усмішку. Філософічка так і казала біля дошки: «Кант сказав... ». Потім
оберталася і, дивлячись на мене, говорила: «Незважаючи на те що хтось усміхається
за другою партою, Кант сказав...» Вона любила повторювати мені: «Тебе посадять».
Я питав: «За що?» «За що — не знаю, але таких, як ти, я відчуваю. Ось побачиш»,
— переконано відповідала вона.
— Може бути. Ти розумний. Однак у тобі отрута. Хоча в глибині — ти світлий...
А я хочу, щоб у цій країні, де зчепилося злодійське кубло, було більше
інтелігентних людей. Слухай, а ти в цих поганих окулярах ну точно філософ
Бехтерев. Які у тебе все ж таки огидні окуляри. Відставити! Їх треба замінити
на інші.
— Я в цих окулярах швидше нагадую меншовика. А взагалі моя напівінтелігентна
зовнішність оманлива. Я не знаю, чого ти так багато на неї ставиш? Шанси
виграти малі... Ось ти, незважаючи на власну непомітність, мені здається,
небезпечний...
— Я?!
Він блаженно зняв кашкета, виявляючи пристойну лисину, й знов перехрестився.
Я спитав:
— Ти що, хрестячись, намагаєшся зупинити агресію у відповідь?
— Мабуть. Я коли повернувся із В’єтнаму, не міг довго позбутися видінь...
74-го року я вступив до повітряно-десантного. А у 78-му нас закинули до
В’єтнаму. Вони воювали тоді з китайцями. Чаклуни у них — суки.
— І що ж вони такого робили?
— Та базікали над багаттями різне... У них там усе якось не так. Коли
народиться хлопчик — його відразу до храму несуть, дівчинка у них — ніхто.
Сміття. А хлопчик — повний шиздець... Та всяке там було, але тобі це не
треба. Я пішов до священика, вже покійного, Феофана, а він мені про такі
речі розповів, що можна лиш дивуватися. Досить довго зі мною морочився...
— І на біса ви здалися їхнім чаклунам?
Він поглянув на мене, мов на наївного хлопчика.
— Багато чого не пояснити. Духовно розчавити, чи що ...
— А які вони, ті в’єтнамці?
— Вони сильніші за наших. Ні, у нас були свої старшини та статути. Справа
не в цьому. Наш завжди роздумує: чи натиснути на курок, а вони — ні. Вони
з дитинства звикли виживати. Вони народилися на війні і звикли до смерті.
Після війни їх армія займала з боєздатності третє місце у світі, а зараз
скотилася до п’ятнадцятого... Ну та гаразд... Я говорю це тобі як чужій
людині... Я пропрацював у Комітеті 10 років. Ті, кого раніше туди брали,
мали уявлення про порядність.
— Ну і як ти ставишся до тих, хто зараз там, угорі?
— З повагою і недовір’ям... Головне, зрозумій, не підійти я до тебе
не міг. Я відчуваю агресію.
— Ти нагадуєш танк. Броньована башта активно крутиться навколо осі й
вибирає ціль. Цей епізод про мій виклик я можу відтворити інакше: я дивлюся
завжди не з викликом, а вивчаючи. І не лише на тебе. Я намагаюся людину
вичислити, класифікувати, визначити. Але ти будь-який промінь, навіть пізнавальний,
готовий сприймати як напад.
— Я обережний.
— Так, ти обережний, мов танк, який їде полем, але так чи інакше давить
квіти. Не перебирати гусеницями ти все одно не можеш.
— Добре, щастя тобі.
— І тобі.
Ми потиснули руки. У нього була гаряча, маленька, жорстка долоня.
— Чим заробляєш?
— Журналістикою.
— А то я дивлюся, ти наче репортаж уже пишеш. Так і пиши — порядок може
навести СБУ.
— Тобто ти хочеш сказати, що поліцейська держава краще бандитської?
— Не знаю...
— А потім, сила розбещує. Скажи чесно, вона тебе не розбестила?
— Спочатку розбещує, а потім відчуваєш відповідальність за те, що нею
володієш.
— Однак поліцейська держава закінчується Сталіним.
— А ти знаєш, як він помер? — сказав він, натякаючи на ті самі дуже
внутрішні органи.
— Я знаю, що він помер на 73-му році життя. А вбили його чи через рік-два
він би сам відкинув копита — різниці ніякої.
— Ти віртуозно відбиваєш удари. Інтелект у тебе високий, — помітив він,
повторно потискуючи руку, — і коли станеш багатим, бери охоронцем.
— У найближчі десять років не сподівайся. Розійдемося поки назавжди
— а там буде видно.
Через три тижні вбили Гетьмана. Один відмовиться, інший погодиться.
