Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Алергія на Шевченка

(Про деякі «резонансні» курйози поетової річниці)
28 березня, 2000 - 00:00


«День» дякує всім, хто відгукнувся на публікацію «Патріотична повинність» («День» № 42), і пропонує до уваги читачів полемічний лист до редакції Івана ДЗЮБИ, видатного публіциста, автора хрестоматійного твору українського шістдесятництва, світового бестселера «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1968), екс-міністра культури України, голови Комітету Національних премій України імені Тараса Шевченка. Цей лист — свідчення суспільної акупунктурності проблеми, яку порушила наша публікація. Однак хід міркувань Івана Дзюби та висловлені ним думки заохочують до подальшої дискусії, яка з питання про вшанування національних геніїв логічно перекидається на загальніші проблеми — новітні культи, кон’юнктуру та свободу думки в Україні.

Нашій «продвинутій» публіці щось немилим стає традиційне відзначення Дня 9 березня. Йде пошук альтернатив. Звичайно ж, куди там Шевченкові змагатися з одержавленою Кларою Цеткін, але в декого й після 8-го ще залишається трохи нерозтрачених сил і винахідливості.

У пошук включилися навіть державні ЗМІ, і то досить успішно: вперше за всі пострадянські часи телебачення не транслювало Вечора пам’яті з Національної опери. Це, сказати б, «нульова» альтернатива. Мабуть, так вирішено відзначити прихід до керівництва гуманітарно-інформаційною сферою шевченкознавців Миколи Жулинського й Івана Драча.

Та не всім вистачає витримки, щоб промовчати. Особливо нашим стратегічним партнерам. Ось «Известия» (ті що, звісно, «в Украине») ще за кілька днів до ювілею щось собі згадали, якась там асоціація в мудрих політичних головах клацнула, і з’явилася чималенька стаття під інтригуючим заголовком: «Дефолт Кобзаря» (29.02.). Спершу подумалося не без остраху: знайдено черговий компромат на горопашного Тараса Григоровича, певно, програвся в карти в Орській фортеці або ж не повернув боргу коменданту Ускову — іще цього нам не вистачало. А ще ж ілюстрацію яку грізну додали: «Ранок стрілецької страти». Та виявилося інше: газета тієї держави, яка нещодавно заявила про свою неспроможність сплатити фінансистам країн «друга Білла», «друга Тоні» та інших «друзів» багато-багатомільярдні борги і тепер використовує всі чари своїх дипломатів і своїх балетних та оперних геніїв для того, щоб випросити послаблення (втім, і про модернізовану ракетно-ядерну зброю делікатно нагадуючи), — так от, газета саме цієї держави (хоч і друкується в нашій державі) повідомила читачів, що то не та держава, а наша держава не сплачує боргів: хоч і вдесятикрат менших, ніж «та держава», а все одно сором. Воно то так, але при чім тут Кобзар, спитаєте ви, — без лапок, з великої літери? Та бач, знають старші братове, як втішити українців, ще й себе розважити. Це ж вони, «Известия», що «в Украине», минулого року на першій сторінці повідомили про те, що Верховна Рада України (тоді ще наполовину промосковська) в націоналістичному пориві перейменувала Севастополь, Сімферополь, Нікополь — на «Севастомісто», «Сімферомісто», «Нікомісто». І навіть не вибачилася за дрімучість свого кореспондента. Втім, що дивуватися: «Известия» («в Украине») останнім часом успішно змагаються з «Комсомольской правдой» («в Украине»), «Московским комсомольцем» («в Украине»), «Сызраньским октябренком» в Украине» (що, такого немає? неодмінно буде!), зрештою, з ОРТ «в Украине» — в рівні знань про країну, яку взяли під свою недремну інформаційну опіку. (А уявімо, як би то виглядало, коли б одна з численних українських газет, що виходять у Москві українською мовою, наприклад, «Гомін України» в Москві», «Нескорима нація» в Москві» або й «Недригайлівський гайдамака» у Москві», у відповідь на «Дефолт Кобзаря» взяла й надрукувала під заголовком «Осоромлення Пушкіна» матеріал про звірства російської вояччини в Чечні?! Дай нам Боже не бути на висоті нашого стратегічного партнера!

Але ось інше — високого рівня інтелектуальна газета «Столичные новости» (та, що: «две столицы, одна газета») на специфічну російську «озабоченность» Україною не хворіє, українську проблематику інтерпретує здебільшого компетентно й тактовно, і, певно, без жодного лихого наміру газета вирішила відзначити Шевченків ювілей у спосіб неординарний до забавності. Вона надрукувала («Столичные новости», 7—13.03.2000) статтю учня «гимназии имени Тараса Шевченко» (за підписом: «Сергей Васильев-младший») під назвою «Образ по подобию». Про «подобие» далі, а поки що скажемо, що юнак написав сумну правду про те, як «присутній» Шевченко в сучасній українській школі (столичній! імені Шевченка!) і... у свідомості підростаючого покоління насильницьки дерусифікованої (за авторитетним свідченням московської преси) України: «О Шевченко вспоминаешь разве что в день годовщины его рождения — 9 марта, да еще в связи с надвигающимися выпускными экзаменами...» Цей рівень інтересу до Шевченка й обізнаності з ним підтверджують дані мудрощі гімназійних неуків. Однієї лише фрази: «У него что ни стих, так кого-то убивают или насилуют» — вистачає, щоб зрозуміти: майбутні «нові українці» закінчують гімназію імені Шевченка, так і не прочитавши «Кобзаря». Але мають про Шевченка свою «думку»... Так «кується» майбутнє України.

Ось за цим і стоїть драматична й болюча проблема. Вона відома, але про неї не говорять напряму публічно. «Столичные новости» порушили добровільне табу. За це їм можна було б подякувати, якби... Якби ж вони не звірились в інтерпретації цієї важливої теми на автора, якому вона поки що не до снаги. Бо, попри інтелектуалістські претензії, він не тільки солідаризується зі своїми друзями — гімназійними неуками, а й хвацько демонструє власну необізнаність і «легкость в мыслях необыкновенную».

«Года два назад я и сам пережил сильное разочарование в Главном Национальном поэте и Патриоте. Причиной было даже не то, что этот, как нам твердили на уроках, гуманист и космополит чуть ли не сладострастно описывал в своих поэмах истязания и убийства поляков и евреев, но, главным образом, поразивший меня фрагмент дневников (писанных, между прочим, по-русски), где о встрече с отцом он упомянул небрежно, вскользь, зато об отсутствии в дорожной сумке колбасы разразился многословной жалобой».

Трохи насторожує мене в юного правдолюба оце вільне оперування неіснуючим «фрагментом». Чи не рано ще йому брати приклад з тих дорослих пігмеїв, які в пошуках компромату на великих ні перед чим не зупиняються? І чи наша справа нагадувати гімназистові столичної гімназії ім. Шевченка (і редакторам «Столичных новостей») те, що знає кожен учень не-столичної, не-гімназії і не- імені Шевченка: Григорій Шевченко, батько Тарасів, помер, коли Тарасові було 11 років, залишився Тарас круглим сиротою, тож про яку зустріч могло йтися у «Щоденнику» 1857— 1858 років? Немає в «Щоденнику» й «многословной жалобы» про ковбасу, є іронічна згадка про астраханську ковбасу — іронії наш гімназист не вловив? — і є сотні пасажів про книжки, про друзів, про мистецтво, яких наш гімназист не зауважив.

Хочеться сподіватися, що колись «Сергей Васильев-младший» (як і редактори «Столичных новостей») прочитає не фантастичний, кимось підказаний, «фрагмент», а увесь «Щоденник» (тим більше — «писанный, между прочим, по-русски») і побачить ту суму світлих думок і людяних почувань, які в ньому вилилися. Прочитає (як і редактори «Столичных новостей») не тільки «Гайдамаків», «Катерину» і «Назара Стодолю», про які згадує (але й їх хіба очима пробіг, не вчитавшись), а й «Сон», «Кавказ», «Єретика», «Неофітів», псалми, нарешті — «Марію», якщо не в оригіналі, то в конгеніальному перекладі Бориса Пастернака, якого, напевне, шанує. І зрозуміє, хто такий Шевченко насправді, побачить, скільки в його поезії любові й ніжності, а як гнів — то до нетерпимого зла. Зрозуміє й те, що не можна плутати автора з його персонажами, а приписувати Шевченкові «сладострастие» в описах жорстокостей — те ж саме, що приписувати «сладострастие» Шекспіру за криваві сцени в його драмах. Зрозуміє, що Шевченка, як і всю європейську романтичну літературу його часу, хвилювала загадка людської порочності, і він протиставляв людському злу людську доброту, милосердя та християнське всепрощення (не знаєте? не читали? жаль).

Довідається, що над Шевченком задумувалося багато мудрих людей України, Росії і всієї Європи, всього світу, і написали й сказали вони про нього багато такого, чого гріх не знати інтелігентові сучасної України. А коли якомусь інтелігентові їхнє ставлення до Шевченка нічого не говорить — то це промовиста оцінка йому, інтелігентові, і його інтелігентності.

Сподіваюся, що «Сергей Васильев-младший» колись усе це зрозуміє: щось підкажуть йому вчителі, щось — книжки, а щось — і «Сергей Васильев- старший» (редактор відділу культури «Столичных новостей». — Ред. ), який застереже, що плювати вгору — самому ж конфузне. Але чи зрозуміють тисячі й тисячі його ровесників, у яких менші «стартові можливості»? Ось у чому проблема з трагічним присмаком. Тут є про що подумати й самодостатньому шевченкознавству, і замученому безгрошів’ям учительству, і безпорадній державі. І стратегам засобів масової інформації. Та, видно, не дуже думається...

А ось відома журналістка Леся Ганжа в газеті «День» (10 березня ц. р.) вийшла на Шевченка з іншого боку та з потужнішою амуніцією. Стурбована «загальнонаціональним напруженням, яким супроводжується у нашій країні кожне 9 березня» (а й справді: чи не занадто — після «загальнонаціонального напруження», яке триває увесь тиждень і закінчується вночі 8 березня: «с празднічком вас!» — саме час відпружитися, а вони на тобі: інше напруження), — так от, наша невсипуща Леся Ганжа в нашому улюбленому «Дні» (10 березня, бо 9-го газети не вийшли) провчила «патріотів» передруком есею з нещодавно виданого в «Основах» «Щоденника» Вітольда Гомбровича (газетна рубрика — «Паралелі», заголовок коментаря авторки — «Патріотична повинність», фото газетного кореспондента: підчищають до свята пам’ятник Шевченкові — «Передсвяткова активність на патріотичному фронті»). В’їли хахлів сильно. Паралель справді дошкульна: в есеї блискучого та парадоксального польського письменника дотепно та в’їдливо висміяно банальний культ національних геніїв, культ минулого, за допомогою якого (культу) польський обиватель утверджує свою чванькуватість і накладає табу на самокритичну або просто вільну думку.

Гомбровичів доволі злостивий сарказм цілком може бути адресований і нам, українцям, особливо нашим українським ідолопоклонникам. Так що хочеться солідаризуватися з Гомбровичем. Але не дуже хочеться солідаризуватися з Лесею Ганжею і з «Днем», з «точковою» спрямованістю їхнього жесту. Поясню, чому.

Дозволю собі почати з невеликої «притчі». В мої студентські часи серед «розумних» дівчат була мода: виписувати в спеціальний блокнотик цитати з великих письменників і на цих цитатах будувати свій світогляд. Ти їй щось доводиш, а вона: «А от N сказав...» І все — стіна. Я не натякаю на інтелектуальний потенціал сучасних журналісток і журналістів, боронь Боже, куди нам до них. Я говорю про інше — про метод мислення. Гомбрович — великий і мудрий. Але багато не менш великих і мудрих говорили й прямо протилежне — і про Міцкевича, і про ставлення до Міцкевича пересічного польського обивателя (якщо поляки), і, скажімо (якщо інші європейці), про те, що цивілізованість народу вимірюється його шанобливістю до своїх геніїв. Тобто не треба будувати світоглядів і концепцій на чиїхось вибухових парадоксах або й нетлінних істинах — краще самому з’ясовувати для себе свою, а не чужу реальність, щоб не кричати на весіллі: «Земля вам пухом!», а на похороні: «Тягати вам — не перетягати!». А саме це останнє ми успішно робимо не один рік і не одне десятиліття.

У нас, в Україні, вистачає, звісно, й того ідолопоклонства, яке так сприкрилося в поляків Гомбровичу. Але є в нас інше, чого немає в Польщі: колективне самообпльовування та тисячороте україноїдське хамство — нерідко і в «інтелектуалізованих» формах. І цього «іншого» ще більше і воно ще страшніше для нашого майбуття, ніж навіть найвульгарніші форми ідолопоклонства. Бо ідолопоклонство долається культурою й думкою, а хамство собою все долає. Гомбрович пише про специфічних шанувальників Міцкевича, але не глумиться з самого Міцкевича, і в Польщі не виходять книжки під назвою «Вурдалак Міцкевич». Ось чого не бачить «День» і ось у чому його однобічність — маю на увазі, звісно, не цю публікацію-передрук, а постійно уникливу позицію газети. Патріотична повинність — річ справді фальшива й вразлива. А коли не повинність, а щось інше? Ви здогадуєтесь про існування в людській душі чогось іншого, ніж повинність? «Плачі в жилетку» — справді річ набридла й безплідна. А коли не плачі в жилетку, а тверда вимога того, на що маєш право у своїй країні? Чому б нашому «Дневі» не стати на таку позицію? Чи він — сторонній гість «на нашій, не своїй землі»?

...Зазвичай епатажні екзерсиси, різної міри вправності, на адресу «стовпів» української культури пояснюємо як реакцію на нудну канонізацію. Та чи достатнє це пояснення? Зрештою, вистачило б іскорки благородства та добросовісності, щоб знайти власну позицію і не пристати ні до когорти бездумних возвеличників, ні до табуна сучасно наблатиканих циніків.

...А тим часом і справді «кожного 9 березня» хоч і немає того «загальнонаціонального напруження», яке так стривожило Лесю Ганжу і тверезий «День», — але справді в усій Україні, далеко від столиці й уряду, йдуть до Шевченка люди, ніким не примушувані й не кликані. Щось же промовляє до їхніх сердець, чого не чують ті, хто сильно помудрішав і возвисився над «повинністю». Виходить, не все в нашому народі витоптано за століття чужого гніту й десятиліття власного...

І, може, в цьому тихому, сердечному пошанівку — справжня альтернатива як безтямному забалакуванню й розкрикуванню Шевченка, так і самовдоволеній алергії на нього.

Іван ДЗЮБА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments