8 липня. Палац «Україна». Програма «Избранное» Алли
Пугачової.
Багато-багато «крутих» букетів (ексклюзивно від «Роксолани»). Багато-багато
нових українців: мобільний телефон — через одного (як усе-таки посоліднішали
нині «плебеї», які прийшли до своєї «королеви»). Багато-багато охорони
і дешевого понту організаторів концерту, які, з-поміж іншого, не пускали
до залу акредитовану пресу (слід розуміти, що на цьому місці читач «Дня»
повинен був прочитати мої враження ну, скажімо, від буфету чи стану обшивок
крісел, паркету у фойє президентського Палацу «Україна»). Переповнений
зал — за вартості квитків від 50 до 1000 гривень. І — жива Алла. Саме Алла,
як називали її фанати й фанатки всього Радянського Союзу отак років зо
20 тому. Алла, яку мені особисто не доводилося більше бачити десь із 1988
року — бо до Києва після цього вже приїжджала виключно А.Б., Алла Борисівна,
Примадонна — та, що подає глядачам не себе — а лише відповідаючи на їхні
запити. Тобто те, що називається «творити на потребу».
А позавчора на сцені «України» співала, сумувала, торжествувала, іронізувала
та Алла, якій колись було байдуже, чого від неї чекають. Яка співає тільки
те, що їй до душі і про себе саму. За всіх надміру-захоплених нинішніх
запевнень Алли в любові до глядача, вона знову диктувала, а не фліртувала
з публікою, дозволивши собі сподіватися на те, що когось вона ще цікавить
щира й сповідальна. Дозволивши собі творити не шоу, а той Театр однієї
актриси і однієї співачки, про який мріяла ще на початку своєї кар’єри.
Але давайте — по порядку. Початок концерту був забарвлений у похмурі
тони, підсилені й явною відчуженістю публіки. Отож начебто оптимістична
перша пісня «Все хорошо, ничего не случилось» прозвучала, як діагноз біля
ліжка тяжкохворого. Далі пішли зворушливі у своїй безглуздості та несмаку
коментарі до того, «про что пою». Старі (які були явно кращі) і нові пісні
із серії про «смысл жизни». Новітній пафос звучав у пісні з приспівом «Как
дурно жить, как я вчера жила». А найударнішим моментом першого блоку стала
знаменита «Как тревожен этот путь».
Потім стався найзабавніший фрагмент концерту. Завітавши нібито до імпровізованого
бару, співачка зустріла там Арлекіна, який виконав палко-драматичний дивертисмент.
Після такого вступу ніби само собою зрозуміло очікувалося щось надривне
по-серйозному. А пішло (о, королева єхидства!) «Не делайте мне больно,
господа» з усією ресторанною атрибутикою мізансцен.
А вже через кілька пісень були «Не отрекаются любя» з хриплістю і речитативом
там, де нинішній Пугачовій не вистачає голосу, але, як і раніше, пісня
звучала одкровенням.
На сцені Алла співала винятково живим звуком (і під живий звук), під
час пробіжок у зал — кілька пісень під фонограму («Журавлик», «А я в воду
войду», «Все могут короли»). Непроглядна пітьма в залі періодично мінялася
пугачовським закликом «Дайте світло в зал!». Спочатку неповоротка жінка,
навчена роками і неординарним життєвим досвідом, поступово перетворювалася
на Пугачову пустотливу і смішливу, яка пританцьовує витончено й легко,
співає й розмовляє з іронією, глузуванням, зі стебом, апофеозом якого став
«Настоящий полковник». На той час зал уже ревів, дами в декольте і джентльмени
в дорогих піджаках мчали до сцени з квітами й круто аплодували. Траплялися
зрідка в залі й особистості зі ще, виявляється, недобитої убогістю старої
інтелігенції: деякі з них кричали «браво», деякі відверто кайфували в обнімку
зі спогадами, а хтось — як, наприклад, моя сусідка, сиділи, напружено зціпивши
пальці, й ловлячи кожне слово, інтонацію, дихання Алли...
Абсолютно геніальним — за режисурою — був фінал. Алла після «Позови
меня с собой» (під час виконання якої кілька разів змахнула сльозу) вкотре
вже розповіла, що жити варто лише заради таких зустрічей із глядачем, але
повідомила, що не знає, коли ми з нею зустрінемось іще, і чи буде вона
в цей момент співачкою, ким вона буде, чим вона буде... І заспівала «Когда
я уйду» («далеко-далеко, не мучаясь и не тревожась»). Аби в душах усіх
присутніх — і плебеїв, і аристократів духу — пролунало єдине: «Не йди.
Ми любимо тебе».
Можливо, комусь промовити це перешкодив дзвінок мобільного телефону
— про які Пугачова у фіналі не втрималася й ущипливо завважила. І не заспівала
більше жодної пісні, змусивши лише підвестися весь зал, вітаючи й проводжаючи
Велику Живу Легенду.
P. S. Концерт тривав рівно дві години. Пугачова не міняла нарядів,
вийшовши на сцену у звичайному своєму вбранні: чорний балахон, під яким
була така ж чорна коротка сукня. Заспівано було 22 пісні.
