Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Анатолій ДІМАРОВ: «На Волині я став українцем!»

26 червня, 2003 - 00:00


...Виявляється, він — не Дімаров і не Андрійович! І «все свідоме життя замітав слід нещасливого свого народження»... Виявляється, найголовнішим його захопленням, «невиліковною хворобою» є «кам’яна лихоманка», пошуки мінералів, за якими «де тільки чорти не носили» — на Алтай, Тянь-Шань, Памір, Алатау... Зустріч iз письменником Анатолієм Дімаровим (все ж знаємо його за таким іменем!) — дуже багата на несподіванки, тонкий гумор і відкриття. І хоча давно мешкає у Києві, за два кроки (одна зупинка на метро) від Хрещатика, та слова «Я — з Волині!» відкривають не лише двері квартири за номером 13 у письменницькому будинку по вулиці Суворова, а, здається, і серця подружжя Дімарових. Їх Волинь познайомила і звела, на Волині він написав перші літературні твори...

***

Товстелезний старий спанієль Джой зустрічає гостей на порозі, за мить визначає, чи вони у дім — з добром...

— Оце діти колись купили, син — собі на полювання. А як вигулювати — так ми! — каже Анатолій Андрійович, а на зауваження, що Джой зате качки носить, іронічно зітхає: — Еге, сотнями!

У домі особлива аура, котру створюють не лише господарі, а вся обстановка: багато книг, на стінах оправлені у рамочки агати-сердоліки, за склом книжкових шаф — знімки людей з такими обличчями, в які хочеться довго вдивлятися... Мати, котру 80-річний вже син жодного разу не назвав інакше, а тільки «мамусею». Брат Сергій, описаний у книзі дитячих спогадів «На коні й під конем».

— На два роки молодший, але таке вперте було, що не доведи й помилуй... А доля трагічно склалася. Це неймовірно здібна людина, самородок. Ще отаке мале було, а вже до техніки руки аж трусилися. Років у сім він придумав катер на реактивній тязі і зробив його, і плавав — по калюжі, іграшковий... Єдиний годинник у нас був, а воно ж полізло, розібрало — не збере! Сидить, плаче! Знаєте, це був би конструктор, я б сказав, першої руки, котрий не поступався б ні Іллюшину, ні Антонову. Але, на жаль, під час війни опинився у Новосибірську і одружився з такою холоднокровною «девушкою», яка йому вгробила все. Усе вгробила.... У мене є про це навіть повість — «Ясноока ти, ясноока»...

За склом і фотознімок дружини Дусі («Дивіться ж, яке молоде і дурне було!»), — юна, вродлива... Такою Анатолій Дімаров побачив свою половинку в Луцьку. Євдокія Нестерівна родом з Чернігівщини, у голодомор їх переселили на Житомирщину («А там села були зовсім безлюдними: чи виселили, чи вимерли...»), на їхні ж місця, на Чернігівщину, привезли росіян...

— На Волині вражало те, що ми, східняки, приїхали вчити. Вчити кого?! У Луцький учительський інститут, куди направили після закінчення Глухівського педінституту, всіх — аж до сторожа! — привезли зі Східної України. Отака була недовіра до місцевого люду! — згадує Євдокія Нестерівна.

— Працюючи над своїми мемуарами — а вони читаються як захоплюючий детектив (скромно визнає Анатолій Андрійович), — зателефонував колишньому редактору «Радянської Волині» Юхиму Лазебнику. Але ж, Юхиме Антоновичу, ми ж були окупанти з вами!.. Окупанти, каже, але гуманні... Бо ж журналіст не стріляв, не садив... То ви вважаєте, що Геббельс теж був гуманний?.. Ми були ще, може, більшими окупантами, ніж енкаведисти, бо виправдовували увесь той жах і брехали...

***

Дімаров вважає Волинь своєю другою батьківщиною, бо тут у нього проснулася національна свідомість («У мене до того ніколи не сиділо в думці, що я — українець!»). До Луцька прилетів «кукурузником», щойно місто звільнили («А в Ковелі ще німці стояли...»). Разом з Юхимом Лазебником, котрого призначили редактором «Радянської Волині», почав пропагувати «нове життя», проте не міг не бачити й очевидного...

— Одного разу я був «свіжоголовий» (так називали журналістів, котрі чергували по номеру. — Авт. ). А напроти редакції було приміщення НКВД... І зараз стоять перед очима велетенські ворота, заввишки як наша редакція. Рано-вранці стою біля вікна — начитався газет, очі заболіли. Літо, листячко так позеленіло, затишно, тихо... І раптом зі скрипом-рипом відкриваються ті металеві ворота — і звідти по вісім душ у ряд: жінки з немовлятами, діти, підлітки, з дорослих — переважно старі діди... Починає литися оця безкінечна людська ріка. А з бокiв ідуть енкаведисти-червонопогонники, з рушницями, багнети оголені. Я коли на це подивився, моментально згадав (бо ж бачив!), що так і есесівці водили людей... А згодом на луцькому базарі став свідком, як вішали «бульбівця». Тоді пішла хвиля публічних страт... Для цього на площі спорудили шибеницю. І коли я побачив, що він тричі упав додолу, бо вірьовка уривалася, на якій вішали... А старшина, який його вішав, мордатий, бритий, п’яний... Коли жінки тричі кричали: «Та його Бог помилував! Що ви робите!», — це таким каменем лягло на душу, що я задумався...

— На Волині ви почалися як письменник, адже і перша збірка носила назву «Волинські оповідання»...

— Не хочу їх і згадувать! Бо то брехня, причому, знаєте, нас так виховували, що ми брехали і в це вірили. Закінчилася війна, почали організовувати колгоспи... І нашій газеті, «Радянській Волині», завдання: переконувати людей, що колгоспи — це благо (про це і перші книги Дімарова. — Авт. )... Поїхали у Горохівський район, а вже ж були «набиті» собаки, брехати навчилися... А підписувалися у колгосп, знаєте, як? Не в сповпчик, а по колу, щоб не можна було дізнатися, хто першим підписався: уночі прийдуть бандерівці і першого вб’ють. Уявляєте, який нещасний був волинський селянин, котрого обклали з усіх боків? Я у романі «І будуть люди!» описав усе — голодомор і колективізацію... Видавництво злякалося й послало на рецензію в Інститут історії. І якийсь падлючий доктор написав рецензію: «Де Дімаров почув, що в Україні був голод? Чому Дімаров пішов проти рішень партії і уряду, які правдиво показували наслідки колективізації, життєдайної для України?!» І мені — чирик! — найцікавіше, сторінок триста, про колективізацію та голодомор... Ось Жулинський по радіо виступає, що першим про голодомор в Україні у 1982 році написав Бартка... А я слухаю і думаю: щоб ти здоровий був! Та я про голод писав у... та ще, певно, при Микиті!

— Там були і ваші особисті враження?

— Я всього й не міг описати, не боявся, просто знав, що не дадуть. Але ж пам’ятаю, як в епіцентрі голодомору, у селі на Полтавщині, над Сулою, де ми жили, до нього було 30 вчителів, а коли він закінчився, 25 вчителів звільнили, бо не було кого вчити. Всі ви-и-мерли! Діти вимерли, і їли дітей...

— А як вас не з’їли?

— Не з’їли, бо надто худий був! (сміється). Зате на все життя наївся млинців з листя акації, які мамуся смажила навіть без грама олії... У мене вже ноги як колоди стали, весь опухлий ходив, але комусь зверху вистачило розуму, дали вказівку: всім вчителям видати по два пуди борошна. Маму покликали в район і дали ці два пуди. Несла, ховаючись лісами, бо відібрали б... А ще врятував нас мішок лушпайок від картоплі, які мама і ще одна вчителька вкрали на свинофермі — свиней, бач, годували, а людям не давали!

З Волині у Львів Дімаров поїхав уже не «совітом». А там «остаточно пройшов школу національної свідомості».

— На Новий рік трохи випив з колегами, повертався додому і кричав на всю вулицю: «Бий кацапів!» Як мене не посадили — бо так вже воно запекло! — і досі не знаю...

***

А народився він не в Миргороді, як писав потім у численних анкетах. Народився на хуторі Гараськи, у сім’ї гречкосія Гарасюти Андроніка Федоровича. То чому ж «боявся навіть думати про те, щоб побувати на своїй батьківщині, ступити у двір, по якому колись бігав малим, відвідати кладовище, де лежать мої пращури, де була обірвана, безжалісно й нагло, ниточка роду мого, обірвана й затоптана у землю»?

Батька записали у куркулі. Щоб врятувати сім’ю від Сибіру, Андронік Федорович i відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй вдалося змінити дітям метрики, прізвище — на своє дівоче... Через багато років сини ще побачилися з батьком, а Анатолій навіть трохи жив з ним під Харковом, де старого Гарасюту як доброго господаря на свій страх і ризик (не мав же «надійних» документів...) прийняв пасічником керівник однієї установи. Згодом керівника самого репресували, Гарасюта мусив звільнятися — та й пропав безвісти на життєвих перехрестях...

***

Про те, як Дімаров розігрував колег, друзів, ходять легенди. Якби хтось видав на їх основі книгу, була б справжнім бестселером... Часто розіграші відбувалися у Будинку відпочинку в Ірпені.

— Знаєте, зібрані там хлопці-письменники працюють, як прокляті — що таке писання, ви ж по собі знаєте! Бува, і не пишеться, а день і ніч в голові крутиться, крутиться... Мимоволі тягне на жарти.

Класикою «жартів», як на мене, може бути історія з письменником Патрусом-Карпатським, який славився тим, що колекціонував розкішні краватки (а що значило на початку шістдесятих дістати кравата з голою жінкою на барабані?!).

— Я їх у нього поцупив та й пов’язав усі до одної собакам, що водилися на території Будинку відпочинку. Собачні було достобіса, усі акуратно збиралися біля їдальні під час сніданків, обідів і вечер, бо ми їх підгодовували. Довелося купити кілограм ковбаси і, вгощаючи по черзі нею собак, я кожну — приблизно сорок морд — i нагородив Патрусевою імпортною краваткою...

Розлючений Патрус того ж дня накатав довжелезного вірша — прокляття Дімарову. На жаль, він загубився, лишився у пам’яті останній рядок: «Щоб тебе з’їли собаки!»

Борису Комару, котрий приїхав в Ірпінь новісіньким «Москвичем» («Ну як було не відзначити цю неординарну подію!»), наклеїли позаду (діждавшись, як сів у машину і почав прогрівати мотор), поверх номерів, заздалегідь намальовану величезну дуляку. А на довгій шпагатині причепили до бампера жіночі труси і ліфчик. Коли Комар під’їжджав до Києва, гаїшники сприйняли ту дулю як особисту образу, а що вони говорили з приводу трусів та ліфчика, Борис скромно умовчав... Павлові Загребельному Дімаров придумав пришити... паперові троянди до підштаників (готувалися до здачі в пральню...), і можна уявити, що думав він та його дружина, коли прачки зателефонували й запитали: чи відпорювати квіти?..

— А один поет, не буду називать, страшно хотів отримати Шевченківську премію. І хлопці, бісові душі, організували йому телеграму — домовилися з дівчатами-телефоністками. Він на радощах нас усіх зібрав, давай вгощать — розорився (сміється). Потім скандал був...

— Не боялися, що на вас образяться?

— О, зі мною багато і досі не вітаються... Але я і себе у книзі спогадів не щадив, і про інших правду писав!

Ех, тут починаєш розуміти, чому в одній з повістей Анатолій Андрійович написав, що хотів би знайти найгарніший камінь, гарно його оправити і вручити дружині зі словами: це тобі, мила, за те, що все життя мене терпиш!

А як вам така історія... На іменини сусідові — директору видавництва — Дімарови подарували... живе порося? Зачухане, замурзане, Євдокія Нестерівна відмила у ванній, навела манікюр на копитця, а на рильце — яскраво-червону помаду, ще й пишний бант на шию. Нагодоване, сонне, блаженно лежало у кошику. А наступного дня! Вам хоч раз дарували живе порося? У міській квартирі, де все прибрано і вилизано...

***

Років кілька тому Дімаров дуже захворів (у двадцять років став інвалідом війни, осколки з рук і ніг і досі виходять...).

— Коли зрозумів, що можу і загнутися, то і Бога пригадав: дай мені ще чотири роки життя, не для того, щоб прожити, а щоб написати, що задумав, що виносив. Я ж дуже довго виношую, по десять років... А потім подумав: брехня, не може бути, щоб я загинув, не дописавши.

Сьогодні Анатолій Андрійович каже:

— Я дуже щаслива людина, я пишу, що думаю!

Оце, каже, «ожив, півтора року мовчав» (не писав). Була творча спустошеність, коли написав оповідання «Німецька курва» — «Маленьке, а випалило мені душу до дна». Видав чотири книжки, за які не отримав ні копійки гонорару. Дві останні — двотомник спогадів «Прожити й розповісти» та «Зблиски» — видані тиражами у 1000 — 1300 екземплярів. Директор друкарні ховала їх під замок, бо робітники масово крали... Намовив на книгу спогадів i дружину (видала під іменем Катерина Лубенець «Дівчата без наречених», більший би тираж — був би справжній бестселер).

Так і живуть (а на письмовому столі — перші листки нового «Хутірського роману»...), без особливих нагород, премій, зате з визнанням людей, бо у книгах Дімарова, як висловилася його вірна дружинонька, справді «нема жодного слова неправди».

Наталія МАЛІМОН, фото автора, Луцьк — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments