Антитатарський синдром
Макс ван дер Стул, верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин, під час своєї нещодавньої поїздки по Україні побував також і в Криму. Це було викликано підготовкою чергової донорської конференції стосовно активізації допомоги Україні у вирішенні проблем облаштування колишніх депортованих у Крим з боку міжнародного співтовариства.
За повідомленням Інтерфаксу, М. ван дер Стул зазначив, що за останні 2 роки урядом України та Криму досягнуто «певних зрушень» у розв’язанні проблем депортованих народів. Водночас, «не треба самообманюватися», підкреслив він, додавши, що існує велика кількість проблем репатріантів, які необхідно вирішити. За його словами, «є необхідність у розширенні допомоги міжнародного співтовариства раніше депортованим народам».
Як повідомлялося в ході зустрічі, за останні 3 роки обсяг міжнародної допомоги у процесі облаштування кримських татар склав близько $10 млн. Наразі уряд України спільно з ОБСЄ і програмою ООН підготували 100 проектів вартістю від $3 тис. до $2 млн., які спрямовано на розв’язання гуманітарних і соціально-економічних проблем репатріантів. Український уряд чекає, що країни-донори виявлять цікавість до цих проектів і будуть їх фінансувати.
Повернення кримських татар на свою батьківщину, з якої їх було насильно депортовано у травні 1944 року триває майже десять років. Проте проблеми, які виникають внаслідок цього процесу, не тільки не зникають, але час від часу загострюються, а іноді заганяються у глухий кут.
Увага, яка приділяється кримськотатарській проблемі з боку влади протягом десятиліття репатріації, здебільшого має уривчастий, спорадичний характер. Спорадичність з часом встигла набути своїх традицій і особливостей. Владні інституції поверталися до проблем кримських татар обличчям здебільшого лише у моменти розвитку конфліктних ситуацій 1994— 1996 років та наприкінці травня будь- якого року — під час чергової річниці дати страшної депортації.
І це відбувається ще й при тому, що кримські татари у Криму завжди займали чітко визначену проукраїнську позицію. Так, фактично з самого початку народження української незалежності до сьогодні кримські татари, хоч як це парадоксально звучить, виявлялися більшими українцями у Криму, ніж самі українці. Факти говорять самі за себе. У грудні 1991 року за «народження» держави Україна участь у загальноукраїнському референдумі взяло 65% населення, яке мало право голосу. І завдяки голосам кримських татар Крим не став єдиним регіоном країни, який проголосував проти незалежності.
Існує стійка, «перевірена» роками, тенденція реагування на конфліктні події пост-фактум. Вона нагадує відому приказку про «кулаки» та «бійку» з точністю до навпаки, що не може сприяти попередженню конфліктних ситуацій. З цим аспектом проблеми тісно пов’язана й інша тенденція — вирішення проблем кримських татар відбувається занадто повільно. Наприклад, проблема набуття кримськотатарськими репатріантами громадянства України. На неї звернули увагу лише під час виборчої кампанії до Верховної Ради України та Криму у березні 1998 року. Через відсутність українського громадянства 64,1 тис. кримських татар, які були де-юре громадянами Узбекистану, 8,6 тис. тих, хто залишалися громадянами Росії, а також 15,4 тис. громадян інших держав СНД, не змогли взяти участь у голосуванні. Навесні 1998 року Кримом прокотилася хвиля мітингів протесту кримських татар, відбулися зіткнення з правоохоронними структурами. Проте тоді проблему набуття громадянства та участі у виборах так і не було вирішено. Проблема набуття громадянства України кримськими татарами — громадянами Узбекистану була розв’язана лише 4 вересня 1998 року, коли набула чинності домовленість між Україною та Республікою Узбекистан щодо співробітництва у вирішенні питань громадянства депортованих осіб та їх нащадків. Ця, без сумніву, важлива і позитивна подія викликала і певний жаль з приводу темпів вирішення проблем, адже була можливість усунути цілу низку складнощів, уникнути додаткової напруженості, знизити конфліктний потенціал ситуації.
Доволі гострою сьогодні є проблема, пов’язана із представництвом кримських татар у виборних і виконавчих органах влади у Автономній Республіці Крим. Без вирішення цього питання ми і надалі приречені рухатися по замкненому колу. Бо цілком справедливою виявляється теза про те, що політика недопущення кримських татар до органів управління життям автономії поряд з іншими етнічними спільнотами Криму сприяє самоізоляції кримських татар, призводить до зростання відчуження, тенденцій протистояння, радикалізації кримськотатарського руху. І це нібито зрозуміло тим, хто приймає рішення. Так, фактично відразу після виборів до Верховної Ради Криму у 1998 році, тодішній голова Верховної Ради Криму Анатолій Гриценко змушений був констатувати, що «для держави краще мати 14 кримських татар в парламенті, ніж 3 тисячі на площі» («Авдет», № 7, 7 квітня 1998 р.). Однак, незважаючи на констатації дворічної давнини, крім загальних слів і розмірковувань, на сьогодні так фактично нічого й не зроблено для позитивного вирішення питання. Якщо у Верховній Раді Криму у 1994 році за допомогою впровадження виборчих квот було обрано 14 представників кримських татар від Меджлісу кримськотатарського народу, то у Верховній Раді Криму нинішнього скликання лише один депутат — кримський татарин, представник Комуністичної партії. У Верховній Раді України зараз є два представники кримських татар, зокрема, голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв і заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров. Нині в апараті Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, центральних міністерств і відомств, міськвиконкомів і райдержадміністрацій представництво кримських татар є вкрай незначним і (без урахування працюючих у Рескомнаці Криму і відділах міжнаціональних стосунків) становить 1,5% від працівників цих установ, хоча загальна чисельність кримських татар — близько 12% від усього населення Криму. Якщо врахувати антитатарські настрої населення Криму, які послідовно стимулюються певними політичними силами, у представника кримських татар дуже мало шансів бути обраним до виборних органів влади при звичайній системі виборів. Причина, крім всього іншого, міститься й у лабіринтах кримської політики початку 90-х років, коли місцева влада цілеспрямовано розселяла кримських татар, які поверталися, таким чином, аби у жодному регіоні Криму вони не могли мати чисельну більшість по відношенню до іншого населення.
Відсутність правового вирішення вищезазначених проблем фактично продукує ситуацію, в межах якої «державна політика підміняється суб’єктивними упередженнями місцевих чиновників, а процеси гармонізації відносин між представниками різних етнічних спільнот заміняються процесами придушення потреб і інтересів нечисельної етнічної спільноти більш чисельною», — як вказував під час парламентських слухань Рефат Чубаров. Одним із «гарячих» прикладів є сьогоднішні ускладнення, пов’язані із розпаюванням землі на Кримському півострові, проблемою, яка може розглядатися як потенційно конфліктна.
Взагалі ситуація, в якій перебувають кримські татари після повернення на історичну батьківщину, виявилася більш ніж скрутною. Майже 130 тисяч з них не мають житла, не мають постійної роботи більш ніж 70 тисяч репатріантів. За цими тривожними цифрами стоять долі конкретних людей та їхніх родин. При цьому проблема репатріантів не зводиться лише до питань соціально-економічного гатунку.
Не слід оминати увагою питання збереження національної ідентичності кримських татар і відродження культури в широкому розумінні цього слова. А поки що сьогодні для 45 тисяч кримськотатарських дітей у Криму існує лише 7 шкіл та 53 класи з кримськотатарською мовою навчання. Ці сумні цифри, на жаль, дозволяють дійти висновку, що в «умах» і діях деяких державних посадовців, які мають вирішувати ці питання, поняття «інтеграція» успішно підмінюється поняттям «асиміляція» з давнім комуністичним присмаком тотальної нівеляції національних культур як таких. Доволі плідно цю тезу можуть характеризувати висловлювання голови кримського парламенту, лідера кримських комуністів Леоніда Грача, які він промовляє з неабиякою настирливістю під соусом побудови у Криму «міжнаціонального миру» та «злагоди»: «Крим ще й тому є носієм особливого статусу, що у ньому, як в жодній іншій державі (так у тексті. — Авт. ) існує у мініатюрі той багатонаціональний народ, який втілив у собі всю багатолику палітру колишнього Радянського Союзу, багатонаціональний народ, який колись називався радянським. Це дає нам право сьогодні з гордістю говорити про себе — кримчани» («Крымская правда», 13 травня 2000 року). Але він практично жодним чином не згадує те, як десятиліттями жилося частині «радянського народу» — поколінням депортованих у місцях спецпоселень.
Існують цілком прозорі підстави вважати, що «гордіїв вузол» кримськотатарського питання міцно вкорінено не тільки у тоталітарному минулому, але й у сьогоденні. Наочно можна побачити послідовне настирливе, але безпідставне залякування вся і всіх «ісламським чинником» та «кримським вахабізмом». Минуле та сьогоднішні реалії унаочнюють таке небезпечне для України у цілому явище, яке визначають як антитатарський синдром. Чого, наприклад варті медитації на тему порівнянь Криму та Косова, Криму й Чечні, які час від часу лунають з вуст ряду політиків? «Я дуже поважаю татарський народ, — твердить, наприклад, народний депутат України Олена Мазур. — Але якщо дозволити їм досягнути їх цілей, у нас буде страшніше, ніж у Чечні». Це при тому, що кримські татари проголосили методом вирішення своїх проблем принципи ненасильства, виявляють цілковиту лояльність до Української держави. Отже, такі безпідставні і безвідповідальні співставлення самі по собі є небезпечними, бо фактично нагнітають істерію і додають зайвої напруги там, де її немає.
Досьогодні не існує виваженої державної концепції щодо рішення неоднозначних питань. А отже, незадовільний соціально-економічний стан проблем репатріантів. І це не можна пояснити тільки економічною кризою, в якій стійко перебуває сучасна Україна. Головне — це систематичні прорахунки державних інституцій у розгляді і вирішенні цих питань, ці законодавчі прогалини і напівміри. Незважаючи на всі декларації і благі побажання.
