Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Антирадянщик № 1-2

Американський історик Річард Пайпс — про витоки й походження московського, імперського та радянського «простору тиранії»
28 травня, 2021 - 10:23
ШАПКА МОНОМАХА — СИМВОЛ ВЛАДИ МОСКОВСЬКИХ ЦАРІВ. ПОКАЗОВО, ЩО УСПАДКОВАНА ВОНА БУЛА ВІД ОРДИНСЬКОГО ХАНА УЗБЕКА, А НЕ ВІД ВІЗАНТІЇ
РІЧАРД ПАЙПС — ВСЕСВІТНЬОВІДОМИЙ ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ РОСІЇ

Продовження. Початок читайте «День» № 90-91
    Пайпс розглядав і аналізував навіть, здавалося б, суто теоретико-академічні питання насамперед у площині «людського виміру» — та чи інша форма цивілізаційного або державного устрою не затуляла від нього страждання, кров, загибель, тяжкі поневіряння «пересічних» громадян конкретної епохи. Бо він дотримувався такого погляду, що «метою мого життя як історика було поширити моральний посил, показуючи з використанням достовірних прикладів, як злісні ідеї можуть породити злісні наслідки». А опоненти історика (а їх ніколи не бракувало) «пишуть безкровну історію — про часи, які потопали в крові». Пайпс вважає це неприйнятним.

Ось саме такий погляд позначений на праці гарвардського професора «Вплив монголів на Русь: «за» і «проти». Історіографічне дослідження» (1998). Тема книги, на перший погляд, присвячена подіям далекого минулого, мало актуальним — проте Пайпс переконливо показує: тут є явні аналогії з сучасністю.

Аналізуючи наслідки монгольських вторгнень ХІІІ — ХV століть, Пайпс зазначає: «Були гострі зіткнення думок саме навколо цієї проблеми — і ця суперечка має ключове значення для російської самосвідомості. Адже якщо монголи зовсім не справили на Русь жодного впливу або подібний вплив був мінімальним, то теперішню Росію можна розглядати як європейську державу, котра, попри всі свої національні особливості, все-таки належить до Заходу. Крім того, із такого стану справ випливає той висновок, що російська схильність до автократії склалася під впливом не раціональних, а якихось генетичних факторів і як така не піддається змінам. Але якщо Росія сформувалася безпосередньо під монгольським впливом, то тоді ця держава є частиною Азії або «євразійською» державою, яка інстинктивно відкидає цінності західного світу».

Для об’єктивного висвітлення цієї проблематики Пайпс використовує найрізноманітніші джерела, в тому числі праці знаменитого російського історика M. Карамзіна (1766 — 1826); зауважимо, що спадщина Карамзіна тлумачиться у нас дещо спрощено, лише як «вихваляння імперії», мало не «гімни царям». Насправді все було значно складніше. Пайпс звертає увагу на твір Карамзіна «Записки о древней и новой России» (1811), адресований особисто царю Олександрові І. Там російський історик стверджує: князі ХІІІ — ХV століть, які отримували від монголів «ярлики» на володарювання, були незрівнянно більш жорстокими правителями, аніж князі домонгольського періоду, а народ за їхнього правління вимушено турбувався лише про збереження життя і майна й аж ніяк не про реалізацію своїх громадянських прав. Зокрема, одним із монгольських нововведень стало застосування смертної кари для «зрадників» — і російські князі, особливо московські, радо це перейняли (звісно, далі Карамзін пише про «рятівну роль» самодержавства, але ж...).

Під владою монголів, пише Карамзін у п’ятому томі «Истории государства Российского», піддані царя Московського втратили громадянські чесноти: для того щоб вижити, вони не цурались обману, користолюбства, жорстокості. «Може бути, — додає Карамзін, — теперішній характер Росії, яким він є, ще виявить помітні плями, покладені на нього варварством монголів». Пророчі слова! А в політичному плані, на думку Карамзіна, монгольське панування призвело до повного знищення вільнодумства: «Князі, які смиренно плазували перед Ордою, поверталися звідти грізними володарями для власних підданих». Ясна річ, далі російський історик знову пише про «благотворний» вплив московського самодержавства, яке прискорило звільнення від монгольського «іга», — але ми, через 200 років після Карамзіна, цілком маємо право зробити такий висновок: він мимохіть доволі точно описав становлення «євразійської» деспотичної системи в Росії.

Серед інших знаменитих вчених, чиї доробки використовував Пайпс, є і праці нашого славетного історика Миколи Костомарова (1817 — 1885). Пайпс наводить його слова: «Під час панування монголів зникло (в Росії. — І. С.) почуття свободи, честь, усвідомлення особистої гідності; плазування і рабська покірність перед вищими, деспотизм над нижчими стали рисами російської душі» (із праці М. Костомарова «Початок єдинодержавства у Давній Русі» (1872).

Підсумовуючи, Пайпс після розгляду ще багатьох фундаментальних праць істориків (у переважній більшості російських) із зазначеної проблематики доходить таких, вкрай маловтішних для імперців усіх часів висновків:

1. Московські царі, на відміну від своїх київських попередників, були абсолютними володарями, не обмеженими рішеннями народних асамблей (віче) і в цьому відношенні були схожі на монгольських ханів.

2. Як і монгольські хани, московські князі в буквальному сенсі володіли своєю державою (згодом — царством); їхні піддані розпоряджалися землею лише тимчасово, за умови пожиттєвого служіння володарю.

3. Усе населення вважалося слугами князя (царя), як і в Орді, де статут довічної служби був основою ханської всемогутності.

Монголи також суттєво вплинули на організацію московської армії, судової системи (наприклад, на запровадження смертної кари, яка в Київській Русі застосовувалась лише до рабів), дипломатичні звичаї та практику поштового зв’язку. Пайпс також наводить думку Карамзіна про величезний вплив монголів на мову Московської держави, вказуючи, що це — особлива, дуже цікава тема, яка ще чекає на свого ретельного дослідника.

Американський дослідник особливо наголошує на тій тезі, що монголи дедалі більшою мірою керували Московською державою, особливо у ХV столітті, непрямо, за допомогою самих тамтешніх князів(!), і з огляду на це їхня присутність в її межах була не надто відчутною. Але це не означає, наголошує Пайпс, що не був справді відчутним вплив монголів на політичну культуру цієї держави — якраз навпаки! І вплив цей тривав століттями, видозмінюючись за формою, але не за суттю.

Суперечка про ступінь впливу монгольських держав на державу Московську, стверджує Пайпс, після розвалу Радянського Союзу втратила науковий характер, набувши натомість безумовно політичного забарвлення. Крах радянської держави, — пише американський  історик, — викликав у багатьох її громадян, передусім росіян, розгубленість: вони не могли розібратися в тому, до якої частини світу належить їхня нова держава — до Європи, до Азії, до обох одночасно чи ні до тієї, ні до іншої. Це означає, що більша частина росіян погоджувалася з тим, що багато в чому через монгольське «іго» Росія стала унікальною цивілізацією, відмінність якої від західної сягає далекого минулого.

Пайпс звертає увагу на активізацію на рубежі тисячоліть націоналістичного євразійства, погляди деяких особливо агресивних представників якого (як-от Олександра Дугіна) є, по суті, фашистськими. Базовою тезою для сучасних російських євразійців стало твердження Льва Гумільова, не найбільш крайнього, проте найбільш знаменитого серед них: «Монгольське «лихо» є не що інше, як міф, створений Заходом, аби приховати справжнього ворога Росії — романо-германський світ». Як бачимо, тут історія якнайтіснішим чином переплітається з політикою. Причому цю антиєвропейську позицію поділяє і значна частина російського суспільства, зазначає Пайпс. Так, відповідаючи на запитання: «Чи почуваєте ви себе європейцем?» — 56 відсотків росіян обрали відповідь: «Практично ніколи» (прикметно, що книга Пайпса, в якій використані ці дані, була опублікована 1998 року; чи є підстави думати, що відтоді ситуація якісно змінилася?).

Підбиваючи підсумки своїх досліджень, Пайпс, зокрема, пише, що «питання про роль монголів у російській історії має ключове значення для російської геополітики — зазначену обставину, на жаль, не враховували навіть видатні історики ХІХ століття, такі, як Сергій Соловйов та Василь Ключевський. Річ у тім, що сприйняття Росії як прямої спадкоємниці імперії монголів або навіть просто як країни, яка зазнала їхнього потужного впливу, дає змогу обґрунтовувати легітимність утвердження російської влади на величезній території від Балтики та Чорного моря до Тихого океану і над усіма народами, які цей колосальний простір населяють. Цей аргумент є критично важливим для сучасних російських імперіалістів». І тут важко не погодитись зі знаменитим американським вченим.

Але не варто думати, що дослідження відносин монголів та Московської держави — це основне у спадщині Пайпса. Світову славу він здобув значною мірою завдяки монографії «Російська революція» в трьох томах. З цією працею варто ознайомитися детальніше.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: