Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Археологія і... вічна любов

Доктор історичних наук Микола Бандрівський — про унікальний експонат у львівському Музеї історії релігії
20 червня, 2019 - 11:21

У Музеї історії релігії у Львові є експонат, від споглядання якого переймає дух: скелети чоловіка й жінки, котрі ось уже майже три тисячоліття, обійнявшись, сплять вічним сном. Скелети були «вирізані» разом із землею й експонуються в музеї в тому вигляді, як вони були віднайдені археологами. Це пращури Ромео та Джульєтти?

Із проханням розповісти історію віднайдення і дати пояснення щодо цього експоната звертаюся до доктора історичних наук, завідувача відділу Інституту релігієзнавства Львівського музею історії релігії, старшого наукового співробітника відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, професора кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету ім. І. Франка Миколи БАНДРІВСЬКОГО.

«НА ТЕРИТОРІЇ ПОШИРЕННЯ ВИСОЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВІДОМО 58 ПАРНИХ ПОХОВАНЬ»

— Миколо Стефановичу, коли, як і де було віднайдене це поховання?

— Упродовж 1995, 1996, 1998, 2004 р. археологічна експедиція Інституту українознавства ім.  І. Крип’якевича НАН України спільно з Львівським Музеєм історії релігії біля с. Петриків на південній околиці м. Тернополя досліджувала один із найбільших на сьогодні виявлених у Центрально-Східній Європі некрополів пізнього періоду епохи бронзи, який понад трьох тисячоліть тому залишили носії так званої Висоцької культури. На сьогодні в Петрикові виявлено 183 поховання, з яких шість парних, тобто таких, у яких одночасно були поховані дві особи, найчастіше — чоловік і жінка. Серед цих парних поховань у Петрикові одне унікальне: в могилі, міцно обійнявшись, лежать чоловік і жінка. Їхні обличчя повернуті одне до одного, чола торкаються. Жінка, лежачи на боці, правою рукою пригортає чоловіка до себе, поклавши зап’ястя руки на його праве плече. Ноги жінки, зігнуті в колінах, лежать поверх випростаних ніг чоловіка. На обох небіжчиках лежали бронзові прикраси, а в їх узголів’ї — розставлений півколом глиняний посуд: миска, горщик і три черпаки.

— Чи багато таких парних поховань віднайдено на території України?

— Однією з найбільш цікавих, але одночасно й найбільш складних проблем дослідження стародавніх суспільств є спроба відтворення їх тогочасних духовних цінностей, світорозуміння, релігії, форм вшанування Бога. Зазвичай, про всі ці речі ми пробуємо говорити після аналізу результатів розкопок святилищ, храмів. Однак чи не найбільше інформації про тогочасний духовний світ наших пращурів ми черпаємо зі стародавніх поховань, у яких поза небіжчика, його орієнтація відносно сторін горизонту, положення рук, ніг, голови та супровідних речей — прикрас, зброї, предметів побуту — мають першорядне значення.

Наявні на сьогодні дані дають підстави саме так, а не інакше ставити питання про «кохання — навіки», стверджуючи, що над справжніми почуттями час не владний. І те, що цю сентенцію древні європейці сприймали не як метафору, а як постулат, правило, за яким жили, свідчать недавні розкопки українських та італійських учених.

Парні поховання у Висоцькій культурі — звичне явище. Вперше на них натрапили ще наприкінці ХІХ ст. І. Шараневич і М. Грушевський, коли розпочали розкопки некрополя у с. Висоцьке поблизу м. Броди на Львівщині. Опісля парні поховання в різний час були відкриті експедиціями Т. Сулімирського, В. Канівця, Л. Крушельницької та моєю ще на п’яти могильниках. Отож, на сьогодні на території поширення Висоцької культури відомо 58 парних поховань. Порівнюючи такі поховання в інших куточках Європи і в нас, треба відзначити, що якщо в Європі померлих чоловіків і жінок просто вкладали одне поруч із одним, то в парних похованнях Висоцької культури померлих завжди укладали так, щоб вони були близькими, неприховано симпатизували одне одному: то долоні жінки вкладені в долоні чоловіка, то уста одного торкаються чола іншого, то руки обох переплетені, обіймаючи одне одного.

—  Яким часом датують ці поховання?

— У Висоцькій культурі традиція ховати чоловіка й жінку одночасно (до цього, мабуть, спонукали якісь виняткові обставини) проіснувала з XI до кінця VIII ст. до нар. Хр. У мене вийшла друком спільна праця з нашими американськими колегами, в якій опубліковано результати вуглецевого аналізу кісток із парного поховання з Петрикова, згідно з яким захоронення відбулося в межах другої половини XI — початку X ст. до н.е.

За свідченням ще М. Грушевського — віднайдені ним поховання належали представникам східносередземноморської раси. Ці висновки нашого видатного співвітчизника підтвердилися також і сучасними даними з Петриківського могильника.

«РОЛЬ ЖІНКИ В РАННЬОІСТОРИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ ЄВРОПИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВСЕ ЩЕ НЕ ДОСИТЬ ВИВЧЕНОЮ»

— Миколо Стефановичу, нарешті найбільш моторошне і найбільш інтригуюче запитання: як відходили в «найкращий зі світів» жінки? Їх змушували до цього морально? Чинили над ними фізичне насильство? Страчували?

— За оцінкою патологоанатомів, укласти вже неживі тіла в такі обійми просто неможливо. Скоріш за все, на думку цих фахівців, принаймні один із покійників надавав цієї своєрідної пози своєму тілу перед смертю сам. Напрошується здогад, що — згідно з тогочасними ритуалами і звичаями — жінка, за певних обставин, вважала за краще піти услід за своїм померлим чоловіком. Для цього, скажімо, їй достатньо було випити настоянку цикути (трав’янистої рослини), яка, крім отрути, містить, ще й наркотичні речовини, які дають змогу легко й безболісно відійти в небуття. На нашу думку, це було рішення, яке жінка приймала добровільно. Можливо, після смерті чоловіка вона не вважала за потрібне мати іншого, звикати до іншого способу життя. І, відповідно, вважала за краще відійти в «найкращий зі світів» услід за своїм чоловіком. Це в жодному разі не був ні акт суїциду, ані втеча від труднощів, реальностей свого часу. Такий вчинок з боку жінки був зумовлений, як припускаємо, лише внутрішнім духовним поривом, намаганням і далі бути поруч зі своїм судженим.

Очевидно, в той час на західних теренах сьогоднішньої України в середовищі носіїв Висоцької культури був дуже розвинутий інститут сім’ї та шлюбу, який передбачав неабиякі взаємні обов’язки одного перед іншим. І тому суспільство того часу сприймало як належне, що жінка добровільно відходила з земного життя вслід за своїм чоловіком. Річ у тім, що люди пізньобронзової доби, очевидно, зовсім по-іншому трактували феномен смерті, ніж більшість із нас сьогодні. Засадничою причиною цього, видається, була віра в безсмертність людської душі й подальше її існування у Вічності.

Можливо, саме у звичаях пізнього періоду епохи бронзи слід шукати витоки того загадкового обряду, який через півтори тисячі років не раз був засвідчений середньовічними хроністами. Так, візантійський імператор Маврикій в описі звичаїв слов’ян (VІ—VІІ ст.) пише, що «...слов’янські жінки понад всяку міру зберігають вірність своїм мужам, причому настільки, що багато з них самі себе здушують по смерті мужа, не бажаючи вести усамітненого життя». Подібну інформацію про західних слов’ян подав у VІІІ ст. і св. Боніфацій, за словами якого «... слов’яни так ревно плекають супружню любов, що жінка по смерті чоловіка, відбирає собі життя. Чеснотливою вважається жінка, що власною рукою завдає собі смерть, щоби разом з чоловіком згоріти на одному стосі [дров поховального вогнища. — М.Б.]».

Навіть у Литві ще на початку ХІІІ ст. зберігався звичай, відповідно до якого вдова після смерті чоловіка завдавала собі смерть добровільно. Наприклад, у Лівонській хроніці під 1205 р. сказано, що «...розповідав один священник, який тоді в Литві перебував у полоні, що в одному селі 50 жінок вбили себе з причини смерті їх чоловіків. Це й не дивно, адже вони вірять, що зі своїми чоловіками в другому житті скоро знову будуть жити».

Звичай ховати жінку разом із чоловіком описаний також і у «Велесовій книзі». Але чи є вона джерелом даних для істориків, коли відомо, що вона є погано скомпільованою фальшивкою, про яку багато написано і українськими, і західними дослідниками!? А той факт, що ця книга гіпнотизує якусь частину сьогоднішніх українських етнографів, учителів, частину діячів громадських організацій, я пояснюю небажанням цих осіб шукати спершу докази автентичності згаданого твору, а вже потім вирішувати, чи вносити її до освітніх програм. Тим більше, що сьогодні ультраправі організації Російської Федерації дуже широко послуговуються «Велесовою книгою», черпаючи з неї ідеї «общеславянского языческого мира», і роблять все для того, щоби знівелювати християнські цінності, а натомість впровадити «исконно русские обряды и верования».

Що стосується вже згаданих схожих поховань у Європі, то в лютому 2007 р. світові інформаційні агенції повідомили про відкриття італійськими археологами такого поховання в Мантуї. Отож, відкриття одразу кількох таких поховань доводить, що роль жінки (а ширше    — взаємини чоловіка й дружини) в ранньоісторичних суспільствах Європи залишається все ще недостатньо вивченою. Тому вважаємо, що парні поховання на кшталт Петрикова й Мантуї з усією очевидністю демонструють усім нам гідний подиву світ почуттів і подружніх обов’язків, якого дотримувалися в Європі понад три тисячоліття тому.

— Що залишається ще недослідженим у таких парних похованнях?

— Не знаю, чи вже аж так конче необхідно дошукуватися генетичної спорідненості (чи її відсутності) носіїв Висоцької культури з сучасними галичанами та волинянами. Відтоді на наших землях змінилося з десяток протодержавних утворень, які, як і в кожній іншій країні сучасної Європи, співіснували з іншими культурами, нерідко зовсім іншого етнічного походження. Взагалі, з питаннями генетики стосовно археологічних досліджень слід бути надзвичайно обережним.

Нез’ясованими для мене продовжують залишатися й інші питання щодо носіїв Висоцької культури. Наприклад, чи мала жінка право йти вслід за своїм померлим чоловіком, якщо у них були діти? Чи мав право чоловік позбавляти себе життя, тобто іти за своєю дружиною, якщо вона помирала першою? Якою була релігія тих людей, адже їхній поховальний обряд — це лише частинка віддзеркалення їхнього світогляду, їхніх тогочасних поглядів на світобудову, на життя і смерть, на подальшу долю їхніх душ. Питань чимало...

Зіновій ПАРТИКО, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ