«Бачиш у полі лісочок? Українське кладовище...»

То в Польщі президентські вибори, і кандидати побоюються за реакцію електорату. То Україна має зауваження до написів на обеліску. За ці роки начальник відділу охорони культурної спадщини Луцької ради Сергій ГОДЛЕВСЬКИЙ — як приватна особа — зі своїми молодими помічниками-волонтерами вже облаштував не один цвинтар на території Польщі, де поховані наші люди, часто це жертви саме тієї братовбивчої бойні. Чому він це робить?

«ВІД ВЕЛИКОЇ РОДИНИ ЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ ДУХ»

Йосип Георгійович Струцюк, відомий письменник, а віднедавна почесний громадянин Луцька, і сьогодні, через тридцять літ, не може дібрати слів, якими міг би висловити зроблене невідомими зайдами на споконвічному православному цвинтарі у ще княжому селі Стрільці. Воно — на півдорозі між Грубешовом і Холмом, і Йосип змалку знав, що коли вийти за село й видертися на високу гору, а на ній — на вершечок вежі, що стояла тут, певно, ще з часів князя Данила Галицького (котрий, за переказами, і Стрільці, і сусідні Ратиборовичі заснував як прикордонну заставу для заснованого ним же Холма), то вже з тієї вежі, з її шпиля, можна було за сприятливої погоди побачити бані древнього православного храму в Холмі...

Рід Струцюків у цій місцині жив споконвіків. Тож і на місцевому кладовищі були сектори з родинними похованнями. Та коли наприкінці сімдесятих років минулого століття, через майже сорок літ після наглого вигнання з рідної землі (а Стрільці були першим спаленим польськими шовіністами 1943-го селом на Холмщині і першими у листопаді 1944-го евакуйовані з Холмщини на Південь України), він з іншими холмщаками побував у Стрільцях, то був вражений побаченим.

— Зліва на цвинтарі, як зайти, був похований мій родовід по батькові. Таким святим місцем наче бульдозери пройшли, — пригадує Йосип Георгійович. — Жоден хрест не стояв, всі повалили і зробили на тому місці... сміттєзвалище. Валявся давній пам’ятник з написом — Лука Струцюк, дата смерті — 1906 рік. Може й родич... Я б і не знав, де тепер лежать кістки рідних, якби не покійний дід. Він був добрим столяром, і нас у Стрільцях навіть прозивали по-вуличному Столярами... На могилі сестри поставив він хрест із мореного дуба, який зберігся. Прочитав я напис — Євдокія Струцюк, у заміжжі Бондарук — і подумав: взяти б цього хреста на плечі, як свій хрест ніс Ісус Христос, і піти. А куди його нести, на Волинь?.. Бо тут, у Стрільцях, від Струцюків тільки дух лишився.

Тодішня давня поїздка волинських холмщаків та їхні публікації в польській пресі посприяли принаймні тому, що далі православне кладовище у Стрільцях та в інших (колись українських) селах уже не руйнували. Але хоча Сергій Годлевський зі своїми волонтерами опорядив уже не одне місце останнього спочинку українців, проте до Стрільців їхні руки ще не дійшли.

— Мене Холмщина цікавила змалку, — каже він. — У нашому селі на Горохівщині жило немало так званих переселенців. Навіть нашими сусідами були... Інтригувало це слово: «переселенці». Чому, звідки?.. Згодом почав працювати у державній міжвідомчій комісії у справах увічнення пам’яті жертв воєн та політичних репресій, був її регіональним представником. Мене попросили знайти на території сусідньої Польщі і сфотографувати кілька таких місць, де поховано українців, які стали жертвами масових вбивств. Та виявилося, що таких поховань багато... Є дані щодо 367-ми сіл. Етнічні протистояння вибухнули 1938—1939 років, коли тривала так звана пацифікація, руйнування українських церков. Потім — Друга світова війна, операція «Вісла»... Щоразу страждали українці, які там жили. Є 56 сіл на Холмщині, де масові вбивства українців за національною ознакою відбувалися в березні 1944 року.

— Який епізод, яка трагедія вас найбільше вразили?

— Розстріляне українське весілля у Варешині, що на Грубешівщині. Першим про це мені розказав Микола Антонович Онуфрійчук, який очолює на Волині Товариство «Холмщина». А потім я потрапив у те село й на цвинтарі побачив дату трагедії. На тому весіллі загинуло 18 чоловік, майже все весілля. Бо ж такі оказії тоді не були багатолюдними. Постраждали через те, що наречений начебто належав до українських повстанців. Хата, де жила молода, стояла неподалік лісу. І коли приїхав весільний поїзд і почали (за звичаєм) викуповувати наречену, з лісу вискочила засідка... Вражає і те, що на місці колись великого, багатолюдного Варешина — нині маленьке польське село. До знищення, 1944-го, тут було 270 дворів, із них у 230-х жили українці, у 30-х — поляки, кілька євреїв... А тепер лише 37 заселених дворів, і жодного українця. Схожа ситуація в Модрині, в інших селах. Але постраждали й поляки, яких переселяли на Мазури, під німецький кордон. Вони так само боялися селитися в покинутих німецьких оселях, бо не відали, чи то надовго. Так політика руйнувала і оселі, і людські долі.

— Колись наші Стрільці були густонаселені, а тепер від них і чвертки не зосталося, — із сумом каже і Йосип Струцюк. — Коли ми там жили, то було 140 хат українських, 3 — польські і 7— у яких жили, як по-місцевому казали, мурав’яки, тобто переселені з Моравії. Ще моя мама жила на Мурав’яках, і по-мурав’яцьки розмовляла, пісень співала. А дід мій пам’ятав, коли у Стрільцях поселилися і поляки, і мурав’яки. Православна церква була з 1564 року...

МІСЦЯ ОСТАННЬОГО, ТА НЕСПОКІЙНОГО СПОЧИНКУ

Перше кладовище з похованнями українців, яке Сергій Годлевський відновлював на території сучасної Польщі, було місцем останнього спочинку інтернованих вояків армії Української Народної Республіки в містечку Щепйорно в Лодзькому воєводстві. До Польщі його запросили харцери, з котрими познайомився на Волині: польські піонери із міста Згеж зі своїм керівником Ярославом Гурецьким уже тоді розшукували й відновлювали польські військові поховання. А волинське село Костюхнівка, у Маневицькому районі, мабуть, є для поляків тим, чим Умань — для хасидів. Бо тут воювали легіонери армії Пілсудського за Першої світової, тут, мовляв, і зароджувалася польська незалежність. Це тепер у Костюхнівці обладнано меморіальний комплекс, відновлено кладовище. А тоді визрівав лише задум...

— Військові табори для інтернованих були по всій Польщі, — каже Сергій. — Польща сама була бідна, тільки-но спиналася на ноги. Та ще біднішими були вояки УНР, які чекали повернення додому. Але табором гуляв черевний тиф, було багато померлих. Кладовище зруйнували після Другої світової війни, за комуністичної Польщі, бо на кожному цементному хресті було вибито тризуб. Це спричиняло асоціацію з бандерівським рухом. Зараз у Щепйорному опоряджено, може, двадцята частина кладовища, невеликий такий сектор. Його, правда, обгородила місцева влада, поляки, але ми вичищали, прибирали, мили пам’ятники... І радує, що й провулок, який веде на цей цвинтар, має офіційну назву — Український.

— Якими є ці занедбані українські кладовища, хто з вами їх доводить до пуття?

— Набираю волонтерів. Зі студентів, з молодих людей, які хочуть зробити шляхетне діло. Спочатку їхали всякі люди. Хтось думав, що зможе піти на закупи чи що це буде своєрідна молодіжна тусовка... Але насправді доводиться дуже важко працювати. Спочатку це цілком занедбана територія, заросла лісом. Якщо їдеш дорогою, а в полі — лісок, напевне, це українське кладовище... Було, входжу на територію місця останнього спочинку, а переді мною, просто з-під ніг, лис вискочив! До цих кладовищ не підходили літ 50—60. А дерево є найпершим руйнівником надгробних пам’ятників. Волонтери, хоч би з якими почуттями й намірами вони їхали до Польщі, повертаються геть іншими людьми. Коли ми закінчуємо всі роботи, пов’язуємо на хрести і пам’ятники українські рушники, запалюємо лампадки чи свічки й відбувається служба Божа, то вони стоять і плачуть — плачуть, власне, за чужими людьми. Відтак настає усвідомлення, що ці люди були українцями, кінець кінцем, вони були просто людьми...

— Вас не страшать тіні забутих предків?

— Мене, до речі, про це часто запитують... Але ніякі тіні абсолютно не тривожать. Якби я робив шкоду покійним, щось брав із кладовищ... Думаю, що ті люди загиблі, померлі бачать нас і з того світу. Але якщо у Стрільцях біля кладовища зробили...гмінне сміттєзвалище?.. Треба просто розчищати, і все. Працюємо ж так: обираємо якийсь закуток кладовища, і починається справжній лісоповал. Бензопила, мачете, сокири... Зазначаємо, де є хоч якісь ознаки поховань. Піднімаємо завалені надгробки. Знаєте, то дуже приємна робота!

— Написи на пам’ятниках якою мовою?

— Українською і навіть староукраїнською. Поховання ж дуже давні. Такі трапляються душевні написи! Наприклад: «Сей пам’ятник соорудив вдячний син для матері і для сестри своєї матері, яка подарувала йому клапоть землі там-то і там...». І підпис: «Зі своєю родиною такий-то», й перераховуються всі рідні.

ПРОСТИТИ І ПОПРОСИТИ ПРОЩЕННЯ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

Сергій Годлевський вважає, що дбати про кладовища — то ознака культурності нації. А він хотів би, як каже, бути культурним українцем. Та так угодно історії, що відновлювати місця останнього спочинку одноплемінників доводиться нині на території іншої держави. Тож закономірним є питання: а як сприймають такі порухи душі теперішні господарі цієї землі?

— Я об’їхав усю Холмщину, і мене тепер інколи вважають корінним холмщаком, хоча я ним не є. Робив уже 13 кладовищ. Але тільки один раз був викрик на нашу адресу з уст неадекватної людини. Від поляків — і влади, і простих людей ми завжди мали тільки допомогу. У Мірчі і війт, і директор школи сприяють в усьому. У когось береш газову плиту, хтось поділиться квасолею, хтось дешевше м’ясо продасть, бо ж нам треба годувати волонтерів... Наша робота спонукає до того, що люди починають мінятися. Ось робили ми кладовище у Модрині. Навколо нього був великий рів. Приходять кілька місцевих жіночок і починають прибирати з рову сміття. Кажуть: наша мама колись сюди роками сміття зносила, то ми мусимо його забрати. А у Вишневі нам просто не вистачало двох бензопил, таке запущене кладовище. Звернувся до місцевого солтиса. Наступного дня прийшли троє чоловіків із власними бензопилами, вони потяли дерева, ми їм подякували. Все по-людськи.

— Адже і поляки можуть на Волині відвідувати місця останнього спочинку своїх одноплемінників, що і роблять.

— У Польщі є Інститут національної пам’яті, який має до тридцяти співробітників лише в одному Люблінському воєводстві. А по всій Польщі?.. Він займається похованнями поляків по всьому світу: від Туреччини до Аргентини. Вони про це дбають, створюють меморіали. Ми про таку участь держави можемо лише мріяти. Але якщо чекати на державні програми, то може пройти й життя.

— А чи є на території Польщі поховання бандерівців?

— У селі Шиховичі на кладовищі є величезний масив таких захоронень. Розказували, що поряд, у селі Гільче, стояла так звана Волинська сотня УПА. Бандерівцям, котрі гинули, звичайно, не могли справити церемоніальний похорон. Там уже були совєти, і на цвинтар вбитого вояка приносили таємно. Адже бувало, що НКВС могло і викопати покійника, щоб переконатися, кого ж поховали. А в селі Тихобуж є військове поховання часів Першої світової війни. Один із мешканців, вже покійний Євген Козак, мені розказував, що уночі в ці захоронення хоронили убитих бандерівців. Могилу зверху закладали дерном, аби сліду не було. 12 осіб поховали лише при ньому. А в Шиховичах, де лежать 28 українських вояків, силами волинської влади ще у кінці 90-х років минулого століття облаштовано невеликий меморіал.

Сільських же кладовищ у спалених селах люди не покинули добровільно. Їх вигнали, виселили з рідної землі. Вмирали цілі покоління, які не мали доступу до місць останнього спочинку рідних. Це наша історія, і добре, що ми тепер маємо можливість її пошанувати.

Завдяки підтримці Волинської облдержадміністрації та Луцької міської ради у селах Модринь, Вишневі та Ласкові на території Грубешівського повіту Республіки Польща встановлено 45 дубових хрестів на могилах українців, кладовища огородили металевими кованими парканами.