Минуле й теперішнє — наші засоби, лиш майбутнє — наша мета.
Гюстав Флобер, французький прозаїк-реаліст, один з найбільших європейських письменників XIX ст.

Багата, різноманітна і вкрай цікава

Леся Українка — про сучасну їй польську літературу
19 березня, 2021 - 10:08

У літературознавчому доробку Лесі Українки є цікава стаття «Замітки про новітню польську літературу», яка була опублікована в російському журналі «Жизнь» 1901 р. Чому зацікавила письменницю ця слов’янська література? Принаймні можна назвати кілька причин.
По-перше, молоді роки письменниці минули на Волині, де давалися взнаки польські впливи. Чималу частину елітарних верств на Правобережній Україні в роки її життя становили поляки чи полонізовані українці. Їх було чимало серед поміщиків. Тому тут польська мова й, відповідно, польська література мали помітне поширення. Зрештою, сама Леся Українка добре володіла польською мовою і могла читати в оригіналі твори польських письменників.

По-друге, історичні зв’язки між українцями й поляками упродовж багатьох віків не були простими, часто між ними виникали конфлікти. Це не могло не знайти відображення (часто тенденційного) у творах як українських, так і польських авторів. Відповідно, цього питання не могла оминути Леся Українка.

По-третє, українська і польська культури, в тім числі письменство, в ті часи перебували в статусі колоніальних. Польські землі були розібрані між трьома імперіями — Російською, Австро-Угорською та Германською. Українські ж опинилися в складі імперій Російської та Австро-Угорської. І українці, і поляки, за великим рахунком, не мали змоги повноцінно розвивати свої культури — хоча поляки все ж мали кращі умови. І в одних, і в других існувало чимало колоніальних комплексів, які відображувалися в художніх творах.

І зрештою, по-четверте, Лесі Українці, попри певні її критичні підходи, все ж імпонувала польська література. Її вона цінувала досить високо.

У згадуваній статті «Замітки про новітню польську літературу» письменниця, закономірно, акцентує увагу на авторах, які стали відомими наприкінці ХІХ ст. Однак вона намагається дати загальну картину розвитку польського літературного процесу в ХІХ ст., відзначити його основні тенденції: романтичний струмінь, проповідь «органічної праці», позитивістські впливи й дискусії з позитивістами, реалізм, народництво, модернізм, неоромантизм та ін. Причому ми маємо тут справді глибокий аналіз. Леся Українка не лише мала уявлення про загальну картину польської літератури ХІХ ст., а й добре знала роботи польських літературознавців.

Звісно, Леся Українка не могла не згадати «стару» польську літературну класику, представлену романтиками. Згадує вона таких її «стовпів», як Адам Міцкевич та Юліуш Словацький. Особливо акцентує увагу на Міцкевичі, на його відомій поемі «Пан Тадеуш». Зокрема, вона так пише про цього письменника: «Прекрасний приклад поєднання високої поезії й гарячої публіцистики ми бачимо в літературній діяльності Міцкевича та його сучасників». Леся Українка спеціально відзначає, що таке поєднання, ставши ознакою польської літератури, було зумовлене обставинами, в якій вона опинилася: «В силу особливих умов життя польські письменники здавна повинні були освоїти або «мову богів», або езопівську мову, якщо хотіли, щоб ті, «хто має вуха», їх чули, тому поетичний памфлет та художня полеміка ніде не досягали такої досконалості, як саме в польській літературі». Говорячи про «особливі умови», Леся Українка натякала саме на національне поневолення поляків, на їхній колоніальний статус у межах трьох континентальних європейських імперій.


МАРГАРИТА СЕЛЬСКА-РАЙХ. ПОРТРЕТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ. ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА , ВИСТАВКА «ПРОСТОРИ ЛЕСІ» ДО 150-РІЧЧЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Згадавши питання романтизму в польській літературі, письменниця чимало уваги звернула на так звану українську школу. Варто навести її міркування про цю школу, оскільки вони вирізняються і точністю, і глибиною. «Українська народна словесність і трагічна історія, — писала Леся Українка, — зайняли уяву молодих поетів-романтиків, до того ж, демократичний настрій мав би приваблювати серця молодих «хлопоманів» із «панської» Польщі в «хлопську» Україну, що, зрештою, не заважало молодим польським «українцям» вважати себе, як і всю Україну, невіддільною від «загальної вітчизни» — Польщі. Українська школа була доволі обережною у виборі сюжетів: вона розробляла баладні, фантастичні мотиви народної української поезії, як раніше Міцкевич та його послідовники розробляли народні польські теми; якщо ж іноді доводилося звертатися до історичних споминів, то молоді поляки-українці йшли в тьму часів загальнослов’янських або обмежувалися часом перших татарських набігів, раннього періоду козацтва чи якимись ситуативними моментами польсько-української солідарності й таким чином уникали всіляких «дражливих моментів». Втім, від цього твори української школи, які почасти нагадували юнацькі балади Шевченка, почасти ранні повісті Гоголя, виходили доволі штучними й дуже ідилічними, але це був єдиний спосіб догодити «і батьківщині, і вітчизні». Такий літературний напрямок, який навіть подеколи польська критика називала «танцями між яйцями», не міг мати майбутнього, і справді, «українська школа» так само скоро відцвіла, як і розцвіла».

Леся Українка вважала, що робітничі й селянські бунти 1861 р. на польських землях, які належали тоді Російській імперії, завдали романтичним ідеалам страшного удару. Тоді «польське суспільство заговорило про те, що треба звільнитися від необмеженої влади поезії, позаяк вона не служить надійним маяком». Література тоді підхопила нове гасло: «праця органічна». І на зміну царству поезії настала доба прози. За Юзефом Ігнацієм Крашевським (1812—1887), вважала Леся Українка, з’явилася плеяда письменників, які намагалися писати про «людей праці»: інженерів, механіків, агрономів, вчених, навіть міліонерів-меценатів та великих землевласників, яких любили селяни. Польські письменники, зокрема в художній формі, полемізували з позитивістами, реалістами, хоча дехто з них приймав і позитивізм, і реалізм. Із цього «хаосу» й постав народницький напрямок.

Причому своєрідним попередником народницького напрямку, на думку Лесі Українки, була українська школа в польській літературі. Її представники так чи інакше почали звертати увагу на «українського хлопа». Наприклад, це можна сказати про згадуваного Крашевського. Останньому належить кілька повістей, героями яких постають українські селяни. Тепер же польські автори почали писати про «свого хлопа», зокрема Томаш Єж (1824—1915) та Юзеф Коженьовський (1794—1863). «Народницький напрямок, — писала Леся Українка, — мав велике значення для польської літератури: він відразу відкрив нові обрії, оновив і форму, і зміст польського роману та повісті, викликав до життя новелу». До чільних представників народницького напрямку письменниця зараховувала Болеслава Пруса (1847—1912), Елізу Ожешко (1842—1910), Генріка Сенкевича (1846—1916), Клеменса Юношу (1849—1898).

Кожному із цих представників народницького напрямку Леся Українка дає характеристику. Зокрема, чимало уваги вона приділяє Сенкевичу, показує його еволюцію. Принагідно письменниця справедливо зазначає, що «національне питання завжди посідало перше місце в польській літературі». А тому «народ» цікавив народників не лише як «менший брат», як «незіпсована натура», а й як «оплот національності». Цю думку Леся Українка підтверджує, звертаючись до роману Пруса «Форпост», а також до поезії Марії Конопніцької (1842—1910).

Письменниця, аналізуючи низку творів польських письменників другої половини ХІХ ст., робить такий висновок: «До загального для всієї думаючої Європи страху перед похмурою порожнечею, яка загрожувала запанувати на місці зруйнованих релігійних вірувань та відкинутих суспільних звичок, доєднався ще страх за своє національне існування, яке втрачало підтримку вікових устоїв у вигляді історичних та релігійних традицій». Цей страх, на думку письменниці, зокрема, знайшов вияв у творчості деяких польських поетів: Адама Асника (1838—1897), Станіслава Пшибишевського (1868—1927) і деяких інших. Тут вона проводить певні паралелі між польською й тогочасною французькою поезією, якій також були притаманні подібні «екзистенційні» тенденції.

Велику увагу в зазначеній розвідці Леся Українка приділяє своєму сучасникові Станіславу Пшибишевському, який, фактично, став лідером польських письменників-модерністів. Вона давала високу оцінку його творчості. «Пшибишевський, — писала Леся Українка, — поет не в технічному сенсі слова, оскільки він не пише віршів і лише почасти вдається до ритмічної прози, але він поет — до того ж, поет-імпресіоніст за своїми прийомами і за своїм способом мислення. Завдяки тому, що він як поет дуже талановитий, володіє образами, вміє створювати із них нові (більші чи менші) комбінації, — лише й можна зрозуміти його значення на спрямування новітньої польської поезії».

Водночас Леся Українка зазначала, що в польській літературі почалася критична реакція на модернізм чи то декаденство, представлене Пшибишевським. Це знайшло вияв у творах таких талановитих письменників, як Анджей Немоєвський (1864—1921), Стефан Жеромський (1864—1925) та Вацлав Сєрошевський (1858—1945). Ці автори не сповідують принципу «мистецтва для мистецтва», який був візитівкою модерністів. У своїх творах вони зверталися до опису життя знедолених, зламаних людей, на чию долю випали фізичні й моральні страждання. «Письменники, подібні Немоєвському та Жеромському, — зазначає Леся Українка, — справляють враження чогось нескінченно ніжного й люблячого, але не сильного, не вільного духом».

Загалом письменниця високо цінувала сучасну їй польську літературу, цікавилася нею. Недаремно вона характеризувала її як «багату, різноманітну і вкрай цікаву».

Петро КРАЛЮК
Газета: 
Рубрика: