«Без примирення... не буде ні релігійного, ані державного майбутнього»

ПОСЛАННЯ

Брати у Христі!

Богові в Його Провидінні було завгодно, що український і польський народи є сусідами. І як це часто між сусідами буває, так і між нами: ми то об’єднувались і взаємно себе підтримували, то сварились, іноді аж до ворогування. І українці, і поляки мають власний погляд на спільну історію, позначений гірким досвідом кривд, пацифікацій і насильних переселень. Цю історію не можна ні змінити, ні переписати, ані заперечити. Зрештою, цього і не варто робити. По-християнськи і по-людськи кажучи, її потрібно поставити перед престолом Божого милосердя та доручити історикам.

Історична пам’ять, обтяжена негативними емоціями, нависає над нами і сьогодні. Великим нашим спільним щастям є унікальна можливість вільного і самостійного розвитку, що її Бог подарував нашим народам. Українці і поляки устами своїх державних мужів декларують устремління творити добросусідські відносини та взаємно допомагати одне одному будувати краще майбутнє. Проте декларації політиків і далекоглядних громадських діячів часто розходяться з реальністю. Так, справді, ми не воюємо, однак по обидва боки нашого кордону живуть ті, котрі з болем і гіркотою пам’ятають кривди; і чим ближче до кордону, тим менше розуміння і доброзичливості. На різних рівнях існує багато зловтіхи, тенденційної дезінформації, безпідставних претензій, псевдоісторичних, заідеологізованих «поглядів» на історію взаємовідносин.

Висловлюючись мовою здорового глузду, потрібно визнати, що нашому сусідству нема альтернативи. Геополітично ми належимо до єдиного регіону Центрально- Східної Європи, котрий має спільні економічні, політичні та суспільні інтереси. Україна, як і Польща, прагне бути повноправним членом Європейської спільноти; і сьогодні, хоч різною мірою, в обох державах робляться кроки в напрямку розбудови демократичного громадянського суспільства. Багато мислячих людей в обох країнах переконані, що без вільної України не буде вільної Польщі і навпаки...

Ще п’ятнадцять років тому, коли вільне життя на своїх землях для поляків уже проглядалося, а для нас було тільки мрією, провідники наших Церков – Блаженніший Кардинал Мирослав Іван Любачівський і Примас Йосиф Кардинал Глемп у дусі віри, від імені єпископату і народу обмінялися деклараціями українсько-польського взаємного пробачення, суть яких передавалася словами: «Вибачаємо і просимо прощення».

Далекоглядний акт світлих мужів наших Церков і досі не став для нас благословенням. Та ми розглядаємо його як завдання для нас спільно шукати і знайти розв’язку. Взаємне пробачення є і буде першим кроком до неї. Ми свідомі, наскільки це непросто. Багато людей кажуть: «Це неможливо! Не можемо забути, не можемо пробачити!» Особливо важко зробити крок до бажаного примирення людям, які особисто стали жертвою згаданих вище історичних подій.

Наші застереження щодо слів взаємного пробачення зрозумілі. Однак всупереч власному досвіду і переконанням, послухаймо слів Христа: «Неможливе в людей можливе є в Бога». Без примирення в нас нема й не буде ні релігійного, ані державного майбутнього...

Від імені єпископів Києво-Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви +ЛЮБОМИР