Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

БЛАЗЕНЬ ЇХ ЗНАЄ

27 вересня, 2002 - 00:00

Московський Театр Ленком належить до тих, вже небагатьох, доісторичних явищ нашої культурної реальності, які, крім усього іншого, давно стали символами самих себе. Це однаковою мірою стосується і театру загалом, і його Марка Захарова (це саме те, про що я хочу сказати: ім’я, рівне статусу), і ленкомівських артистів, і ленкомівських вистав.

Показана днями у Києві вистава «Блазень Балакірєв», поставлена театром за останньою п’єсою Григорія Горіна і присвячена його пам’яті. Але насправді й нашій пам’яті також. Він апелює до неї дорогоцінним блиском гри слів і смислів. Він закликає до неї каламбурами історичних паралелей. Він усміхається їй рідними обличчями мегазіркових артистів. І немає сили, здатної у глядацькому сприйнятті перебити цей тріумфуючий ефект пізнавання. Зі сцени безперебійно звучать паролі безпомилкові й безпрограшні. Із залу безупинно лунають відгуки безумовні й безвідмовні.

Марк Захаров ілюзіоніст дещо сильніший від Копперфільда. Його фокус не в тому, щоб глядач повірив своїм очам. Проте київський глядач, як правило, якраз досить охоче відмовляється вірити насамперед своїм очам.

Справа в тому, що київська публіка дуже по-жіночому любить вухами, а там — текст Горіна. Фірмова іронічна філософська притча, сповнена терпкої гіркоти і солодкої гордості, щемлячого відчаю, несвідомої віри і світлої надії на те, що біди і долі батьківщини коли-небудь та розійдуться по різних дорогах. Це драматургічний «кубик Рубика», кожна грань якого складається із мозаїки співставлень.

Бурхливий захід Петровської епохи — історичний камуфляж гарячкових метаморфоз недавніх реалій російської влади. Виснажений працею і думами, Петро (Олег Янковський) в оточенні друзів та соратників, які перетворились на злодіїв, п’яниць, погрузли у зрадах та інтригах. Прозріває їх нікчемність і власне безсилля. Це головна фігура і головна тема вистави. І, за великим рахунком, єдине акторське потрясіння. Харизматичні метри московської сцени замість «живого звуку» власної майстерності тут і зараз, немов пропонують глядачеві почути ту внутрішню фонограму успіху, під яку вони існують у виставі. Я в жодному разі не хочу сказати, що Микола Караченцов у ролі Меньшикова чи Олександр Збруєв у ролі Ягужинського, як це прийнято говорити, «торгуют лицом». Ні, щиро і щедро вони його підносять у дар вдячному глядачеві. Зовсім інша ситуація у Олександри Захарової в ролі імператриці Катерини. Нечисленні трагіфарсові прийоми, якими впевнено і сміливо окреслена доля німкені-простолюдинки, що зійшла на російський престол і сприйняла муть загадкової слов’янської душі і жахливість самодурства російської влади, виявляються достатніми, щоб позначити і муть, і жахливість. І недостатніми, щоб не втратити з поля зору долю і душу.

І, нарешті, поетична і драматургічна пружина вистави: архітиповий театральний тандем Короля і Блазня — Петра і Балакірєва (Сергій Фролов), ніби вивернуто на смисловий виворіт світової театральної традиції. Адже ми знаємо не тільки по Шекспіру, що Король — легковірний і жорстокий дурень, а блазень — безстрашний правдолюбець-філософ. Знають це і горінські персонажі. І Петро на тому світі (місце дії у другому акті) докоряє свого нехитрого веселителя, ставлячи йому в приклад блазня короля Ліра. За сюжетом Балакірєв повертається з того світу — іншою людиною. Ця його оновлена натхненність, обумовлена і позначена у фінальних сценах усіма дійовими особами, так і залишається по-акторськи не доведеною режисерською теоремою. Блазень, навіть який пізнав вищу мудрість покійного імператора, навіть наділений ним доленосною місією — зіграти на «хитромудрому інструменті» (чи не на флейті Гамлета?), і навіть у фіналі зіграв на ньому мелодію прекрасну і сумну, — все одно стає спасителем лише номінально.

Цар Петро в акторському виконанні Олега Янковського, з його поглядом, що ранить хворобливою мудрістю, з його вислизаючою від формулювань мімікою, інтонаціями і пластикою — ось сакраментальна фігура і ключовий образ вистави. Він єдиний рівний по силі художньої переконливості сценографічному образу вистави (сценографія Олега Шейнциса). Більше нікому впоратися зі слизьким дощатим помостом російської історії, що рветься на диби. І чи вірить сам Захаров у те, що ця тварюка вгамується під трель блазня? І чи вірив сам Горін у імовірність на російському троні такого царя? Чи це лише його прощальне заклинання?

Блазень їх знає.

P.S. Організатори гастролей Московського театру «Ленком» повідомили неприємну новину. В зв’язку з травмою Миколи Караченцова, яку він отримав на репетиції, заявлена вистава «Юнона» і «Авось» переноситься на листопад-грудень.

Ганна ШЕРМАН, «Телекритика», спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: