Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Борис Ѓудзяк: Я живу великою надією

21 жовтня, 2011 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Цього року Український Католицький Університет (УКУ), невеличкий виш у Львові, опинився серед вітчизняних лідерів в університетському рейтингу Webomitrics, який вимірює успішність університетів через їхню присутність у мережі Інтернет. Цей єдиний католицький університет на пострадянському просторі існує вже 17 років без жодної підтримки держави, винятково на кошти меценатів. Наприкінці жовтня відбудеться благодійний бал у Києві, яким університет уже вчетверте привертає увагу українців не лише до потреб та проектів УКУ, але загалом до питань відродження традицій філантропії та меценатства в Україні. Про плани та перспективи УКУ, католицьку освіту загалом та особливості церковно-релігійного життя в Україні перед подією в Києві «Дню» розповів ректор університету, отець-доктор Борис ҐУДЗЯК.

— Ви у досить пізньому віці (38 років) прийняли сан священика. Скажіть, що для вас стало точкою неповернення в прийнятті такого важливого рішення?

— Є низка поважних причин, чому я довго йшов до цього рішення, хоча своє покликання відчув іще дитиною. До священицького служіння я ставився з особливим трепетом та почуттям відповідальності. І тому не міг легковажно підходити до цього питання. Годі казати, що я гаяв час чи втікав від відповідальності.

Я спочатку відчував, що Господь мене кличе завершити науковий вишкіл. Саме тому протягом дев’яти років навчався на вимогливій докторантурі в Гарвардському університеті. Після здобуття наукового ступеня приїхав до України, де слід було пройти певний процес адаптації, який також вимагав часу. Остаточно, не дуже багато українців з діаспори, які не були на високооплачуваних менеджерських посадах, переїхали і на постійно залишилися в Україні. Дехто кидався стрімголов, але довго не витримав.

Окрім того, вже у Львові також з’явилося багато важливих викликів, зокрема, створення Інституту історії церкви та запис усної історії підпільного життя УГКЦ. Із 1992 року за дорученням Блаженнійшого Мирослава Івана Любачівського, разом з іншими я почав працювати над створенням Українського Католицького Університету. Спочатку в 1994 році відновилася Львівська Богословська Академія (ЛБА). Беручи до уваги дуже конкретні академічні завдання, не поспішати із прийняттям рішення щодо священства мені, навіть, на 35-му році життя радив і Блаженнійший Любомир Ґузар.

Саме в середовищі ЛБА моє покликання остаточно дозріло. Коли студенти і викладачі підкреслювали, що хотіли б бачити мене священиком, я зрозумів — час настав. Поклик спільноти став визначальним, остаточно підсиливши духовне прагнення, яке формувалося в мені протягом багатьох років.

— Яким бачите майбутнє католицьких університетів в Європі загалом та в Україні зокрема?

—У різних європейських країнах існують різні традиції католицької освіти. Наприклад, в Італії діє більше 15 католицьких університетів (переважно в Римі), а у великій Іспанії та маленькому Лівані, з населенням 4 мільйони осіб, — по 6 закладів. Більшість із них дуже добре розвивається. Як навчальні заклади вони мають хорошу репутацію, але деякі з них секуляризуються, тобто з них вивітрюється первинний релігійний дух.

В Україні та й на всьому пострадянському просторі Український Католицький Університет — єдиний католицький вищий навчальний заклад. На мій погляд, сектор католицької освіти з часом розширюватиметься.

— Чи бачите підґрунтя для того, щоб в Україні з’явилися католицькі університети, школи, дитячі садочки — як у Європі?

— Європейська освіта в її сучасному розумінні — тісно пов’язана з історією церкви та її культурою. Я думаю, що Україна також поступово відкриватиме та розвиватиме цей потенціал, бо вона — частина Європи. Сьогодні в Україні існує 4—5католицьких шкіл та один університет. Із часом їх буде більше, але розвиватимуться вони повільно, бо їхня діяльність обтяжена юридичними та фінансовими причинами. Зокрема, за газ ми платимо не як заклади освіти, а як підприємства. Це тяжкий фінансовий тягар.

Розвиток католицької освіти зумовить і необхідність якісної освіти. Сьогодні це питання вже назріло в суспільстві, наприклад багато бізнесменів виряджають дітей навчатися (навіть, у середню школу) закордон. Отже вони не довіряють вітчизняній освіті. Із цим треба щось робити, бо діти, які провчилися закордоном з 14 до 24 років навряд чи повернуться додому. Країна не може втрачати свою еліту. І рано чи пізно, ця еліта почне фінансово підтримувати розвиток української освіти. Вона шукатиме, як її можна покращити, в тому числі й за рахунок духовно-релігійних засад. Тому з’являтимуться католицькі чи загалом конфесійні садочки, школи та виші.

— Добігає кінця термін вашої каденції на посаді ректора в університеті. З чим ви пов’язуєте свою подальшу діяльність?

— Мені здається, що в університеті мене не дуже хочуть позбуватися, і, може, доведеться бути ректором іще одну каденцію. Хоча все вирішить наглядова рада (сенат) УКУ.

Є багато незавершених справ, які не можу лишити напризволяще. Наприклад, нещодавно почалося будівництво унікального університетського студентського містечка. Його проект передбачає колегіум, бібліотеку, навчальний корпус, університетську церкву. Будівництво розпочалося 2010 року. А вже у 2012 році розраховуємо здати в експлуатацію один гуртожиток, де житимуть студенти та викладачі. Це буде компактний комплекс, де студент не просто ночує, але продовжує повноцінне навчання, займається спортом, відпочиває тощо. Загалом будівництво планується завершити у 2015 році. До речі, будівництво ведеться без жодної державної допомоги, винятково завдяки пожертвам доброчинців.

— Ви згадали про меценатів. Хто з відомих українців підтримує цей та інші проекти університету?

— Серед наших меценатів відомі українські бізнесмени Віталій Антонов, Філя Жебровська, Олег Бахматюк, Василь Данилів. Велику фінансову та моральну підтримку УКУ відчуває від українців за кордоном та не українців, які переймаються справами нашої країни та церкви. Наприклад, у нашій фундації в США 60% пожертв на університет дають люди, що не мають українського походження.

Навесні ми повідомили, що український бізнесмен Дмитро Фірташ став одним із найбільших жертводавців, що сприяють будівництву нашого університетського містечка у Львові. Він підтримуватиме цей проект до завершення спорудження містечка. До проекту будівництва також долучився один із найвизначніший фахівців сучасного менеджменту, українець за походженням, Адріан Сливоцький. Університетська каплиця споруджена на кошти українських бізнесменів, левова частка пожертви була від львівського підприємця Ярослава Рущишина. Мушу сказати, що студентське містечко УКУ — це унікальний для України, проте дуже дорогий проект — щороку нам потрібно 4—5 мільйонів доларів на будівництво. Тому пошук коштів та меценатів іще триває, і ми радісно приймаємо кожного, хто готовий долучитися.

Шукаючи кошти на університет, ми бачимо як повільно, але впевнено відновлюється і розвивається традиція філантропії і меценатства в Україні. Якщо 10 років тому не могло бути й мови про те, щоб шукати кошти в Україні, то тепер ми засвідчуємо підтримку не лише відомих і багатих людей, але й представників так званого середнього класу. Можливо, українці стали трошки багатшими, але й причина в тому, що відроджується почуття відповідальності та з’являється розуміння спільної справи.

— У своїй практиці ви притримуєтеся американської моделі поведінки в спілкуванні зі студентами. Мені розповідали, що ви запрошуєте студентів на обід або чаювання до себе додому. Чому саме такий підхід? І як вважаєте, коли така модель спілкування ректора зі студентами пошириться в Україні?

— Гостинність і товариськість сповідували ще мої батьки, які приїхали до США з України. Пам’ятаю, вдома у нас часто було багато гостей. Тому переїхавши до України, я привіз із собою цю традицію. У моєму домі буває щомісяця до 200 гостей. Не кожен готовий настільки відкривати своє особисте життя. Однак, на мій погляд, наявну сьогодні недовіру в суспільстві та ураженість людських стосунків, коли людина не довіряє людині, треба лікувати відкритістю і готовністю допомогти. Я люблю спілкуватися зі студентами в неформальних обставинах — тоді можна помітити і зрозуміти те, чого ніколи не відчути в аудиторії.

— Зараз суспільство спостерігає, як політичний компонент впливає на релігійне життя в Україні. Як ви вважаєте, наскільки серйозний цей вплив?

— Беручи до уваги структуру сучасного суспільства і порівнюючи її з іншими країнами, очевидно, що зв’язок влади і церкви — перебільшений. Він завжди був. І кожна церква його відчувала. Звичайно, це шкодить церкві. Церква, перш за все, повинна вирішувати духовні питання. Церква має займатися душею людини, а не — політикою. Коли політика стає на перше місце, то духовні справи відходять на задній план. Церква мусить одухотворювати політику, а не бути маріонеткою політичних партій, кандидатів чи владних структур.

— На тлі політичних подій спостерігається посилення «тертя» між основними конфесіями в Україні. Як їм знайти діалог, бо ж усі конфесії визнають: любов до ближнього — найбільша заповідь Божа?

— Я не маю простої відповіді на це питання. Звичайно, що роз’єднаність між християнами бентежить суспільство i відштовхує людей від церкви, зокрема, молодь. Переконаний в одному: потрібно кожного дня робити добру справу для єдності всіх дітей Божих. ...Все в Господніх руках. Я живу великою надією.

ДОВІДКА «Дня»

Отець Борис Ґудзяк народився 24 листопада 1960 року в місті Сиракузи, штат Нью-Йорк, США в родині українських емігрантів. Навчався в Сиракузькому університеті (США), Папському Урбанському університеті, Папському Орієнтальному інституті в Італії. Докторат із візантиністики та славістики здобув у Гарвардському університеті 1992 року. Того ж року приїхав в Україну і заснував Інститут історії церкви, який збирав спогади людей, що пережили підпілля Української греко-католицької церкви. Відтоді живе в Україні постійно. У 1993 році очолив комісію з відновлення Львівської богословської академії, яку створив у 1928—1929 роках у Львові Митрополит Андрей Шептицький. Цей заклад був закритий 1944 року радянською владою і відновлений через 50 років. У 1995—2000 роках — віце-ректор відновленої академії. 2000 року був інавгурований на ректора. Тайну священства прийняв у 1998 році. 2002 року ЛБА змінила статус та утворився Український Католицький Університет, який о. Борис Ґудзяк очолює вже другу каденцію.

Розмовляла Наталія БІЛОУСОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: