Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Борис ОЛIЙНИК: «Духовна атмосфера в нашому суспільстві надто розріджена»

3 листопада, 2000 - 00:00

У Палаці мистецтв «Український дім» відбувся творчий
вечір відомого поета, лауреата Шевченківської премії, академіка Національної
Академії наук України, народного депутата Верховної Ради Бориса Ілліча
Олійника з нагоди його 65-річчя. В фойє продавали його книжки: «Трубить
Трубіж», «Шлях» та останню збірку «Таємна вечеря» — поезії за 1989—2000
роки. В залі зібралося так багато народу, що глядачі навіть стояли у проходах.
Такі аншлаги для літературного вечора сьогодні рідкість. Відчувалося, що
люди прийшли не на зустріч з Олійником-політиком, з ідеями якого можна
погоджуватися чи ні, а з людиною мислячою і совісною, з великим поетом,
може навіть — останнім романтиком століття, що минає. Ювіляр читав свої
відомі вірші, серед яких: «Парубоцька балада», «Стара пісня на новий мотив»,
«Ринг», «До проблеми: революція і митець», «А зрадник завше продає когось».
Потім терпляче вислуховував здравниці на свою честь і отримував подарунки
та квіти. І нарешті познайомив з новими творами. Його поезії — це біль,
нерви, смуток, любов і віра, насамперед — в людину.

— Борисе Іллічу, скажіть будь ласка, на скільки вам
вдається поєднувати заняття літературою і політичною діяльністю?

— Я неодноразово говорив, що поезія — це моє перше кохання,
журналістика — друге, а політикою почав займатися по нещастю. Річ у тім,
що національні проблеми ми, письменники, дуже добре знаємо, бо відчували
їх на власній шкурі. Тому я, як і багато моїх колег по перу, зайнялися
політичною діяльністю. Хтось цей хрест не зміг довго нести, зійшов з дистанції,
а я досі тягну свою лямку. Політику не можна звинуватити в комплексі цнотливості,
але й там є межі, які не можна переступати. Бо тоді це на тобі все відгукнеться.
Я намагаюсь в політиці і в поезії бути відвертим. Хоча в поезії не завжди
треба бути точним — це специфіка жанру, на відміну від політики, де треба
бути дуже точним, незважаючи ні на що.

— А бували ситуації, коли політика заважала поезії?

— Справа в тому, що чимало ремісників від літератури вважає,
що якщо він сьогодні не напише кілька рядків, то не ощасливить читачів
і це стане страшенною латкою в нашій духовній сфері. Скажімо, для прозаїка,
за специфікою творчості, потрібна дисциплінованість і йому треба посидіти
за робочим столом досить довгий період. Я ніколи не висиджую — повинно
прийти натхнення і тому не вивалюю на читача сурогати і імітацію поезії.
Бо вважаю це справою не козацькою. Можливо тому так нечасто виходять мої
твори.

— Сьогодні і самі літератори і читачі говорять про кризу
української літератури. Становище дійсно настільки безнадійне?

— Я не вважаю, що зараз у нас криза в літературі. Можливо
ми хочемо бачити спалахи, які були в 60-ті роки. Треба згадати Ліну Костенко,
Івана Драча, Миколу Вінграновського, незабутнього Василя Симоненка та багатьох
інших. Зараз я не втаємничений в нинішній темпоритм літературного процесу.
І ніколи не намагався судити збоку. Треба все ж таки подивитися, що створено
за останнє десятиліття. Стосовно кризи можу сказати, що духовна атмосфера
у нас надто розріджена. Морально-етичні критерії впали за нульову позначку.
Це звичайно ж відбивається і на поезії, бо поезія — діло праведне.

Підкреслюючи цю думку, поет прочитав фрагмент зі свого
останнього вірша «Хто його зна»:

«В кого ж спитать, чи йти нам в Мекку,// чи повертати з
варягів у греки?// Хто його зна... Хто його зна, що нас водить по колу:
доля, недоля, туман чи мана? //Де б нам добути свого Марко Поло?// Хай
би відкрив на якому ж ми полі. //Хто його зна? Чорт його зна!»

— На початку вашої творчості вас називали романтиком
і Дон Кіхотом. Чи й досі ви воюєте з вітряками?

— Романтиком я був і лишаюся досі. Бо вважаю, що той, хто
зраджує своїм небесним ідеалам, стає абсолютним обивателем, навіть в літературі.
Не знаю, чи вдалося мені зберегти літературну планку. Принаймні все життя
я намагався її не опускати. Без романтики все засохне. Пересохнуть усі
джерела, які поять нашу духовну річку.

Може, Борис Ілліч зі мною не згодиться, але в останніх
його поезіях, він більше філософ ніж романтик. «Проілюструвати» цю думку
можна уривком з його вірша «Знову чорне вибрали на біле»:

«Раптом спогадали про Вкраїну,// Глянули — руками розвели,
//Хто ж це нам побив горшки і спини?// Хто ж це нашу хату розвалив?// І
шукають лютими очима ворогів //нових та в три межі, //а тим часом треті
за плечима// ділять між собою бариші».

— Все своє життя ви не поступалися принципами. Навіть
зараз, коли комуністична ідея все менш і менш популярна в світі, ви залишаєтесь
її прихильником. Чим вона вас так приваблює?

— Той, хто критикує комуністичну ідею, не знає, яка вона
є у реалії. Ми не змогли комунізм втілити у життя. Йшли якимось побічними
стежками, але все ж це був шлях соціалізму. Зараз називають той період
«гарнізонним соціалізмом», але ж в ньому були елементи справжнього соціалізму.
Як не критикують, все ж люди мали безкоштовне навчання, медицину, соціальне
забезпечення, заробітну платню платили вчасно — тобто завтрашній день був
гарантований. Щоправда були і свої збочення. А взагалі соціалізм — саме
єство людини. Жодна людина не дозволить і не прийме експлуатації себе іншою
людиною. Для мене це і є основною ознакою соціалістичного бачення суспільства.
Ви можете бути багаті, а я бідний, але я не дозволю, щоб ви мене тримали
в сінях й поплескували по обличчю. Ми різні за багатством, але рівні як
люди. Це і є соціалістичний підхід і його треба не критикувати, зберегти.
Соціалізм — це демократія, гласність і ще цілий набір оонівських хартій.
Зараз ми відступаємо і йдемо вниз. Поки Україна не йде ніяким шляхом. Сьогодні
працюють чесні люди і не можуть кінців з кінцями звести. Хіба так годиться?
Як довго цей період буде тривати, я не знаю. Мабуть стільки, доки ми цього
заслуговуватимемо.

Діяльність Бориса Ілліча Олійника багатогранна, бо він
переконаний: людині, що піклується про майбутнє, не можна відокремлюватися
від життя, заховавшись у тиші кабінету. Тому ми звернулися до його колег,
з проханням розповісти про ювіляра.

МИКОЛА ЛУКІВ, поет, головний редактор журналу «Дніпро»:

— Для мене, насамперед, Олійник — великий поет. Чесний,
правдивий голос тієї частини суспільства, яка звикла жити, заробляючи гроші
своїм трудом, розумом і талантом, а не усілякими комбінаціями, які в наші
часи іноді бувають. Він людина глибока, мудра, знана в Україні. До нього
прислухаються і в слов’янському світі, і в близькому й далекому зарубіжжі.
Колись він сформулював таке життєве і мистецьке кредо: «Писати, як живеш,
а жити, як пишеш». Він говорив, що поет відповідає за все, що було до нього,
що відбувається за його життя і що буде після нього. Ось таке максималістське
твердження. Борис Ілліч висловив думку, під якою я теж підписуюсь: «Я тим
уже горджусь, що українець зроду». Уся його діяльність нині, по суті, відповідає
цьому твердженню. З ним можна згоджуватись і не згоджуватись, можна дискутувати.
Але не можна не прислухатися, бо точно знаю, що він бажає добра всім людям.
Ми давно знайомі з Борисом Олійником і з ним я пішов би в розвідку. Він
людина послідовна, сумлінна, принципова і ніколи не ховався за плечі інших.

МИХАЙЛО ШЕВЧЕНКО, поет, секретар Національної спілки
письменників України:

— Борис Олійник прийшов в літературу навесні хрущовського
потепління і пережив усі пори року в житті нашого народу і жодного разу
не зрадив йому. Він ніколи не мінявся, не метався по таборах. Першим почав
говорити правду про Чорнобиль. Зі всесоюзної трибуни розповів про голод
33 року і поставив вимогу поіменно засвітити не тільки жертв, а й їх катів.
Ніколи не лишався на задвірках політики. В книзі «Два роки в Кремлі» розповів
про те, що діялося на теренах колишнього Союзу. Спалахнуло в Югославії.
І знову він на передовій: пройшов під кулями по траншеях патріотів, а потім
видав викривальну працю «Мислення подвійними стандартами...». Він знав,
що виходить на приціл великих сил. Таких дій не прощає ні влада, ні реактор,
ні кулі. Знав, але діяв, бо усвідомлював — доля твого народу і всього світу
залежить від тебе, ти на передовій, на тебе дивляться, по тобі звіряють
свої кроки. Великий поет — це не талант писати, а талант жити, бо ще ніхто
не написав того, що не відчув, не пережив. В його останній книзі «Таємна
вечеря» відчувається такий біль за рідну землю. Вона написана в час великих
потуг становлення України, перемог і розпачу. В його поезії завжди пульсує
порив до правди, віра в добро, відчуття завтрашнього дня. У Бориса Ілліча
вражаючий запас поетичного таланту і унікальний інтуітивний лад віршів,
глибока філософія і тонка іронія, неповторна ритмомелодика, могутня влада
над словом. Серед двох-трьох імен ХХ століття, він залишиться ще й як майстер
поеми. І не тим, що першим написав поему «Сім» про трагедію Чорнобиля,
або поему «Трубить Трубіж» про «наш час глобального безплоду», і навіть
не тим, що написав їх 20. А тим, що в тих поемах він піднявся над століттями,
проклав шлях до майбутнього, без якого Україна дороги не знайде.

ПЕТРО СИМОНЕНКО, народний депутат, перший секретар ЦК
КПУ:

— Багато з тих, хто не приймає Бориса Ілліча як комуніста,
захоплюються його поетичним хистом. Мені імпонує, що він залишився твердим
у своїх переконаннях і життєвій позиції. Не багато хто може похвалитися
тим, що добре поєднує дві іпостасі: політика та літератора. Він пише різкі
публіцистичні статті та прекрасні вірші, як ліричні, так і соціальні, ставлячи
найживотрепетні проблеми, що стоять перед нашим суспільством. Олійник —
дійсно народний поет. А піраньї від політики і піраньї від пера не можуть
сказати йому: «Борис, ти не правий!» Я вважаю, що коли Б. Олійник напише
раз на рік один такий твір як «Трубить Трубіж» — філософське осмислення
пройденого за десять років у новій історії України, то вже за одне це на
багато років уперед треба сказати йому спасибі.

ТАЇСІЯ ПОВАЛІЙ, естрадна співачка:

— «Пісня про матір» (слова Бориса Олійника, музика Олександра
Морозова) з’явилася в моєму репертуарі навесні цього року, хоча вона мені
дуже давно подобалася. Вперше я її почула у виконанні Йосипа Кобзона. Артист
її співає як гімн жінці. Кожного разу, коли я слухала «Пісню про матір»,
то починала плакати, щеміло серце. Для мене це не просто чудовий текст,
а ПОЕЗІЯ, написана з великої літери. Якби Борис Ілліч залишився автором
лише цього твору, то все одно його можна вважати класиком сучасної української
літератури.

Я вдячна Йосипу Давидовичу за те, що на перше ж моє прохання
він приніс ноти й вірші. Працюючи над власним варіантом «Пісні...», я вирішила
її виконувати а капела, щоб слухачів від тексту не відволікала мелодія.
Свою ліричну баладу я присвячую не лише своїй мамі — Ніні Данилівні, а
всім матерям, які, незважаючи на життєві знегоди, залишаються оптимістками.
Саме тому, записуючи кліп (режисер Семен Горов) ми відмовилися від лубкових
картин. Моя героїня просто сидить за довгим столом, чекаючи на своїх дітей.
Судячи з відгуків глядачів, ми мали рацію. Впевнена, «Пісня про матір»
змушує задуматися про наших близьких, хочеться притиснути їх міцно-міцно
й сказати як сильно ми їх любимо.

ДОВІДКА «Дня»

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в с.
Зачепилівці Новосанжарського району Полтавської області. Друкуватися почав
ще в школі. По закінченні десятилітки вступив на факультет журналістики
Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив
у 1958 році.

Одинадцять років він очолював парторганізацію СП України
і пишається тим, що за ці роки ніхто з його колег-письменників не був виключений
з її лав і тим паче посаджений за грати.

Обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. З 1989
по 1991 рік — віце-голова Палати Національностей Верховної Ради СРСР. Нині
— народний депутат України. З групою народних депутатів різної політичної
орієнтації створили народно-патріотичне об’єднання «За Україну!».

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів
колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»).

У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі,
в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив
зі статтею в «Литературной газете» (Москва), «Випробування Чорнобилем»,
в якій викрив злочинну діяльність тимчасовців. Після неодноразового перебування
на фронтах Боснії-Герцеговини написав есе «Хто і з якою метою сатанізує
сербів?», яке вийшло в Югославії окремою книгою українською і сербською
мовами. Коли розпочались бомбардування, прибув до Югославії. Написав есе
«Хто наступний?». Борис Олійник — автор понад 40 книг віршів, есе, статей,
які виходили в Україні, в усіх республіках СРСР, перекладались російською,
чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими
мовами. Лауреат Державної премії СРСР, Державної премії України ім. Т.
Шевченка, міжнародних премій імені Сковороди та «Дружба», всеюгославської
премії «Лицарське перо».

Дійсний член Національної академії наук України та Міжнародної
Слов’янської академії. Голова Українського фонду культури.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»  ФОТО АНАТОЛIЯ МЕДЗИКА / «День»  БОРИС ОІЙНИК: «ДЛЯ МЕНЕ 65 РОКІВ — НЕ ЮВІЛЕЙ, А ПРОСТО ДАТА В ЖИТТІ»  У Палаці мистецтв «Український дім» відбувся творчий вечір відомого поета, лауреата Шевчен
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments