Україно, дозволь мені серед твого безголов'я головою тривожною прорости!..
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, критик часів радянської епохи

Царі і мудреці

Чому володар, який слухає тільки себе, зазвичай сам виносить собі вирок
13 березня, 2018 - 19:26
МАЛЮНОК ВІКТОРА ШИЛОВА

Чого хворіють, а згодом валяться держави та суспільства? Через нестачу  природних ресурсів, недосконалість виборчої системи, відсутність Антикорупційного суду, брак патріотизму у владоможців? Немає слів, все перелічене є дуже важливим, проте... Може, варто подивитися глибше, в корінь речей? Чи не замислювались ви над тим, що фундаментальною проблемою є дещо інше питання. А саме: стан культурно-інтелектуальних (поряд з соціальними) ліфтів у суспільстві. Вони, між іншим, є також  й інноваційними ліфтами — у найбільш точному сенсі слова. Бо являють собою справжні інновації  у наше національне майбутнє; за відсутності таких інновацій жодні кредити МВФ, Світового банку або Єврокомісії нічого по суті не змінять.

В свою чергу, визначальним моментом тут є ось що: як керманичі, наділені найвищими державними повноваженнями, ставляться до людей, розумніших за себе (ясна річ, визнати це — важко, це — мало не подвиг, на який спроможні лише воістину зрілі «державні мужі», і все ж...). Річ у тім, що реформи, перетворення, рух країни вперед можливі лише за тієї обов’язкової умови, що до таких людей найвищий державний достойник шанобливо й уважно дослухається, ба більше, залучає їх до ухвалення найважливіших рішень. Це — дуже болісно для самолюбства («амбіцій», як зараз, причому з позитивною конотацією, модно говорити), проте тим і відрізняється справжній державний діяч від пересічного дешевого політика, що він здатний це робити. Як писав російський класик, «Беда стране, где раб и льстец одни приближены к престолу» (згодом Пушкін, автор наведених слів, спробував, зрікшись прихильності до декабристів, давати поради самому імператору Миколі І... Закінчилось це трагічно для поета — монарх призначив його на найнижчу при дворі посаду, для 16-річних юнаків — зробив «камер-юнкером»).

Взагалі тисячолітня історія стосунків царів і мудреців (філософів, поетів, державних радників, коротше — людей розуму й совісті) варта сотень, а то й тисяч томів. То було б захопливе читання, повірте! Там знайшлося б місце й Аристотелю, чиїм вихованцем (і то вдячним, уважним і талановитим) був сам Александр Македонський. Цар нарікав у азійських горах і пустелях, як йому бракує такого Вчителя, і згадував: Аристотель казав, що для того, щоб навчитись керувати державою, треба оволодіти преважким мистецтвом чесно жити — тоді ти поведеш за собою людей...

Але ще був і зовсім інший приклад — Нерон, імператор-матеревбивця, і його вчитель Луцій Анней Сенека. Хіба злодійству вчив свого коронованого підопічного великий римський філософ-стоїк, предтеча християнства, між іншим? Ні, він вчив його добру, доблесному, мудрому життю! А змушений  був відкрити собі вени за наказом хворобливо підозрілого вихованця (Нерону всюди бачились змови, і він переконав себе, що Сенека — один з ватажків). А легендарний китайський імператор У Ді (ІІ ст. до н.е.)! Коли  мудрець, якого він дотепер завжди щедро нагороджував, сказав У Ді, що справи в країні є вкрай поганими, монарх відповів так: «Це правда, я знаю. Але твоя правда ріже моє серце, і тому ти помреш...» . І наказав заживо замурувати свого мудрого радника у стіні...

Ні, справді, про колізії стосунків «мудрець і цар» можна  переповідати безкінечно. Ось імператор Август в добу найвищої могутності класичного Риму, оточений найкращими умами цієї епохи (і якими — Вергілій, Меценат, Горацій, Овідій... Проте, коли Овідій написав вірш, який не сподобався монарху, той покарав поета, щоправда, «милостиво» — відправив у  пожиттєве заслання до причорноморських, нині українських, степів. Кажуть, що Овідій — перший великій поет, що жив на нашій землі). Ось Александр Македонський підходить до знаменитого філософа, Діогена Лаертського (того, що жив у діжці) і говорить йому: «Проси в мене,чого тільки хочеш!». А відповідь: «Царю, просто не затуляй мені сонце!». Ось Ярослав Мудрий і його геніальний радник, Митрополит Іларіон. Ось Володимир Мономах і наближений до нього літописець Нестор. А ось Іван Грозний і Митрополит Філіпп Количев, який насмілився прилюдно сказати деспоту: «Антихристові справи чиниш, царю, вбивцею єси! Якщо я промовчу — каміння тоді волатиме». І був невдовзі задушений за наказом царя. Ось «батько сучасної Європи», імператор Карл Великий («Шарлемань»), засновник французької та німецької держав (ІХ ст..), який спрагло шукав грамотних радників, які бодай знали б латину — в усій імперії було 15 таких людей... Ось Іван Мазепа та Феофан Прокопович, Павло Скоропадський та В’ячеслав Липинський... Ось Фрідріх ІІ — улюбленець Вольтера, листувався з ним щодня; побачивши на дорозі групу людей, які сховались від нього в кущах, король вийшов  з карети й запитав: «Чого ви сховались» — «Ми боїмося Вас, Ваше Величносте» — «Мене не боятися, мене любити треба. Відшмагати їх різками!». І, нарешті, ось президенти Рузвельт і Кеннеді, які нічого не зробили б  без  блискучих інтелектуалів, що були поруч з ними.

Ви думаєте, читачу, що я відхилився  далеко від наших  українських реалій? Аж ніяк: задум  цього допису виник після розповідей «наближених» до влади (і розсварених між собою!) блогерів про  їхню зустріч  з Президентом 9 березня. Це має  прямий стосунок до винесеної у заголовок теми. Який контраст: видатні мудреці та блогери зразка 2018 року...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments