Чи потрібен дозвіл, щоб спілкуватися з Богом рідною мовою?

Цілком згодний із тими, хто покладає на православ'я певну відповідальність за відставання в розвитку східнослов'янських націй. Православ'я визначає церкву як «тіло Христове», а західне християнство (раніше протестантизм, а тепер і католицизм) — просто як організацію віруючих. Чи довго треба розмірковувати, яке розуміння краще узгоджується з тоталітаризмом, а яке — з демократією?

Я не обізнаний детально з нормами законодавства України про релігію. Проте абсолютно очевидно, що ці норми виходять із західного розуміння церкви. Ними скористалися віруючі України, створивши церкви поза «тілом Христовим», монополізованим УПЦ (МП). Однак чи зрозуміли вони, що таким чином вони вже вийшли за межі православного розуміння церкви? У цій ситуації домагання визнання канонічності шляхом прохань, очікування милості нелогічне. Так само, як нелогічним із погляду «світської» свідомості було рішення РПЦ про відлучення від церкви митрополита Філарета, адже він до ТІЄЇ церкви вже не належав.

Церковне життя за самою своєю природою наскрізь просякнуте тією субстанцією, з якої зроблені політика і реклама. Тому природно, що діяльність церкви може легко спрямовуватися і завжди спрямовувалася на політичні або світсько-ідеологічні цілі.

Шановний Л.Кравчук бідкається, що на шляху до канонічності виникають передусім політичні перешкоди. Проте канонічність сама по собі є політичною метою. Єдність і канонічність українського православ'я потрібнi політикам — світським і церковним. Крім того, канонічність потрібна найвищим ієрархам для задоволення честолюбства, а також для всього того, що приваблює всіх у закордонних відрядженнях.

А до віруючих, які не є політиками від церкви, але яких щиро турбує питання канонічності, хотів би звернутися з такими запитаннями. Невже ви вважаєте, що люди, які щиро вірять у Бога, намагаються виконувати його заповіді, люди, які у світському житті розпоряджаються своєю долею, своїм майном, народжують і виховують дітей, потребують якогось спеціального дозволу на те, щоб спілкуватися з Богом рідною мовою? Якщо ви справді так думаєте, то чому так не поважаєте себе? Чому так не поважаєте свою віру в Бога, своє розуміння Божого промислу, якщо визнання вашого права спілкуватися з Богом рідною мовою хочете отримати від ієрархів, які відповідають, виходячи не з розуміння волі Бога, а виключно із власного ідеологічного або політичного інтересу, і ви цього не можете не розуміти «світською» частиною своєї свідомості?

Думаю, що, коли досягнення єдності i канонічності українського православ'я сьогодні розглядається патріотично орієнтованими світськими та церковними політиками як реальна мета, це свідчить про їхній дилетантизм i наявність романтичних ілюзій. Звичайно, проголошувати благородну нездійсненну мету і скаржитися на підступність опонентів або несвідомість народу як на перешкоди для її досягнення простіше, аніж крок за кроком ставити та розв'язувати реальні завдання.

Діяльність пастирів чітко поділяється на дві сфери залежно від того, на який об'єкт вона спрямовується. Одна справа — вести паству до Бога, вчити краще розуміти його. Звичайно, втручання в цю сферу неприпустиме. Інша справа — спрямовувати паству з набутим розумінням Бога на певні об'єкти. Якщо ці об'єкти розташовані в царині політики, то така діяльність пастирів є, по суті, не релігійною, а політичною. Не думаю, що її можна якось ефективно юридично регламентувати. Однак ставлення відповідних державних органів до політичної діяльності ієрархів УПЦ (МП) проросійського спрямування має бути приблизно таким же, як до військових аташе іноземних посольств, агентів впливу та інших політичних супротивників, відкрита боротьба проти яких здебільшого неможлива або неефективна. Усі доцільні методи діяльності спецслужб мають використовуватися без вагань у сфері діяльності політиків вiд церкви, виходячи з того, що відокремити цю сферу від власне релігійного життя не просто в теорії, але легко на практиці.

А тепер, як і під час розгляду будь-якого актуального питання життя нашого суспільства, доречно із зітханням додати: «Звичайно, для цього потрібна політична воля…» Тест на наявність політичної волі саме в цьому питанні міг би бути приблизно таким. Могло б бути дуже корисним рішення парламенту про те, що назва Української православної церкви (Московського патріархату) має бути змінена таким чином, щоб вона містила однозначну вказівку на належність цієї церкви до Московського патріархату. Щоб ця вказівка містилася не в дужках і була обов'язковою під час будь-якого написання або прочитання назви церкви. Важливіше, щоб це рішення було виконане, ніж те, щоб воно було стовідсотково законним. Робити логічне законним — це і є справа політиків.

Однак ми бачимо, що в церковних державницьких діячів немає реального впливу на найвище політичне керівництво країни, в той час як УПЦ МП, наприклад, останнім часом посилено налагоджує контакти з державними силовими структурами. Звичайно, я не знаю, яким є реальний потенціал конкурентоспроможності УПЦ (КП) без адміністративного фактора. Якщо він приблизно такий же, як у вітчизняного телебачення, то зусилля патріотично орієнтованих церковних і навколоцерковних діячів мають бути спрямовані на зниження суспільної ролі церкви.