Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

Чи стане Красна Гора... лисою?

Мешканці села Журавники Горохівського району, що на Волині, об’єдналися, щоб зберегти для прийдешніх поколінь свій праліс і створити тут природний заповідник
10 квітня, 2013 - 12:13

До Красної Гори з хутора з милозвучно-таємничою назвою Черуковатиця — рукою подати. Власне, його нинішній мешканець — колишній столичний житель та міністерський працівник Василь Григорович Парахін — каже про це сусідство більш приземлено: «Красна Гора — під самим моїм носом»... А тому немає дня, щоби, простуючи польовою дорогою в село, де у місцевій школі навчає дітей народному малярству та основам іконопису, він не бачив чи то потужної машини, навантаженої зрізаною деревиною, чи бодай дядьківського коника з возом і «дарами лісу».

— Цієї зими неодноразово зустрічав на Красній Горі дядьків із сокирами. Прив’язані до дерева коні, горить вогнище, на якому спалюють дрібні гілки й біля якого гріються... Та доки лісник сюди доїде, навіть якщо я його повідомлю, то години минуть. А ще ж ліс рубають, як кажуть, планово, і рубають активно. Мені вже сюди і заходити не хочеться! За зиму стільки лісу спиляно і зрубано!.. — з серцем кидає Василь Григорович, якому громада довірила стати головою громадської екологічної організації «Село Журавники».

І село Журавники (що колись було містечком Дружкопіль), і хутір Парахіна — на межі двох областей: Волинської та Львівської. З ініціативи Василя Григоровича в урочищі Красна Гора кілька років тому було встановлено пам’ятний хрест, на місці, де з 1795 року, після третього поділу Польщі, проходив кордон між двома імперіями: Росією та Австро-Угорщиною. Красна Гора зветься так не тільки за надзвичайно мальовничі краєвиди горбистої округи, а й, за переказами, тут відбулася битва козаків із поляками, пролилося багато людської крові... Загиблих побратимів козаки начебто поховали на іншому пагорбі, й він називається Козацькою Могилою. І хоч історики не відшукали ще документального підтвердження такої битви, але століттями народні перекази про неї передаються з покоління у покоління, як і назва Козацька Могила. Ось у таких місцях і поселився з двадцять років тому Василь Григорович Парахін, який нині має звання морального лідера Журавників та околиць.

Під зверненням про надання урочищу Красна Гора статусу природного заповідника поставила підписи половина мешканців Журавників. А могло підписатися, якби це щось кардинально змінювало, і все село. Адже нині ліси на території Журавниківської сільради становлять всього два відсотки.

— Урочище Красна Гора — єдине місце в окрузі, про яке можна сказати, що «побував у лісі». Це ще праліс, природний ліс. Бо ж тепер ліси на Волині переважно штучні, рукотворні, яким ще рости й рости. Якогось літа в мене побували знайомі художники. І одна з гостей випадково сфотографувала в урочищі Красна Гора метелика. Красивий! Голубий із коричневим, цікаве поєднання смужок із цяточками. Це виявився синявець буадюваля. Один із найрідкісніших метеликів у фауні України. Причина зникнення, як потім ми прочитали, — вирубування лісів і заміна їх штучними насадженнями. А минулої весни, коли під моєю хатиною бузок розквітнув, побачив поліксену. Цей метелик занесений до Європейського червоного списку, а також до Червоної книги України. Наразі в урочищі є понад 40 рідкісних і зникаючих видів флори та фауни, таких, що занесені в усякі природоохоронні списки. Навіть темна береза росла, та її вже вирубали. В останньому шматку пралісу рубають, здається, кому тільки не ліньки, і це бере мене за душу, — зізнається Василь Парахін. — Якщо так буде, то скоро наша Красна Гора стане лисою...

— Хочемо зберегти не просто ліс, а ліс первозданний, — додає журавниківський сільський голова Віталій Сойко. — Зберегти для майбутніх поколінь. В ініціативній групі — 10 людей, але за ідею створення в урочищі Красна Гора природно-заповідної зони — усе село.

***

На хуторі Черуковатиця Василь Парахін оселився після столичного життя. У Міністерстві лісового господарства працював старшим інженером-художником. Відроджував мистецтво художньої обробки деревини, організував майже сто цехів, які випускали продукцію — до тисячі найменувань. Значну частину експортували у США, Канаду, Францію, Японію... До 1500-річчя Києва організував цех «Київський подарунок», де був начальником і художнім керівником. Нині він — заслужений працівник культури України, а роботи його вихованців із Журавниківської школи були представлені на престижних виставках. Про Черуковатицю й її господаря та його заняття зі школярами пишуть, знімають фільми.

Черуковатиця — «родове гніздо» Парахіна. Тут починали господарювати ще його прапрадіди на прізвище Метельські, які придбали землі, й хутір був відомим під назвою «Пасіка Метельського», адже і бджолами займалися... А потім до роду Метельських прибився, жартує Василь Григорович, Парахін, вподобавши дочку господарів. Згодом хутір розрісся в село, яке успішно ліквідувала радянська влада. Когось із жителів депортували у Сибір, хтось пропав у партизанщині, а когось насильно переселили в село. Проте його батькові якось удалося затягнути той процес, а потім родині дали спокій.

У Черуковатиці 1937 року Василь Григорович і народився, тут і поселився на схилі років. Бо, маючи квартиру в Києві, душею прикипів до Журавників... В урочищі Красна Гора пам’ятає 300-літні, як казав батько, сосни.

— Ви не уявляєте, яка це краса, яке це колосальне явище! Як вирубували їх — а це колгосп знищував! — я, дитина, плакав... На цій горі, відлітаючи у вирій, збиралися лелеки з усієї округи. Тут вони останню ніч на Волині проводили...

Ще сто років тому від Журавників до Стоянова стіною стояли суцільні ліси. Парахін запам’ятав розповіді старших жителів хутора, що навколо нього були древні діброви: і вдень під кронами дерев було темно. Знищення лісів почалося з прокладання залізниці до Львова, а довершує його, переконані місцеві жителі, створення потужного переробного підприємства у Кам’янці-Бузькій, яке легко поглине ще не одну Красну Гору разом із Козацькою Могилою...

Щодо створення природного заказника чи заповідника в урочищі Красна Гора члени ініціативної групи «Село Журавники» звернулися в Державне управління охорони навколишнього природного середовища у Волинській області. Як їм, так і мені виконуючий обов’язки начальника Олександр Вікторович Романюк пояснив, так би мовити, план подальших дій. Потрібно досягти погодження з численними інстанціями, а зараз потрібен висновок науковців про цінність флори і фауни урочища. На Волині, за словами Романюка, природно-заповідні території становлять 11 відсотків площі, а до 2015 року вони мали б становити і всі 15 відсотків. Унікальна Красна Гора, один із небагатьох волинських пралісів, що ще не почив у Бозі, варто зберегти бодай заради того, аби жителі навколишніх місцевостей, за словами Василя Парахіна, «могли сказати, що бували у лісі». Але щодо заповідника чи заказника лісівники відмовчуються, бо наразі це їхні прибутки.

Журавниківці ж зі своїм клопотанням на чолі з Парахіним побували вже і в Києві, у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища. Начебто там їм у неофіційній розмові сказали «піднімати громадськість»... Бо насправді такі даровані Богом місцини, як Красна Гора, скоріше можуть стати горою лисою, ніж заповідною територією.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 
Рубрика: