Чотири влади і одна доля

...Перед ним на столі — чашка міцної «французької» кави, між пальцями димить недопалок «Мальборо», а молодий, з лукавинкою, погляд уважно вивчає співбесідника; говорить він чудовою українською мовою (енергійно при цьому жестикулюючи), а в його судженнях вчувається поміркованість та розважливість, помножені на вміння аналізувати події та робити з побаченого та пережитого логічні висновки. Звати цього чоловіка Володимир Основич-Мельник, нещодавно йому виповнилося 90 років, більшу половину з яких він провів за межами України. Типовий представник того покоління наших земляків, по котрих активно та боляче пройшлося ХХ століття своїми постійними пертурбаціями. Народившись ще за часів Російської імперії, ці люди (ті, кому пощастило дожити до наших днів) тепер є живими свідками та учасниками (нехай і рядовими) тих подій, які для більшості з нас здаються вже страшенно далеким і, до певної міри, легендарним минулим. Однак вони не відчувають себе «творцями історії», розглядаючи її через призму власних доль та переживань. Володимир Основич-Мельник вирішив викласти пережите на папері. Наслідком стала книга «Мій шлях до світла й волі», що вийшла друком у Рівному напередодні ювілею автора.

ІДЕЯ ФІКС

«Та не думав я ніколи, що стану письменником. Тим більше — на схилі літ, — жвавий дідок посміхається й в черговий раз затягується цигаркою. — Просто бачу, що людям цікаво, коли оповідаю про своє життя та пригоди, а кожному повторювати одне й те саме стомливо, тож, думаю, нехай читають. Сам же все життя тягнувся до освіти. В намаганні реалізувати це прагнення пройшла вся моя молодість, яка припала на час панування в наших краях Польщі. А народився я ще за часів російського царя Миколи II в Здолбунівському повітi Волинської губернії. Зараз моє рідне село входить до складу Рівненської області. У ньому тоді школи не було, тож до десяти років читати-писати вчився самотужки, затим у сусідньому містечку здобув неповну середню освіту і склав конкурсні іспити в Острозьку вчительську семінарію. Та в ній провчився лише один семестр — його відбути коштувало ціни однієї корови, а продавати кожні півроку головну худобину в господарстві батьки змоги не мали. Через короткий час вступаю до безкоштовної лісничої школи, де був єдиним українцем серед поляків, але й тут стикаюся з фінансовою проблемою — платити за навчання не потрібно, але грошей потребує житло та їжа. В батьків же справи йдуть в господарстві все гірше та гірше, тож покидаю і цей навчальний заклад і вирішую здобувати «матуру» (так в Польщі називалася середня освіта) заочно. Відповідні курси були у Кракові, і я рік листуюся з викладачами, але відчуваю, що самотужки не осилю: літератури на селі тоді майже не було, проконсультуватися у вирішенні якихось задач немає з ким. Приходжу до розуміння, що наука є більш доречною у великому місті й вирушаю пішки до Львова, а це майже триста кілометрів від моєї домівки. Так, йдучи від села до села, добираюся до головного міста Західної України. Там попервах мешкаю в гуртожитку для бездомних та відвідую так звану голодну кухню, влаштовану для таких самих як я неборак (в Польщі на зламі 20 — 30-х років чи не чверть працездатного населення була безробітною, а відтак бідноти вистачало). Спочатку з товаришем- скрипалем влаштовували концерти на львівських вулицях — я сам непогано на мандоліні грати вмів. Потім помічником столяра став, записався на вечірні курси (мрія щодо освіти вже перетворювалася на ідею фікс). Та доля мені подарувала знайомством з Миколою Бурданом, сином значного поштового чиновника з Любліна. З ним ми стали немов побратими і він обіцяв допомогти мені на життєвому шляху. Однак мені виповнився 21 рік і настав час йти на службу до Війська Польського».

З ТЮРМОЮ... ПОЩАСТИЛО

Служити Володимир Основич-Мельник попав до Кракова, у 20-й полк піхоти; за півтора роки став підофіцером і збирався залишитися в армії, задля все тієї ж середньої освіти, але несподівано для себе самого був заарештований. «Виявилося, що мій львівський товариш, Микола Бурдан, втік до Радянської Росії, — продовжує він свою розповідь. — Він щиро був переконаний, що саме вона є зразком ідеального суспільства, там немає безробіття і ніхто не переслідує української мови. Допоміг йому перебратися мій рідний брат, ще й фото моє на пам’ять подарував. «Совіти» ж Миколі сказали: «У нас і своїх прогодувати нема чим. Хочеш світовій революції прислужитися — паняй назад до Львова і працюй там на нас». А у Львові Микола потрапив до рук польської секретної поліції, при обшуку в нього знайшли мій знімок і мене заарештували як спільника, хоча я сном-духом про його вчинок не відав. Рік я провів у тюрмі під слідством, а потім був суд, котрий приговорив мене на 2 роки позбавлення волі (з урахуванням року тюрми) та 10 років позбавлення громадянських прав (Бурдана засудили на дев’ять років). До речі, захисником моїм на процесі виступав батько Романа Шухевича — в майбутньому останнього командувача Української повстанської армії. Виходячи з постулату «все що не робиться — на краще», можу з впевненістю стверджувати — з тюрмою мені … пощастило. Потрапив до «політичної» камери, де сиділо 25 в’язнів, причому ділилися вони за своїми переконаннями майже порівну: половина марила соціалістичним устроєм, а половина — незалежністю України. Я ж до цього моменту взагалі був до політики байдужим, а тут відразу — такі пристрасті та дискусії. Окрім того, я за рік відсидки здобув чимало в плані інтелектуальному: в камері було багато справжніх інтелігентів і, фактично, вони стали моїми вчителями в найрізноманітніших науках».

З КОРЧМАРІВ — У ВЧИТЕЛІ

Вийшов пан Володимир з ув’язнення безробітним та безправним, але дієва натура не дала пропасти. Поляки на той час проводили так звану «комасацію» — зводили селянські землі воєдино (у Польщі панувала черезполосиця і власник, скажімо, трьох гектарів землі, мав її не в одному місці, а поділеною на кілька смуг), створюючи, таким чином, хутірську систему. У зв’язку з цим українці Волині масово почали переселятися на нові місця, розбираючи та переносячи туди свої хати. Пічки ж та грубки довелося ставити наново і Володимир Основич- Мельник несподівано виявив у собі хист до цієї справи: заробляючи по 25 злотих за пічку (пляшка горілки об’ємом 0,75 літра коштувала 4,1 злотих) він за «комасаційний» сезон збив сякий-такий капітал і розпочав власну справу: спочатку відкрив корчму, а коли його, як колишнього політв’язня, змусили відселити подалі від радянського кордону, налагодив постачання до Львова свіжих фруктів, поставивши цю справу на широку ногу.

«Я вже мріяв про будівництво власного млина — прізвище ж зобов’язує, — дідусь знову сміється, — та в 1939 році (я якраз тоді одружився) внаслідок поділу Гітлером та Сталіним Польщі ми опинилися у складі СРСР. Своє майбутня в нових умовах я уявляв слабо, але жити за щось потрібно було. Гроші ж втратили свою вагу: Совіти міняли їх iз розрахунку один злотий до одного карбованця, в той час як, наприклад, за 300 злотих можна було придбати три добротних елегантних костюми, а за 300 карбованців — пару робочих черевиків. Спочатку мене, як найбільш грамотного у селі взяли до сільської ради секретарем, а потім послали на шестимісячні вчительські курси. Отак, за радянської влади, і збулася моя заповітна мрія — став дипломованим спеціалістом. Направили мене в школу і тут я відчув свою стихію. Робота подобалася шалено. Аж тут «проколовся» — розучував якось iз учнями «ідеологічно невиважену пісню», а це почула директор школи і повідомила місцевий відділ НКВД. Викликали мене туди посеред ночі і сказали, що якщо не хочу білих ведмедів пасти, то мушу співпрацювати з новою владою і перше завдання дали: скласти список всіх односельчан, котрі служили в царській, петлюрівській, гетьманській арміях. Строк — два тижні. Це означало, що я, насамперед, мушу свого батька, колишнього царського солдата, «закласти», потім — швагрів, що у Петлюри у війську були і т.iн. Пройшов визначений строк, я, пославшись на зайнятість, нічого не зробив. Знову дали два тижні. Я ж зрозумів, що з хлопцями у шкірянках жарти погані й вирішив на деякий час переховатися, а тут якраз час сесії підійшов — я навчався заочно в Кременецькому вчительському інституті. А в Кременці вже дізнався, що вибухнула війна…»

НІМЦІ, УПА ТА ЧЕРВОНА АРМІЯ

Війна знову круто міняє долю Основича-Мельника. Не будучи призваним ні до Війська Польського (як позбавлений громадянських прав), ні до Червоної Армії (туди «западенців» брати спочатку остерігалися — не довіряли), він залишився на окупованій території. Примкнув до крила ОУН, очолюваного Андрієм Мельником, котрий виступав за мирну співпрацю з німцями, сподіваючись під їх опікою відродити українську державність:

«Власне, активною політикою я не займався — мене призначили директором школи і це був той світ, за рамки якого я не виходив. Однак життя зазвичай не залежить від наших прагнень та устремлінь і саме крутить тобою, а не ти ним. Так і в моєму випадку: німці арештували керівників національно- визвольного руху на чолі з Бандерою і на наших сподіваннях про конструктивну співпрацю з окупаційною владою було поставлено хрест. Настав час збройної боротьби, почала формуватися Українська Повстанська Армія, до якої потрапив і я. Як колишній підофіцер став командиром відділення під псевдом «Антипко» (прізвищ одне одного ми, як правило, не знали). Потім було псевдо «Основа», яке пізніше трансформувалося у моє друге прізвище (родове — Мельник). Боротися доводилося на три фронти: проти німців, радянських партизан та націоналістично заангажованої польської Армії Крайової. Проте мені більше імпонувала поміркована ідеологія мельниківців, аніж радикалізм бандерівців. З повною відповідальністю заявляю, що за рік перебування в УПА я не вбив жодної людини. Це було помічено моїм безпосереднім командиром, котрий мав неприховані садистські нахили (ще й псевдо відповідне — «Лихо»). Для перевірки своїх підозр він якось наказав мені особисто розстріляти двох впійманих юнаків, вина котрих була взагалі не вартою такої жорстокості. По дорозі до місця розстрілу хлопці «втекли», а невдовзі покинув ліс і я. Знову почав працювати в місцевій адміністрації — до приходу радянських військ. В лютому 1944 року був мобілізований вже до Червоної Армії, а через півроку в Прибалтиці потрапив до німецького полону. Там і зустрів травень 1945 року. Опинився в англійській зоні окупації».

ФРАНЦІЯ НА ПІВСТОЛІТТЯ

Роздумів щодо того, повертатися-не повертатися на батьківщину в Основича-Мельника не було: на ньому «висіли» німецький полон та участь в УПА, а за це в СРСР не дякували. Тож вирішив облаштовувати свою долю на Заході:

«Спочатку кругом заявлявся як вчитель, але виявилося, що моя спеціальність нікому непотрібна. Тож, коли у наш табір для переміщених осіб з’явилися французи, я сказав, що є муляром і так потрапив до Франції, яка стала моєю другою батьківщиною. Ще в таборі одружився на білорусці (для своїх рідних я півстоліття був мертвим), iз нею нажили чотирьох дітей, котрі тепер мають престижні професії, і стали повноцінними членами тамтешнього суспільства. Я ж п’ятнадцять років пропрацював на вугільних шахтах у Мозелі, потім вийшов на пенсію за станом здоров’я, став співвласником бакалійного магазину в місті Нансі, займався нерухомістю. Однак постійно відчував себе поміж французів чужим, тому що мені не до душі їхній егоцентризм та замикання на собі, хоча надзвичайно поважаю тутешній демократичний стиль мислення. Коли ж тільки-но почув про проголошення Україною незалежності, відразу ж купив квиток на літак і вирушив сюди. Віднайшов свою родину, дочку від першої дружини — я ж її полишив у дворічному віці, а тепер вона мешкає у Казані, інженер-технолог за освітою. Так зараз і живу: два місяці у Франції, два — на Україні, у Рівному. Намагаюся, чим можу, прислужитися своїм землякам. Активно займався гуманітарною допомогою, багатьом родичам допоміг стати на ноги. Цікавлюся громадським життям, і все чекаю, коли з’явиться в Україні суспільна сила, яка зможе втілити в життя національно-демократичні ідеали попередніх поколінь. Тоді й помирати можна спокійно. Хоча зараз як ніколи відчуваю бажання жити. Тому що цікаво…»