Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

Чи існують на війні атеїсти?..

Капелан морпіхів Андрій Зелінський —про психологічний стан бійців на передовій, проблему посттравматичного синдрому й особливості військової культури
17 серпня, 2017 - 18:41
НА ПОЗИЦІЯХ З ВІЙСЬКОВИМИ. 2014 РІК. ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ АНДРІЯ ЗЕЛІНСЬКОГО

Який він — духовний вимір людського досвіду війни? Як формуються цінності відданого та жертовного служіння своєму народу? На ці питання найкращу відповідь може дати капелан — слово, яке міцно увійшло в лексикон українців за останніх три роки бойових дій. Наш співрозмовник — отець Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, священик УГКЦ, член чернечої громади «Товариство Ісуса», перший офіційний штатний капелан у лавах морської піхоти (36-та окрема бригада). Маючи за плечима філософську освіту (St. Basil College, Стамфорд, США), богословську (Pontificia Universita Gregoriana, Рим, Італія) і політологічну (Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київ), він обрав роль душпастиря для військових і служив на найгарячіших напрямках, перебуваючи пліч-о-пліч із солдатами, з червня 2014 року. Ініціював вивчення англійської та італійської мов у зоні АТО, а також написав книжку «Соняхи. Духовність на час війни», а потім — «На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення» на основі відчутого. «День» поспілкувався з Андрієм Зелінським про духовні потреби наших оборонців.

«У РОЗВИНУТИХ АРМІЯХ СВІТУ ІНСТИТУТ КАПЕЛАНСТВА ІСНУЄ ДАВНО»

— На якому етапі нині процес інституалізації військового капеланства?

— Цього року в Україні з’явився державний інститут військового духовенства у Національній гвардії, Державній прикордонній службі та Збройних силах України. Його інституційне оформлення тривало впродовж майже цілого періоду незалежності України. У традиційних українських церквах завжди існувало усвідомлення того, що церква несе відповідальність за своїх вірян та інших людей, їхній моральний і духовний стан у будь-якому «вимірі» суспільства. Тому праця священників у Збройних силах зокрема, завжди існувала тією мірою, якою було погоджено командуванням окремих частин, військових підрозділів. Тобто запит на таку опіку завжди існував. Щоправда це було на волонтерських засадах, у різних форматах. Я особисто у військовому капеланстві вже 10 років. Свій шлях розпочав в Академії сухопутних військ у Львові. Тобто йдеться про час, коли про війну ще ніхто не говорив і не підозрював. Це дуже важливий момент. Насправді наша сьогоднішня асоціація понять «військовий капелан» і «війна» є не зовсім коректною.

У розвинутих арміях світу, скажімо, країн-членів НАТО, інститут капеланства існує давно. У армії США, наприклад — від створення самої держави. В основі лежить певна філософія розуміння людини, держави і збройних сил. У радянський час ніхто не говорив про духовні потреби військовослужбовця. Йшлося, швидше, про задоволення матеріальних, технічних, психологічних потреб. Натомість, духовні потреби в українських військових теж існують. І коли ми говоримо про демократичне суспільство, держава має прямий обов’язок створити всі необхідні умови, які дозволяють людині задовольнити її духовні потреби мірою та способом, котрі не суперечать свободі інших громадян. Свобода індивідуального сумління — одне з досягнень демократії.

В українському суспільстві на широкий загал питання капеланства було винесено лише з початком бойових дій в Україні. Перші роки війни показали, коли інститут Збройних сил був розхитаний, ослаблений, і, відповідно, морально-психологічна, виховна складова була налагоджена не найкращим чином, капелани, хоч і на волонтерських засадах, як могли, намагалися рятувати ситуацію.

Отже, маємо вже три етапи розвитку капеланства в Україні: перший — у мирному побуті. Традиційні в нашому суспільстві конфесії завжди цим займалися. Другий етап — це початок бойових дій. І тепер третій етап — це 2017 рік і офіційна інституціоналізація. Станом на сьогодні в штатних структурах основних бойових бригад уже існує посада капелана — військового священика. Це перший етап реалізації Положення про Службу військового духовенства.

«ПЕРЕД ЛИЦЕМ РЕАЛЬНИХ ЗАГРОЗ ЖИТТЮ ЛЮДИНА КАРДИНАЛЬНО ПЕРЕОСМИСЛЮЄ ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ»

— З якими викликами стикається військовий капелан? Як військові ставляться до присутності такої людини?

— Уже є перші виклики — у нас точно не існує достатньої кількості людей, які вміють займатися цим фахово. Адже бути священнослужителем — це одне, а бути духівником військовослужбовців — зовсім інше, це потребує певного досвіду, знань, розуміння військової культури. Деякі, поїхавши в зону бойових дій виконувати пастирський обов’язок, мають єдиний досвід військового капеланства — це служіння в окопах, на лінії зіткнення. Але війни не тривають вічно, і навіть ті ж самі підрозділи, які виконують бойові завдання, рано чи пізно виходять із зони відповідальності на відновлення. Так-от, питання забезпечення духовних потреб в умовах військової культури у контексті бойових дій та мирного повсякдення постає сьогодні головним викликом на шляху завершення формування інституту військового капеланства в Україні.

ВІЙСЬКОВІ НАВЧАННЯ SEA BREEZE-2017, ШИРОКИЙ ЛАН / ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ АНДРІЯ ЗЕЛІНСЬКОГО

Капелан — це не тому, що війна, а тому, що є військо, а в ньому — людина-військовослужбовець, яка просить про задоволення її духовних запитів. Тому перед нами постає питання, як готувати професійних капеланів — людей, які окрім своєї духовної освіти, віри, вміють також свою душпастирську діяльність здійснювати в рамках, визначених законодавством у багатоконфесійній країні. Попри факт, що релігійні інститути займають перше місце з довіри населення, ми живемо в сучасній державі, де ця довіра дуже по-різному виражається й інтерпретується. Ще з часів Першої світової війни був звичай казати: «В окопах не існує атеїстів». З упевненістю можу сказати, що це неправда. Своє капеланське служіння я почав під Слов’янськом, Краматорськом у 2014 році, потім були Піски, Дебальцеве, Старогнатівка, Гутове, Авдіївська промка, Широкине, Водяне — у «найгарячіші» періоди на цих напрямках. Є різні люди, з різними поглядами, й атеїстів я теж бачив. Але правдою є те, що перед лицем реальних загроз життю людини, в умовах бойових дій, понівеченого війною людського побуту, коли бракує світла, тепла, любові найрідніших і найближчих, людина кардинально змінюється, переосмислює життєві цінності, шукає глибшого розуміння того, свідком чого їй доводиться ставати.

І тут релігія, духовність пропонує певні категорії осмислення себе й того, що діється навколо. Це дозволяє знайти певний внутрішній спокій, баланс, забезпечує внутрішнє функціонування людини, її цілісність. Війна — це руйнація: особистості, упорядкованих міжособистісних відносин, відчуття безпеки та можливостей індивідуального й суспільного розвитку — нашої людяності. В цьому безладі загрозою стає не лише куля чи снаряд із протилежного боку, а й сама ситуація, в якій доводиться жити та виконувати завдання, є агресивною щодо людської психіки. І от тут духовність дає змогу подолати цю роздвоєність, забезпечити процес зцілення, внутрішнього відновлення, допомагає діяти ефективно.

Людині легше захищати, коли вона розуміє, що є захисником. Це потребує певного категоріального апарату, мови, яка, у свою чергу, теж кристалізується в процесі спілкування. Військовий потребує когось, з ким можна поговорити про ці речі, кому він довіряє. Протягом першого і другого року війни у нас по факту інститут військового психолога був відсутній, хоча номінально існував, і капелани-волонтери своєю присутністю, хто, скільки та як міг, уможливлювали цей процес корисного спілкування — й відтак, внутрішнього зцілення.

Часто кажу, що завданням капелана також є «прихилити небо до військовослужбовця». Він має бути людиною молитви, таїнства. Військові часто, принаймні, у моїй практиці, звертаються з проханням про Сповідь чи навіть Хрещення. У таких проханнях криється пошук глибшого сенсу, осмисленого буття в контексті війни. Війна — це завжди жорстокість, вона кидає виклик людяності, розбуджує в людині агресію, і як із цим впоратися — виклик сучасному українському суспільству, що часто проявляється власне як посттравматичний синдромний розлад. Духовність сприяє поверненню до людяності, а осмислена людяність — це те, що робить воїна захисником, формує певні засади його духовної єдності.

«ЗАВДАННЯ КАПЕЛАНА — ЗАХИЩАТИ ЛЮДЯНІСТЬ»

— Як ви стали капеланом української армії? Що спонукало вас до служби капеланом у зоні АТО?

— Капеланство у моєму житті — велика несподіванка. Як людина віруюча бачу в цьому Божий промисел і покликання. Я родом із академічного середовища, зі світу книг, і капеланство у 2006 році стало для мене великим відкриттям. Наголошую, що ми говоримо про армію 2006 року — непривабливе явище, коли все руйнується, зникає, розкрадається, коли гідні люди змушені боротися за своє виживання, за власну гідність і воїнську честь, за щось універсально ціннісне. Те, що змусило мене «кинути якір» у військовому середовищі, — це особистість українського військового та можливість належати до середовища за своєю сутністю ціннісного.

На передовій у людини чітко структурується система пріоритетів. Колись непомітне тут стає чи не найважливішим. Військові захищають саме життя, і від того, наскільки ти цінуєш життя своє та свого побратима, — залежить, зрештою, сама перемога в операції чи в цілому у війні. Мирному повсякденню характерна боротьба за статуси та статки, а на війні вони втрачають будь-яке значення, найважливішою цінністю стає саме життя. Війна очищує суспільство в тому плані, що ми знову, на певному етапі нашого державного розвитку, зосередили увагу на справді важливому. Я щиро пишаюся і вважаю за велику честь для себе особисто належати до їхнього гурту, бути поруч — по-справжньому, скрізь

Для мене стало важливим і змістовним займатися духовною «мікрохірургією», повертати людей до людяності в умовах етичних та екзистенційних викликів, характерних для військового середовища. Одне із найважливіших завдань капелана в умовах військової дійсності — допомогти людині залишитися людиною. Для того, щоб військові могли ефективно виконати завдання за призначенням, бути не просто військовослужбовцем, а воїном, справжнім захисником. В українській культурі історично сформувався образ військового як захисника, і цей елемент військової ідентичності — зовсім не очевидність для армій Європи або Сполучених штатів. Для нас воїн — завжди захисник. Відтак, Збройні сили перетворюються на ціннісний інститут і впливають на формування суспільства певної якості. Але позбавлені його — можуть стати загрозою для людини та держави. Тому військовий капелан має маленьку, але важливу функцію в забезпеченні життєдіяльності цілого організму.

З ПІДРОЗДІЛАМИ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ УКРАЇНИ / ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ АНДРІЯ ЗЕЛІНСЬКОГО

«ДЛЯ МИРНОГО ПОВСЯКДЕННЯ ХАРАКТЕРНА БОРОТЬБА ЗА СТАТУСИ ТА СТАТКИ, А НА ВІЙНІ ЦІННІСТЬ — ЖИТТЯ»

— Наскільки серйозною є проблема посттравматичних розладів серед тих, хто повертаються з фронту? І як її вирішити? Часто йдеться про відсутність системної допомоги та інтеграції...

— Мені здається, що найбільша кількість постраждалих від посттравматичного синдромного розладу — серед «першої хвилі» мобілізації і першого етапу АТО. Ми говоримо про клінічні показники. У наступних хвиль уже виробився «адаптивний механізм». Коли ви вперше з зони бойових дій повертаєтесь до Києва, Львова, Одеси, Харкова — це один стан — серйозної стурбованості різницею між виміром війни і мирного повсякдення. Але коли це повторюється, їдете вдруге і втретє, то психіка адаптовується до цієї неоднозначності суспільної дійсності. Проте людина, яка побувала на війні, так чи інакше, повертається до мирного життя з іншим світоглядом. Попереднє світобачення зазнає деформації, а відтак — людина потребує реінтерпретації суспільної дійсності, певних цінностей, які можуть їй допомогти не розсипатися. І, знову ж таки, роль душпастиря — це сформувати «стрижень» в особистості через набір духовних категорій. Обставини можуть змінюватися — сьогодні я на лінії зіткнення, а завтра — на центральному проспекті одного з великих міст України, але є щось, що залишається в мені сталим, формує постійне ставлення до навколишнього світу. Я розумію, чому роблю те, що роблю. Я — вільний від логіки жертви та раба, змушеного діяти в силу певних обставин. Я — господар мого життя. І це важливий елемент свідомості, який, по-перше, дозволяє запобігти розвитку посттравматичного синдрому, а, по-друге, дозволяє уже приборкати наслідки, які тією чи іншою мірою є неминучими.

— Чого навчили вас військові?

— Військові — моє життя впродовж уже 10 років. Найважливіше притаманне їм — це певна щирість, якої бракує у нашому мирному повсякденні. В армії буває по-різному: існують перелякані особистості, які намагаються сховатися за кількістю та розміром зірок, а існують справжні велетні, лицарі духу, які сумлінно виконують свій обов’язок і стають взірцем для інших.

На передовій у людини чітко структурується система пріоритетів. Колись непомітне тут стає чи не найважливішим. Військові захищають саме життя, і від того, наскільки ти цінуєш життя своє та свого побратима, — залежить, зрештою, сама перемога в операції чи в цілому у війні. Мирному повсякденню характерна боротьба за статуси та статки, а на війні вони втрачають будь-яке значення, найважливішою цінністю стає саме життя. Війна очищує суспільство в тому плані, що ми знову, на певному етапі нашого державного розвитку, зосередили увагу на справді важливому. Я щиро пишаюся і вважаю за велику честь для себе особисто належати до їхнього гурту, бути поруч — по-справжньому, скрізь. 

ВЕЛИКДЕНЬ НА ПЕРЕДОВІЙ, ВОДЯНЕ ПІД МАРІУПОЛЕМ / ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ АНДРІЯ ЗЕЛІНСЬКОГО

«ЗСУ ВІДІГРАЮТЬ ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ У ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали: «Найбільша проблема — не корупція, а слабка людина». Що малося на увазі?

— Радянська культура і система цінностей зруйнували індивіда, пошкодили людську особистість. Завжди роздувалась ефемерна дійсність якоїсь міфічної сутності держави — як живої, всюдисущої, надлюдської істоти, котра змушувала тебе до постійної самопожертви заради якоїсь завжди вищої абстрактної мети. Конструктивна самопожертва — результат усвідомленої свободи. Коли ж влада позбавляє людину свободи, проте вимагає жертви, перетворюється для індивіда на екзистенційну загрозу. Відтак люди родом із радянської, а іноді й пострадянської культури, все ще зорієнтовані своїм мисленням на те, що існує якийсь «хтось» під назвою «держава», який має за мене все зробити. Немає культури, яка б заохочувала особистісний розвиток, що проявляється у широкому спектрі вільних можливостей: підприємницька діяльність, здатність відчути себе творцем та автором дійсності. А людина слабка — жертва, для неї навколишній світ — не її рук справа. Цей комплекс сформовано не тільки в радянську епоху, навіть класична українська література — це історія суцільних страждань.

Минуле, звісно, потрібно знати, воно має легітимувати процес розвитку, але не детермінувати його. Наше завдання — не повторювати історію, а конструювати майбутнє, в якому хочемо жити. І тут сьогодні для нас із вами не існує іншого способу, окрім боротьби на двох фронтах — на одному українець зі зброєю в руках захищає наше право на свободу і гідність,  на іншому — де ми маємо впродовж короткого часу сформувати в собі українця нової якості, здатного вільно й гідно жити.  Нам потрібні зараз якісні освітні та виховні інститути, які сформують особистостей, готових до саморозвитку на фізичному, емоційному, інтелектуальному рівні. Нової України «Новою поштою» нам ніхто не пришле, або ми її створимо, або вкотре, як це вже неодноразово траплялося в історії українського народу, втратимо шанс на нашу державу.

ЗСУ в цій ситуації відіграють вирішальну роль у трансформації українського суспільства, адже є важливим формаційним та ціннісним інститутом. Після служби в армії люди мають виходити цілісними та ціннісними особистостями, здатними впевнено боротися за свою мету. ЗСУ мають сьогодні потенціал перетворювати вчорашнього «слабкого» українця на впевненого автора й захисника свого майбуття, відповідального за власне життя та за долю своєї країни. Капеланство має свою частку в поверненні військовому його людяного потенціалу, здатного на велике. Радянська армія формувала людей зовсім іншого штибу: інший час, інші потреби, інші методи. Це — не наша історія, це історія нашого минулого. Історія нашого майбуття — це наша сьогоднішня боротьба за нову людину у новій країні!

Раніше армія доволі часто деформувала особистість (конструктивні моменти існували також, і заперечувати їх не варто!). Згадайте вислів із радянського військового фольклору: «Ініціатива в армії гідна кари». Слава Богу, що ця фраза не має еквівалентів державною мовою, тому що за своєю суттю вона є цілковито антидержавницькою: руйнує  будь-яку надію на розвиток, нищить інститут Збройних сил і державу Україну як таку. Я притягав би до суворої відповідальності кожного, хто дозволить собі озвучити її в присутності представників молодого покоління. Це ж — реальний злочин проти України. Наш народ на таке не заслуговує! Але ця фраза ще «сидить» у багатьох головах. Тому кажу, що нашим ворогом, більшим навіть, ніж РФ, є старий, слабкий, із «темної печери» далекого радянського минулого тип особистості, який не хоче втрачати позицій. Ідеться не про вік людини, а про спосіб її мислення. Там наш фронт! Наша минуле — це історія постійної боротьби наших дідів-прадідів, щоб майбутнє колись відбулося. Ми, на жаль, сьогодні їх зраджуємо, співаючи оди минулому, замість того, щоб самим стати майбутнім, про яке вони мріяли. Майбутнє — не гасло, а тип суспільних відносин: правових, економічних, політичних. Те, що відрізняє один тип відносин від інших, — визначальні цінності, які стають критеріями прийняття особистих рішень. Ця війна — уже наша з вами перемога: у цій боротьбі може народитися новий, сильний, відповідальний за себе та за свою країну українець. Не може, — враховуючи ціну, яку ми сьогодні платимо, — мусить! Це наш моральний імператив, обов’язок перед світлою пам’яттю полеглих.

Коли наш слабкий українець вмикає телевізор або виїжджає за кордон і бачить там історії успіху, йому дуже кортить цим успіхом і матеріальним достатком скористатися: теж хочеться «жити по-людськи». Але до праці над собою готовий не всяк; ініціатива потребує відваги та боротьби. Корупція — це результат того, що слабка людина, яка є наслідком старої культури, не хоче вчитись і працювати над собою, тому просто краде чужий успіх. Дуже хочу, щоб ЗСУ стали тим державним інститутом, який зможе формувати громадян нових цінностей і нової якості — справжніх воїнів, які чітко знатимуть, як досягати своєї мети, як боротися за свою мрію, як бути її захисником. Настав час повернути армії її статус школи життя!

Анастасія РУДЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments