Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Чи всі селяни бачили «свою» землю?

Мої дороги до втраченої спадщини пролягають селами-привидами. І то не Зона відчуження, а зона байдужості влади до громадян
30 грудня, 2020 - 11:33
«ПЕРЕД СВЯТОМ». СВОГО ЧАСУ «ДЕНЬ» ВІДКРИВ ЧИТАЧАМ СЕЛО ЛЕВКИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ, ДЕ ЖИТЕЛІ-ПЕНСІОНЕРИ НЕ ЗАХОТІЛИ СУМУВАТИ Й ОБЛАШУВАЛИ ВЛАСНИЙ ПАРК. ЧИМ «ОЖИВИЛИ» ТЕРИТОРІЮ І ПРИВЕРНУЛИ УВАГУ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Соцмережі повідомляють», «стрічка вибухнула», «на своїй фейсбук-сторінці», «акаунт не є активним»... Такі вони, новини другого десятиліття ХХІ століття. А тим, хто забув, не знав, «не знав, не знав, та й забув», «Фейсбук» нагадає.

Напередодні Різдва на своїй фейсбук-сторінці чернігівський історик Ярослав Волерт нагадав, що рівно 280 років тому в родині сосницького сотника народився Опанас Шафонський. Лікар за фахом, історик та етнограф за вподобаннями, економіст за покликанням, чия блискуча праця «Черниговского наместничества топографическое описание» є не лише безцінним джерелом знань про історичне минуле Чернігівщини, а ще й наочним свідченням люстраційних (описових) документів, які збиралися для імператриці напередодні територіально-адміністративної реформи Малоросійського краю. «Опис» містить якнайдокладнішу інформацію про населені пункти, їх класифікацію (і це далеко не тільки міста й села), кількість населення в кожному населеному пункті, соціальний стан мешканців та їхні господарства, рід занять, стан розвитку ремесел і торгівлі й кількість зайнятих ними осіб, земельні ресурси (землі орні та неосвоєні); природні угіддя: ліси, річки (усі!), болота й озера; технології обробки землі, місцеві традиції та історичні відомості, а також мовні особливості доволі великого за площею Чернігівського намісництва, до складу якого на той час входили і Ромни, і Гадяч, і Зіньків.

Декілька років тому в архіві СБУ мені до рук випадково потрапив опис прикордонних територій тогочасної Київської області. Звіт містив детальну інформацію про стан економіки, заводи-фабрики та їх економічне спрямування, поголів’я худоби й техніки, кількість та соціальний стан населення з метою — sic! — створення в цих районах додаткових 5-х відділів НКВС, забезпечення їх транспортом і необхідними кадрами для оперативної роботи з виявлення ворогів народу і перспективи виокремлення «прикордонних районів» у окремі області (ідеться про Житомирську та Черкаську області). Тека документів у моїх руках розірвала свідомість. Пафосні річниці утворення областей за фактом — святкування сталінської територіально-адміністративної реформи. Перекраяна й перерозподілена на вимогу НКВС Радянська Україна змінила внутрішні кордони в 1937 — 1938 рр., наступного, 1939-го, проковтнувши західні землі.

Колективізація та масовий загін у стійло вкупі з худобою, політика перетворення людей на бидло, чия адреса «Советский Союз». Неефективне господарювання на більшості територій, радгоспи, які народ охрестив «40 років без урожаю», оспіване українське романтичне село, де виживали замість жити... Разом з тим, саме радгоспи й колгоспи створювали таку-сяку інфраструктуру на селі — школи, фельдшерські пункти, клуби та бібліотеки. Це не ода плановій економіці — це констатація факту. Та коли нарешті спали кайдани радянського кріпацтва, з’ясувалося, що самостійно селянство майже неспроможне господарювати. Не заглиблюватимусь в історичні колізії, лише нагадаю, що реформу зі скасування кріпосного права в Російській імперії готували понад 25 років, ламаючи голови над тим, у який спосіб і в якій кількості забезпечити селян землею. Скільки готували, стільки ж потім і ґулі набивали, адже в реаліях все виявилося не так просто. Нерозв’язане земельне питання і стало однією з ключових причин поразок УНР і Гетьманату. Далі буде, на жаль...

Під новорічну ялинку-2021 українці отримали чергову територіально-адміністративну реформу та вишеньку на торті у вигляді закону про вільний обіг землі. Все привабливо, в яскравій упаковці із золотистою стрічкою. Все, як у кращих демократичних країнах: децентралізація, лібералізація, нарешті наш селянин зможе продати «свою» землю (тільки хто моніторив активність агрохолдерів, які встигли укласти нові договори оренди, за якими орендодавці, не заглиблюючись у суть, добровільно віддали себе в рабство)...

Та чи всі селяни бачили «свою» землю і чи знають, скільки й чого їм належить? Нагадаю, що площа України становить понад 600 тисяч квадратних кілометрів з розмаїтим ландшафтом і різною родючістю ґрунтів. Полісся і степові території неможливо порівнювати у плані економічного розвитку, врожайності і, відповідно, за рівнем економічного добробуту населення. Українське Полісся стало граблями в реформі 1861 року, коли населення не змогли забезпечити орними землями на площах, де переважали ліси. Згодом з тієї ж причини тривалий час більшовики навіть не намагалися створювати тут радгоспи чи колгоспи. Зрештою, зорганізовували один на понад десяток сіл з профільним тваринництвом через вкрай низьку врожайність посівних, проте з чималою площею річкових заплав і луків.

Традиційно впродовж століть народ на Поліссі займався переважно тваринництвом. А що ж ми бачимо нині? Бачимо села, де ні корів, ні коней, ні кіз, адже пасовища стали полями. Там, де ще років десять тому можна було бачити на випасі бодай невеличкі череди корів, стриножених коней, — кукурудзяні поля — мрія Хрущова в дії.

Коли слухаєш історії про розпайовані землі в окремих районах на Чернігівщині та кошти, що їх отримують пенсіонери-колгоспники від орендаторів, нормативна лексика мимоволі випаровується. Уряд, який давно живе у смартфоні, не має найменшого уявлення про те, як і з чого живуть ті, хто користується кнопковими телефонами.

Мандруємо в напрямку північно-західного кордону. Від Чернігова уздовж траси по обидва боки — «цариця полів». На паузі між розповідями до мене звертається водій: «Я в шоці. Я ж за першою освітою агроном. Якби 90-го на екзамені в сільгоспакадемії я сказав про кукурудзу на Поліссі й відсутність сівозміни, мене б відрахували...» Виявляється, за нинішніх часів наука «лисенківщина» процвітає: хімдобрива творять дива.

Зазирнемо у всезнаючу Вікіпедію, почитаємо статтю про сільське господарство України: «Україна є найбільшим у світі виробником соняшникової олії, великим світовим виробником зерна, цукру (цукрових заводів залишилося одиниці), меду, яєць та м’яса птиці і майбутнім глобальним гравцем на м’ясному та молочному ринках.

Футурологи вважають, що зміна клімату і структури експорту вплинуть на пріоритети аграріїв: скоротяться посівні площі під озимою пшеницею, збільшаться — під кукурудзою, соєю та люцерною, зростуть посіви гороху, сорго, ріпаку, льону олійного та рису. До 2050—2060 рр. Україна може стати найбільшим виробником продуктів харчування у світі, в той час як в АПК працюватимуть лише 10% населення. На частку експорту сільськогосподарських продуктів припадатиме приблизно третина всього українського експорту. Розвинута логістика (???), дешеві корми, інтегровані підприємства з виробництва готової продукції дозволять Україні стати великим гравцем на світовому ринку м’ясних та молочних продуктів (?). Продукція буде постачатися в понад 100 країн світу»...

Не знаю, хто ті футурологи, але чимось схожі вони на український уряд, який, здійснюючи реформу децентралізації, точно не мав перед очима описів на кшталт Опанаса Шафонського. Варто лише поглянути на нове районування Чернігівської області, другої за площею в країні, де згідно з реформою залишилося всього 5 (!) районів. Ті, хто творили подібне нове адміністративне диво, точно не користувалися громадським транспортом, щоби просто доїхати, скажімо, від села Калитянське до села Горностаївка. Незважаючи на велику площу, Чернігівщина є демографічно проблемним регіоном: незначна кількість мешканців по розкиданих на значній відстані селах. Це добре, якщо по селах все ще є школи, в яких би навчалося більш ніж сто учнів, котрих шкільний автобус звозить із п’яти-шести сіл...

Що далі на північ області й ближче до кордонів з Росією та Білоруссю, то сумніше. Новостворені ОТГ об’єднують села, віддалені одне від одного на 40 — 60 км, між якими відсутнє регулярне сполучення. Мобільне покриття слабке. Інтернет і поготів. Відділення зв’язку ліквідовані. Машина «Укрпошти» приїздить до сіл раз на тиждень, доставляючи газети, посилки, пенсії. Далеко не в усіх селах є ФАПи, найближчі аптеки розташовані за 30 — 40 км. Два нотаріуси, виключно приватних, на 25 тисяч населення...

Я багато спілкуюся з людьми і розумію, що творці реформ людей не бачили в очі. Ліберальна реформа із децентралізації в реаліях має антигуманне лице. За оптимізацією і покращеннями, за бажанням «все буде кукурудза й соняшник» у цій реформі взагалі не йдеться про людей.

«Ранєй було лучшеє», — каже мені 80-річна бабуся. І це не ностальгія за радянським часом чи молодими літами. Раніше в селах вони бачили людей, бодай якесь життя, рух. Нині чи не в усталений час виходять до лавиць, наче на перекличку, щоб пересвідчитися, що сусіди живі.

Модні футурологи посміються з мене, скажуть, що я геть нічого не тямлю в метамодерному соціумі, а час традиційного суспільства давно минув. Мовляв, це логічно, що ми бачимо руйнацію і зникнення традиційного українського села, адже закони ринку, діджиталізація, наступ технологій диктують своє. Та чи не дивно (і про що мовчать футурологи), що поруч із життям у смартфоні набирає обертів рух «простого життя», зростає кількість екопоселень та людей, котрі не хочуть почуватися рибою в сітях агрохолдерів, соцмереж, божевільного ритму закіптюжених міст. І чомусь Литва — країна ЄС і досі живе фільварками й розвиває фермерство.

Конституція України, ювілей якої пафосно відсвяткують влітку наступного року, гарантує всім громадянам рівне забезпечення прав і свобод. Тільки ж у реаліях все інакше. Голосувати закон про вільний обіг землі, не маючи кадастру, запускати територіально-адміністративну реформу, не здійснивши перепису населення... Оголошувати землю товаром, не ухваливши закону про реституцію. Але ж одна із базових засад ЄС — повага до приватної власності, яку рано чи пізно доведеться повернути законним власникам, як це зробили Латвія, Естонія, Литва. Наразі ж ми бачимо театр абсурду, коли законні нащадки дворянського роду Березовських з аукціону купують у держави свою спадщину, націоналізовану більшовиками, щоби створити для нас з вами «Старобілоуський історичний садибний комплекс». Більшість селян і досі не приватизували власні садиби, бо процедура ця непроста (через віддаленість центрів адміністративних послуг від сіл, недостатню кількість обслуговуючого персоналу, юристів, нотаріусів та інших фахівців) і недешева (декілька пенсій за вартістю).

Наші ліберальні закони творяться за принципом радянської конституції — колись найкращої (без жартів) конституції у світі, що гарантувала щасливе життя в тюрмі народів. Можливо, пакетом із законом про вільний обіг землі Рада мала би ухвалити закон про соціальну відповідальність земельних орендаторів, агрохолдерів, бізнесу загалом. Адже це їхні перевантажені ваговози нищать дорожнє покриття, труять бджіл та людей агрохімією, їхня діяльність залишає води без криниць, забруднені водойми. Агрохолдери не наймають на роботу місцеве населення, відповідно, не почуваються зобов’язаними інвестувати в розвиток і збереження культури, історичної спадщини, освіти, екології. Інфраструктура 98% сіл — ще той колгоспний базис: школи, лікарні, зачинені клуби, забиті дошками бані й перукарні. Там, де відсутня сучасна інфраструктура, немає майбутнього.

На наших очах постає нова реальність. Особисто для мене — сумна, до болю щемлива, сповнена розпачу і безсилля. Мої поїздки по різних кутках і краєчках України дають чимало поживи для роздумів. Мій погляд за чимало років привчився підмічати промовисті деталі. Мої дороги до втраченої спадщини пролягають селами-привидами. І то не Зона відчуження, а зона байдужості влади до громадян.

Я вже чую від активних діячів, що «народ сам повинен, виборці самі винні»... Може, й так. Тільки коли того народу в селі — два десятки пенсіонерів, що ледь по двору пересуваються, то хто ж тоді?

З кожними новими виборами жонглювання обіцянками вдосконалюється. ЗМІ й соцмережі виставляють на передній план креативних суперменів/вумен, справедливих, щирих, добрих, милосердних та — успішних. Мур-мур-гламур заполонив ефір і простір.

Уже чимало років дуже популярною в народі є казка Андерсена «Нове вбрання короля». Та чи знайдеться сміливець, що серед захопленого натовпу вигукне: «Та він же зовсім голий!»

Анжела САВЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: