У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Цибулевий суп і Париж уприкуску

18 січня, 2013 - 12:15

До чого ж інтригує сам процес перевтілення — і без будь-якого вечірнього Lookу, а так стильно, але непомітно, зачаїтися і відчути себе ресторанним самопроголошеним критиком. Так сталося зі мною в одному шикарному ресторані готелю Fairmont, а головна принада в тому, що, побувавши там на спеціальне запрошення, ніхто й не чекав обов’язкового професійного звіту про якість кухні. Адже я простий любитель і просто вечеряю, сказала собі. Репортерська ж пружина настирливо нагадувала: ти на роботі, й точно знаю, що вона не відчепиться і розгорнеться лише тоді, коли мине голод, не тільки гастрономічний (хоч і витає тут дух певного кутюра), а й емоційний. Розуміючи, що особливо добре розмірковується під високу кухню і що, аби міф спростувати, потрібно до нього доторкнутися, все ж вирішила не змінювати своєї особистої давньої традиції, й одразу замовила цибулевий суп. Моя слабкість і моя пристрасть, хоч і смакувала його багато разів і в найрізноманітніших смачних місцях і країнах, чомусь лише посилилися, навіть сформувалася певна залежність від нього, цибулевого. Схоже, вже перетворилася на своєрідного колекціонера смаку цієї для мене шикарної страви, хоч той суп, здається, при народженні призначався для бідняків. Сидячи за столиком київського Grand hotelа, чекаючи на замовлення і з досвіду пам’ятаючи, що цей суп у мить не готується, вирішила часу не гаяти, а дізнатися хоч щось з історії такого фешенебельного готелю. Виявилось, що він один із мережі високих готелів по всьому світу, і, за традицією, такий завжди розташовується біля гори. Що ж, у кожного свої примхи, ось і київський опинився біля Володимирської гірки з боку Подолу, влившись у набережну, яка оновлюється.

Придивляючись до гостросюжетного салату, мимоволі почала згадувати, з чого ж почалася моя любов до чужого супу. Ще у студентські роки, працюючи в дитячій газеті, де всі знали мою божевільну пристрасть до Парижа (заочно-ефемерно-чесно-віддане), якось виписали перед Новим роком на справжньому редакційному бланку жартівливе відрядне посвідчення на поїздку до Парижа. Бланк все життя пролежав серед улюблених родинних фотографій, і завжди, коли при нагоді беру його до рук, посміхаюся. Можливо, тоді й прокинувся інтерес до цибулевого, як мені тоді здавалося, фаворита французької кухні. Сам Париж довго ще був просто мрією.

Сьогодні, та і, звичайно, завжди репутаційні активи потрібні всім і кожному, але тільки не цибулевому. Він давно на вершині. Навіть є спеціальні ресторани й музеї однієї страви, на його честь, зрозуміло. Колись зачепилася за вислів одного відомого французького перукаря про те, що у жінок немає віку, принаймні у француженок. Навіть більш зрілі причісуються, як молоді. Вони не молодяться, просто впевнені: всі новинки — для них. Коли мої учні торкаються волосся жінки, говорив він, вони торкаються їхньої особистості й мають зробити її такою, якою вона хотіла б постати в очах інших, але перш за все — у своїх. Хай це здасться дивним, але всі ці емоції можна віднести й до пікантного супу. Торкаючись його ложкою, завжди вступаю в деяке заочне перешіптування з кухарем, з його настроєм під час приготування, з його маленькими секретами. Адже не буває однакових цибулевих супчиків, як і, відомо, борщів. Того вечора дуже хотіла порозпитувати кухаря детальніше про нюанси, але це зовсім не прийнято, зайву цікавість гостя можуть неправильно зрозуміти. Втім, мені було вже не до того. Принесли Його Величність.

Бездоганна чарівність супу при його королівській простоті поглинула мене, і хоч простодушно розуміючи, що у заздрісних завжди в чужому келиху бульбашок більше, я ж не завидюща. Тому в моїй суповій чашці була справжнісінька цибулева радість. Абсолютно, до речі, не зрозумілий у даному контексті вислів — «горе луковое». Можу сказати лише, що разом із ним наш куточок мені ніколи не затісний.

Коли, нарешті, перший раз поїхала до Парижа у складі туристичної групи, а це, всім відомо, і загальний розклад, все ніяк не вдавалося десь сісти і спокійно насолодитися своїм опоетизованим супом. Туристи бажали не цікавих для мене жаб’ячих лапок, ще якихось заморочок, загалом, все не збігалося, але випадок неначе подобрішав до групи, і після однієї вистави нас запросили до ресторану. Звичайно, цибулевий замовила лише я — ніхто не страждав на таку незгасиму пристрасть. Він мене не тільки не розчарував, але тоді я вирішила натягнути ніс на п’ятку своїм далеким дитячим ілюзіям і навчитися самостійно його готувати. Дуже ретельно записала рецепт. До речі, потім вже переконалася, що він далеко не такий простий, цей супчик, як здається, і руку вдається набити, лише аналізуючи свої помилки під час приготування.

У літаку, дорогою додому, розмірковувала про те, що мрії, як дуже ретельно мебльовані дитячі, часто залишаються незаселеними. Тому — час обживатися на своїй кухні. Тоді б, напевно, написала: знайомся з рецептом — він настільки простий, що доступний кожному. Зараз думаю інакше, наприклад, в цьому ресторані він набагато смачніший за мій домашній. До речі, ось він, обіцяний рецепт: беремо три склянки дрібно нарізаної цибулі, три столові ложки вершкового масла, три столові ложки борошна, шість стаканів м’ясного бульйону (краще телячого), один лавровий листок, чверть чайної ложки чорного перцю, шість скибочок білого хліба, півтори склянки тертого сиру. Цибулю кладемо в розігріту каструлю або в гусятницю, обсмажуємо до золотистого кольору. Потім додаємо борошно, а потім вже м’ясний бульйон. По черзі кидаємо туди лавровий листок, перець, ставимо на слабкий вогонь і варимо 30 хвилин. Підсушуємо хліб, розливаємо по чашках суп, кладемо на кожну по скибочці хліба, посипаємо тертим сиром. Накриваємо чашки і ставимо на кілька хвилин у духовку. Ось вам і суп по-паризькому.

Крихка Європа, як кістки жінок третього віку, навіть і уявити не могла, які пристрасті можуть кипіти в душі дивно мовчазної того вечора гості дивного ресторану біля підніжжя київської гори. Втім, з боку це було й непомітно. Коли, насолодившись усім репертуаром на столі, сказала привітній, явно добре освіченій офіціантці, що розповім про їхню чудову кухню і, звичайно, про цибулевий суп усім, кому можу, то зуміла все-таки прочитати її, ретельно врівноважену вишколом, невимовлену думку, мовляв, чайові все ж кращі. Вголос, однак, вона, зі старанністю школярки, яка вивчила вірш і запам’ятала потрібну інтонацію, відзначила досить ввічливо — звичайно, це найголовніша винагорода.

Після такого затишного вечора в мене навіть народився тост: усім бажаю такого ж смачного року, як цибулевий із Fairmontа. Правда, не всі зрозуміють, адже бюджет більшості не розрахований на такі відвідини. Та все ж у нас є рецепт, отож, як то мовиться, «возвращая ваш портрет, я о деньгах вас не молю». Не стверджую, що написала портрет супу, швидше, вийшов нарис, і можна продовжити цю гру, взявши участь в редакційному конкурсі на кращий рецепт супу. Запрошення на дегустацію теж приймаються, to have а me time (дарувати час для себе) ми теж уміємо, і для цього зовсім не обов’язково мчати до Парижа.

Ось і весь вечірній Look.

Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments