Лиш боротись — значить жить!
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч

Цінності демократії,

або Чого не зрозуміли в Україні європейці
21 жовтня, 2011 - 00:00
«УКРАЇНА. ПОГЛЯД ГРАФІТІ» / ФОТО МАКСИМА КОРОДЕНКА

...Київ. Грудень, 2011-го. Майдан Незалежності. Сотні тисяч людей у наметах проводять безстрокову акцію. Вони вимагають повернути Україну на європейський шлязх, оскільки «злочинна влада» вступає в Митний союз і Євразійську імперію Путіна. На сцені Майдана — знайомі по помаранчевій революції і ток-шоу світлі обличчя лідерів опозиції і зірок українського року. ЄС і США заблокували візи і рахунки вітчизняного істеблішменту. Україна — в ізоляції. У країні — загальний страйк. У містах і містечках — флеш-моби під звуки «Разом нас багато». Баррозу і Солана домагаються позачергових чесних парламентських виборів. Після них до влади нарешті повертається єдина і дружна коаліція демократичних сил, що складається з кристально чистих високопрофесійних людей, які не мають бізнесу, не забруднені корупційними зв’язками, які неодноразово довели уміння ефективно управляти державою, для кого демократія — органічна частина душі, а турбота про благо людей — сенс життя. Новий парламент оголошує імпічмент президентові. Країна — на заході та сході — в єдиному пориві обирає на чесних і прозорих виборах нового президента — чесного, красивого (красиву), такого, що не має бізнесу, не пов’язаний з олігархами, европейськи орієнтованого демократа...

Саме така — розумна, витончена, оригінальна і десь навіть новаторська — драматургія простежується в «обмовочках за Фрейдом», якими заповнений інформаційний простір України цієї осені і в яких тоне дійсно актуальний для країни порядок денний.

А тому доречно запропонувати декілька нових тез для розмови про «очищення» укорінених уявлень щодо української політики від міфів, політтехнологій та інших відкладень і наростів, які заважають формувати цей дійсний порядок денний (початок див. «День» №180-181 від 7-8.10.2011: «Пора розібратися: з Україною і Януковичем, «регіоналами» і опозицією.» — Ред.).

У чому помиляються європейці щодо України — втім, не лише України, але і всього пострадянського простору? Усе, врешті-решт, просто, якщо скорегувати точку відліку і точку зору. Аналог сьогоднішньої України — це, звичайно, Польща. Але Польща часів маршала Пілсудського, а не Валенси, Бальцеровіча і Квасневського. Або, скажімо, Фінляндія часів Маннергейма. Тобто ті держави, на які незалежність «звалилася» унаслідок розпаду Російської імперії 80 років тому. І в процесах, що до цього часу тривають в Україні після встановлення незалежності (і це, мабуть, об’єктивно), на першому місці поки що, як у Польщі і Фінляндії 20—30-х, є формування идентичностей — національної, державної, цивільної, політичної — і пошук самостійних механізмів виживання, а зовсім не демократизація.

Певно, говорити про «демократизацію» або «демократичний транзит» було доречніше за часів СРСР періоду перебудови. А після розпаду СРСР перед абсолютно новими державами постали, що цілком природно, інші завдання — збереження територіальної цілісності, державне будівництво тощо.

Явище, яке називається «українською демократією», насправді визначається не стільки цінностями, скільки наявністю декількох (відповідно до масштабу) регіональних ідентичностей. Україні дуже пощастило, що вона має і правий, і лівий берег Дніпра, і Галичину, і Крим, і Донбас. Уявіть собі державу в рамках Лівобережної України — це була б, найімовініше, зразкова диктатура на кшталт радянської. А держава в рамках Правобережної України, принаймні у перший період свого існування, відрізнялася б свого роду «націонал-авторитаризмом». І невідомо, як би склалися його стосунки, наприклад, з Польщею. Отже, лише той факт, що Україна, на відміну від практично всіх колишніх республік СРСР, пройшла або майже пройшла цей етап, зберігши територію, уникнувши воєн і не ставши авторитарною державою, є беззаперечною перевагою і неабияким досягненням.

Утім, навіщо заглиблюватися — звідки, даруйте, візьметься внутрішня демократичність у суспільстві, велика частина якого все ще пам’ятає «радянську шинель» і з 1-го класу до V курсу вивчала історію КПРС, а точніше, «Короткий курс історії ВКП(б)» під редакцією Йосифа Віссаріоновича?

Якщо європейці не зрозуміли цього (або зробили вигляд, що не зрозуміли, — то вже інша справа), то завдання полягає в тому, щоб з ними професійно вести про це діалог.

Але справа навіть не в європейцях — річ у тім, як ми самі розуміємо або не розуміємо своє суспільство.

Які партії насправді є в сьогоднішній багатопартійній Україні? Перш за все це «партія телевізора» і «партія Інтернету». Співвідношення (хоча воно швидко змінюється) на користь першої. Головна їх відмінність у тому, що більшість членів «партії телевізора» ходять на вибори, а більшість членів «партії Інтернету» — ні. Останні вважають, що, написавши який-небудь огидний та/або нецензурний коментар на форумі, вони вже взяли участь у політичному житті країни і виконали свій громадянський обов’язок. Тому телевізор поки що відіграє визначальну, але таку, що швидко зменшується через демографію, роль. Межа між цими партіями — покоління, яке народилося наприкінці 1980-х — початку 1990-х і яке останнім часом набуває електоральну вагу. Ніхто насправді ще не знає, як впливає інформаційне суспільство XXI століття на політику і суспільний розвиток, і ця невідомість є джерелом великих сюрпризів.

Є ще дві партії: «партія власників» (складається з тих, хто «встиг» у ході приватизації соціалістичної власності) і «партія незаможних» (тих, хто не «встиг», запізнився або не зміг). Власність останніх — максимум приватизована квартира або присадибна ділянка. До речі, у цих партіях теж є «фракція телевізора» і «фракція Інтернету». Зрозуміло, усередині цих партій є свої міні-фракції ПР, БЮТ, НУНС. У «партії власників» такий розподіл умовний і залежить від того, хто перемагає. У «партії незаможних» він чіткіше визначений і не підлягає раціональному поясненню. А ще є «молодіжні організації», які можна поділити на «мажорів» і «футбольних фанів».

Міф про середній клас і малий бізнес як основу демократії та реформ теж вимагає «очищення». Сьогоднішній український середній клас — це чиновники. Цю соціальну групу, при всій її корисності, складно розглядати як двигун суспільного розвитку. Але саме вона є межею бажань значної частини молоді, яка не бачить у сучасній Україні інших самостійних перспектив. Стати чиновником (краще за все співробітником фіскальних органів), аби мати можливість брати хабарі з малого бізнесу, — чи не найпопулярніша життєва мета «передового загону» української молоді — студентів, які знають, що не зможуть виїхати працювати до Європи або США. Це цілком логічно, адже досягти успіху у власному бізнесі тут і зараз вони вважають чимось фантастичним і недосяжним — і цілком справедливо!

Те, що називають малим бізнесом, здебільшого має вихідною точкою «човників» початку 1990-х і блошині ринки, куди люди масово пішли не через свої підприємницькі інтенції, а просто тому, що треба було виживати. Малий бізнес залишився переважно торгівельним, так і не ставши, на відміну від країн ЄС, виробничо-сервісним. Це в чистому вигляді ринкове середовище — у тому сенсі, що, як і раніше, групується довкола такого дивного релікту, як речові ринки. Історичний досвід низки країн описує всі соціально-психологічні особливості цієї соціальної групи. І при всій беззаперечній пошані до людей, які обрали шлях заробляти самостійно, не чекаючи чогось від держави, покладати на них модернізаційні та демократичні сподівання доволі проблематично.

Суперечки не про головне. Це, мабуть, одна з найважливіших проблем розвитку України. У центрі уваги (не в останню чергу зусиллями колег-журналістів і експертів) аж ніяк не найважливіші, а деколи зовсім не важливі проблеми. Приклад з останніх: скажіть, хто-небудь розгледів у інформаційному шумі останнього місяця, що почалося серйозне — до 15 % — зниження експортних цін на український метал? Проте саме ця обставина має серйозне політичне значення.

І байдуже, як саме обирати парламент. У цьому контексті, наприклад, абсолютно зайвою є суперечка щодо виборчої системи, яка знову посилено нав’язується українцям. Вона дійсно має значення лише для окремих членів «партії власників». А от для суспільства життєво важливою є, наприклад, широка прилюдна дискусія про властивості та якості політичної еліти в цілому і її конкретних представників за партіями та регіонами зокрема, які вже володіють депутатським мандатом або тільки претендують на нього. Будьте впевнені, незважаючи на наявність або відсутність «праймериз» або відкритих списків, будь-яка з політичних партій серйозно замислиться, коли отримає відкриту інформацію про те, що її депутат або кандидат у конкретному окрузі, місті або селищі вважається, скажімо, шахраєм або хабарником.

Дуже важливо, як працюють місцеві організації політичних партій, і майже зовсім не важливо, у що одягнений, як причесаний і наскільки красномовний її єдиний і неповторний лідер у Києві. Простий приклад: якщо в місті N населення не знає прізвища секретаря міськкому конкретної партії, то це означає, що його там де-факто немає взагалі. Діяльність місцевих організацій політичних партій (у період між виборами) має вельми примітивний характер. Відомо максимум два види діяльності: 1) збори депутатської фракції місцевої ради перед сесією і 2) «роздача слонів» у вигляді телевізора в дитячий садок або продуктових наборів до свята ветеранам з обов’язковим (!) фотографуванням благодійників поруч із облагодіяними на тлі партійного прапора. Є зовсім уже збочені форми, зокрема листи «вдячних виборців» у пресу: «Спасибі депутатові такому-то за полагоджену каналізацію і вкручену лампочку в під’їзді». Упевнений, що прискіпливий аналіз і висвітлення справжнього «партійного життя» змусить почервоніти і сховати очі багатьох великих політиків.

Ніколи не думав, що на цьому фоні дещо із спогадів про часи КПРС стане актуальним. Як було б цікаво, наприклад, прочитати: «Партія X проводить по всій країні партійні збори. На порядку денному — особистий вклад депутатів міськрад у боротьбу з корупцією і хамством чиновників. Партійні збори відкриті, запрошуються всі охочі». Або, наприклад, таке: «Селищна партійна організація партії В заслуховувала звіт члена партії Z про хамську поведінку його дітей у громадському місці».

Невміння спілкуватися з людьми — родова травма української політичної еліти. Звичайно, ця, перепрошую, «еліта» за рідкісним винятком живе у паралельному світі, а крізь тоновані вікна із шкіряних салонів дорогих автомобілів наш світ їм бачиться зовсім іншим. Усе це так. Наші навіть дрібні політики, на відміну від Європи, у тому числі найдемократичніші демократи, уже не уявляють собі вихід в люди без особистої охорони. Можливо, потрібно нагадати їм перші роки перебудови — Горбачова у натовпі на вулицях або Єльцина в тролейбусі? Напевно, це теж справа політичних партій: навчити своїх вождів і депутатів запросто спілкуватися з громадянами, не одягаючи улюблені галстуки вартістю в річну пенсію виборців. Проте звідки буде це вміння, якщо їх цьому ніхто ніколи не вчив?..

У найзастійніші радянські роки, згадувати про які вважається абсолютно непристойним, уся номенклатура, від секретаря ЦК до останнього інструктора районного масштабу, раз на місяць виїжджала в народ з політінформацією. Над ними сміялися, і недарма. Але сьогодні є справжнісіньким дивом, коли партійний бос їде на ферму у Богом позабуте село, щоби поспілкуватися з доярками, стоячи в багнюці. А якщо ось так, та ще й кожного місяця, у «Brioni» та на «лексусі», і не лише перед виборами? Адже українським партіям варто вимагати від своїх депутатів регулярного звіту саме таких, а не пафосних зустрічей з людьми. Чим чорт не жартує — може, у когось і прокинеться щирий інтерес до людей? Адже це такий екстрим і адреналін, якого не відчуєш на жодному ток-шоу.

До речі, Європа нам справді допоможе, якщо опублікує у декількох тисячах примірників свої норми для високих чиновників і депутатів. Чи знають наші можновладці, що їх европейські колеги літають в економ-класі? А те, що друга особа посольства однієї дуже багатої і великої країни має ліміт щодо проживання в готелі, який становить... 140 доларів на добу?

Не анекдот, а справжнісінька бувальщина: якось посол ЄС в Україні завітав до редакції пішки, без будь-якої охорони, а після закінчення інтерв’ю попросив допомогти йому викликати таксі...

Читачеві, напевно, вже здається, що автор почав з глобальних питань, а заїхав незрозуміло куди? Але ж справа-то в тому, що сьогодні саме такі, здавалося б, дрібниці, а не революції, набувають вирішального значення. Усі реформи, які необхідні країні, давно відомі. Їх хоч якось намагаються зрушити змісця, тому що далі сидіти склавши руки вже ніяк не можна. Нових унікальних рецептів щодо того, як змінити країну, нічого не змінюючи, не придумає навіть найвитонченіший політтехнолог. Але реформаторська спрямованість будь-якого державного діяча помножується на нуль, по-перше, масовим невмінням державної еліти прогнозувати наслідки змін, а по-друге, ще масовішим свавіллям рядового чиновництва.

І на завершення — ще дещо про глобальне. Про ще одну реформу, яка може дуже швидко змінити країну.

Як з населення, або, як зараз модно казати, електорату, зробити громадянина? Насправді це дуже легко. Потрібно лише, щоб кожна (!) людина сама платила свої податки. Наведу приклад, знайомий кожному працедавцеві. Сьогодні, щоб виплатити працівникові 1000 гривень «чистими», кожне підприємство платить зверху мало не 700 гривень податків і платежів за цього співробітника замість нього самого.

Уявімо іншу ситуацію: кожен, хто працює, отримує готівкою всю до копічини свою «брудну» зарплату, без вирахувань, і з кожних 1700 тих «живих» гривень, які так потрібні в домашньому господарстві, він ОСОБИСТО платить 700 — прибутковий податок до місцевого бюджету, збори в пенсійний та інші фонди.

Коли працедавець платить податки за робітника, останній ніколи не відчує себе платником податків, тобто громадянином. І навпаки: віддавши особисто ті, що вже побували в руках, 600—700 гривень понад кожну тисячу, у кожної людини постане цілком зрозуміле запитання: куди йдуть кровні гроші і чому не видно віддачі від цього?

Це будуть запитання до мера міста і депутата, до глави пенсійного фонду і президента країни. І, нарешті, у кожного з’явиться можливість сказати знахабнілому чиновникові або байдужому правоохранителю або судді: «Ти живеш моїм коштом, отже...»

І через рік ми не впізнаємо наше суспільство.

Справа не в техніці цього процесу — банкіри й мобільні оператори вже все це можуть — а в принципі. Доки «піддані» — тобто ті, що платять дань, не стануть громадянами — тобто платниками податків, які наймають собі за свої гроші мера, міліціонера, вчителя, міністра, депутата чи прем’єра, — розмова про європейські демократичні цінності залишатиметься красивою казкою з потойбічного світу. 

* * *

 Урешті-решт, насправді ніхто, окрім історичної долі, у проблемах України не винний. Проте українському інтелектуальному співтовариству вкрай необхідно осмислити і відрефлексувати ситуацію сьогодення, абстрагувавшись від істеричного інформаційного шуму в традиційному для України стилі «все пропало». Тим більше, що нічого не пропало, непоправних драматичних помилок Україна ще не зробила. Але осмислення подальших алгоритмів розвитку країни сьогодні, мабуть, є справою не менш актуальною, ніж у перші роки незалежності.

Андрій КЛИМЕНКО, голова Таврійського інституту регіонального розвитку (Ялта), головний редактор інтернет-порталу blackseanews.net, спеціально для газети «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments