Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Діагноз Семена Глузмана

12 листопада, 1999 - 00:00


Я не настільки сильний, щоб переступити через власну совість. І не настільки слабкий. Семен Глузман

Семен Глузман — фігура в сучасній Україні по-своєму знакова. Лікар-психіатр, що зважився на початку 70-х років провести психіатричну, альтернативну офіційній, експертизу генералові Петру Григоренку і поставив йому діагноз «здоровий» — і от за ці кілька листочків паперу відбув сім років у брежнєвських політзонах плюс три роки заслання, Семен Фішельович продовжує свою невгамовну діяльність у сьогоднішній Україні. Та якщо історія його протистояння радянській каральній психіатрії, а потім і ГУЛаговська одіссея разом з Іваном Світличним, Василем Стусом, Зиновієм Антонюком, десятками інших в'язнів сумління, не раз висвітлювалися на сторінках преси, то його нинішня непримітна робота в Асоціації психіатрів України і в Українському бюро захисту прав людини менш відома. А Глузман, як і раніше, знаходить свої неходжені, але такі, як виявляється, важливі дороги, заради спільної мети: створення справжнього громадянського суспільства в Україні. Нехай не вводить в оману його м'яка чехівська борідка і якийсь несолідний, на фоні «вагомих» політиків, зовнішній вигляд. Ця людина зроблена з такого матеріалу, що не підвладний корозії часу. І якщо сьогодні він поза всякими політичними баталіями — на які, мов на лихоманковий грип, хворіє наше суспільство — то це тому, що він знає: його головна справа — психіатрія — буде актуальною за будь- якої влади і суспільного устрою. А ще він вважає, що моральність вища за політику.

Отже, треба просто працювати і робити те, що судилося.

АСОЦІАЦІЯ ПСИХІАТРІВ ПОКЛИКАНА ВИЛІКУВАТИ САМУ ПСИХІАТРІЮ

— Чим займається ваша Асоціація психіатрів України?

— Ми видаємо книги, журнали, проводимо дослідження, у нас у штаті працюють два соціологи і фахівець з медичної етики, філософ. Розробили закон про психіатрію, який, щоправда, поки що у Верховній Раді не прийняли. Є спеціальна експертна група, до якої буквально щодня звертаються мешканці України, незадоволені своїм психіатричним діагнозом або соціальними наслідками такого діагнозу.

Коли ми, група українських психіатрів, створили свою незалежну Асоціацію, один із зарубіжних фондів передав нам стару друкарську машину. Тоді ми звернулися до наших колег на Заході, і за великого сприяння нашого друга і колеги, генерального секретаря Міжнародної організації «Женевська ініціатива у психіатрії» Роберта ван Ворена голландський уряд купив для нас друкарську машину, що була у вжитку. Її відновили, поставили в одній з кімнат відомої психлікарні ім. Павлова. Видавництво «Сфера» випустило вже десь 120 книг і журналів. Тільки для України ми видаємо 4 журнали: три психіатричних і один — із соціальної політики. Наше видавництво некомерційне, це у нас записано в статуті. Для друкування такої літератури ми отримуємо гранти від міжнародних організацій.

«ТАКОГО ЖАХУ, ЯК ЗАРАЗ, РАНІШЕ НЕ БУЛО...»

— Який сьогодні стан психіатрії в Україні?

— Можу вам сказати, що такого жаху, як зараз, раніше не було. Раніше лікарі боялися і судді боялися, і наглядові ради побоювалися, що їх приструнять. Зараз квартири у цих нещасних, визнаних хворими по психіатрії, летять праворуч і ліворуч. Їх тепер роблять то хворими, то здоровими...

Наприклад, чоловік, що страждає на слабоумість, живе окремо. Паспортистка дзвонить його старшій сестрі і говорить: «Зайди, подивися, що там з Борисом. Навколо нього ходять якісь люди».

А Борис здатен сам себе обслужити, працює десь вантажником, і не більше. Ні лікарем, ні вчителем, ні космонавтом йому ніколи не стати.

— Але він дієздатний чи недієздатний за законом?

— Оце трагедія, що нам дісталася від Радянського Союзу. У жодній нормальній країні немає категорій «біле» і «чорне». Це тільки у нас ділиться: «дієздатний — недієздатний». На Заході є інститут зменшеної дієздатності, часткової. Вони, ці люди, можуть жити поза лікарнею, можуть їздити у транспорті. Та за своїм статусом не можуть укладати угод про купівлю чи здійснювати інші фінансові операції. Так ось, ця людина формально була дієздатною, хоч, як встановлено з дитинства, була розумово-відсталою.

Сестра з'являється, а навколо Борі вже багато всього накручено. До нього прийшли «нові росіяни», наговорили: «Борю, ти ж такий розумний, чому ж ти живеш у бідності? Ось тобі фірма, будь її директором». А він у свої сорок років — як дитина: гордий! «Ну ж бо, підпиши нам документи, що ти свою квартиру віддаси нам, а ми у ній зробимо склад!» Боря все це підписав. Окрім того, з'ясовується, що цей Боря за сприяння своїх нових знайомих отримав у банку величезний кредит. Гроші, яких він потім і в очі не бачив.

Схоже, його хотіли вбити, вже везли машиною до лісу, та ДАІ зупинила: машина здалася підозрілою. Його новим знайомим довелося повертатися. А тут на прохання сестри підключаємося ми, як психіатри, і питаємо: «Що ж ви робите з хворою людиною?». А нам відповідають: «Ваші психіатри під нашими документами підписалися!». Звичайно, ті лікарі — негідники, навіть за нашими недосконалими законами можна було встановити, що цьому Борі не можна довіряти кредиту. Пройшло кілька судів, і суддя, незважаючи на очевидний тиск, виніс рішення на користь Борі — щоб йому повернули квартиру.

Ще одна подібна справа. Кілька років тому з провінційної психіатричної лікарні під Харковом утекла взимку жінка. Вона тікала кілька разів, поки не вдалося: ловили, били, стригли наголо. Вона прийшла до подруги, яка її не впізнала. Виявилося, що чоловік її здав. Чоловік заявляє, що зовсім не причетний, що винен лікар. Та ми ж розуміємо, про що мова: ти — мені, я — тобі. Здорова людина — а я стверджую, що ця жінка абсолютно здорова (були вже кілька психіатричних експертних комісій) — три роки провела у психлікарні, при цьому чоловік сказав, навіть їхнім дочкам, що вона загинула у катастрофі. Одружився. Можете уявити собі цей жах, коли покійна мама приходить до дітей у школу! Тут суцільні порушення законів: вона була жива, а її розлучили з чоловіком без її згоди, вона не була позбавлена дієздатності, вона просто тимчасово знаходилася на лікуванні у психіатричній лікарні. І ось зараз, після того, що вже є експертний висновок, суд не виносить рішення. Причому тут уперше за моєї пам'яті прокуратура порушила кримінальну справу з такого приводу. Тому що це вже абсолютно видатний випадок. Зло хоч колись має бути названим! Не скажу — «покараним», але хоч названим!

За радянської влади такого бути не могло. Справа в тому, що радянська влада, звичайно, зловживала психіатрією. Однак лікар був під контролем. Суддя був під контролем. Були хоч якісь правила гри. Сьогодні правил гри немає. Нині тільки гроші спрацьовують.

Я зовсім не хочу казати, що всі мої колеги — такі. Навпаки, більшість із них — чудові фахівці, нормальні люди. Але ж трапляються! І таких випадків дуже багато.

— Можу нагадати вам ще одну подібну справу. Два роки тому зі мною зустрівся адвокат одного чоловіка, який хотів через суд визнати свою дружину недієздатною і намагався «організувати» пресу. Я переглянув документи і не повірив у них, відмовився.

— Пригадую, це справа Оксани Р. Ми її виграли. Зараз вона вже знову вийшла заміж.

Хто винен у подібних зловживаннях у психіатрії? Так, зарплати люди отримують маленькі, тому багато хто, у тому числі і лікарі, продаються. Однак маленькі зарплати отримують усі, а негідниками стають лише декотрі. Припустімо, завтра хтось думатиме: стати йому негідником чи ні? І найстрашніше, що може бути — це безкарність. Усі міркування про смертну кару — маячня, якщо існує взагалі повна безкарність. Має бути невідворотність покарання, а не другорядне питання про смертну кару.

Подібних випадків дуже багато, думаю, через півроку наша Асоціація підготує звіт, який представить усім мас-медіа.

У місті Києві, за моєю статистикою, є десь 50 випадків на рік, коли людей недобровільно клали до лікарні Павлова. Це 50 протизаконних дій, адже за Конституцією нікого не можна просто так позбавити свободи, тільки за рішенням суду.

«В УКРАЇНИ ЗАРАЗ НЕМАЄ ДУХОВНОГО ЛІДЕРА»

— Що ви можете сказати про сучасне психічне здоров'я суспільства?

— Це не зовсім коректне питання. Психіатрія займається психічним здоров'ям індивіда. Станом народу займаються інші науки: соціологія, соціальна психологія — і вони користуються зовсім іншими категоріями, у них інший понятійний апарат. Якщо кажуть: шизофренічне суспільство — то це в образному розумінні.

Та крім психічного здоров'я, є ще і поняття морального здоров'я. Думаю, що ми всі ще морально нездорові. Але не як народ — а просто більшість наших співгромадян. Й у цьому розумінні ми всі ще тільки вийшли з єгипетського полону. Люди отримали свободу і не знають, як нею користуватися. Вони розгублені.

Я часто спостерігаю за своїми колишніми товаришами по ув'язненню. Відомими серед них стали лише одиниці, загалом, вони як жили бідно, так і живуть. От людина, відсидівши п'ять-сім років за дисидентство або націоналізм, повернулася. Вона знову — ніхто. Вона хвора, сім'ї немає — розпалася сім'я. А перший секретар райкому став представником Президента. Керівник місцевого КДБ керує місцевим СБУ. Комсомольці стали банкірами, фірмачами. І над ними той самий прапор, за який вони цю людину посадили. Як це все трагічно!

Ми, до речі, організували Центр реабілітації жертв війни і тоталітарних режимів. Купили кілька квартир, надаємо медичну, психіатричну, соціальну допомогу колишнім в'язням таборів, що відсиділи по 25—30 років. Там страшні долі. Ми найняли відеодокументаліста, він записує їх спогади, адже через декілька років їх уже просто не буде.

В України зараз немає духовного лідера. А жаль, бо народ, що складається переважно із рабів, потребує такого лідера більше, ніж інші цивілізовані народи, у яких ці інститути вже устоялися.

Думаю, що галас — за кого голосувати — це для нас не найсуттєвіше. Для мене найактуальніше те, що я роблю щодня. Говорю це щиро. Звичайно, мені хотілося б, щоб на чолі країни стала людина культурніша, яка краще орієнтується в людях, краще підбирає команду. Бо кадрова політика Кучми — це жах. Суджу про це по МОЗ. Дивлячись на деяких його працівників, я починаю розуміти сталінське слово «шкідник». Та це не шкідники, це звичайні раби, які випадково опинилися нагорі. Тут ще й особливості старої радянської еліти, яка звикла сама нічого не вирішувати, а чекати на вказівки.

Народ, який не пам'ятає свого минулого, приречений знову його пережити. Убога медицина, жорстокий персонал, безправність психічних хворих — наше минуле. І сьогодення також. Ми такі, якими нас виховали наші тоталітарні правителі. Сьогодні ми вчимося говорити правду про себе. І про своїх правителів. У моїй країні дійсно відбуваються зміни. Повільно, болісно. Однак відбуваються. Ситуація у нашій психіатрії також починає піддаватися розголосу. Втім, не треба спокушатися. Ні знання, ні модернізація правової системи самі по собі не спричинять етичного одужання країни. Ніхто не може наказом запровадити моральність.

Справді, як писав іще Булгаков, громадянське суспільство починається зі свого нужника — щоб не паскудили навколо. Зі свого під'їзду — щоб не смітили, не плювалися, не крали галоші. А потім уже слід думати про того, хто буде президентом. Наші люди мислять інакше: ось прийде новий президент, вони його правильно виберуть — і тоді у під'їзді буде добре. Насправді немає жорсткої системи тоталітарної влади. Тепер країна вже живе інакше, і якби кожна людина стежила, щоб був лад у її будинку і навколо власного дому — то у нас було б краще і з виборами. А не навпаки.

І все ж таки, я — оптиміст. Якщо еволюція моєї країни не припиниться, якщо моя країна дійсно стане правовою державою — зміниться і наша психіатрія.

Анатолій ЛЕМИШ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments