Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Діалог досвідів

Якою може бути культура пам’яті в міському просторі — приклад Берліна
27 березня, 2021 - 18:19

Культура пам’яті нерідко стає викликом для багатьох спільнот, адже в минулому міститься і те, що об’єднує, і те, про що багато хто волів би не згадувати. У часи, коли великі історичні міфи, наративи помалу поступаються місцем багатоаспектній, «багатоголосій» минувшині, сформованій на основі спогадів різних людей, навряд чи вдасться провадити політику пам’яті без урахування цієї складності історичного процесу. Окреме нелегке завдання — як відобразити цю пам’ять у міському просторі. Це й послужило темою лекції «Берлін: практика роботи з пам’яттю через культурну спадщину та об’єкти в міському просторі», яка була організована M17 Contemporary Art Center. Лекторкою стала киянка, культуролог зі стажем, менеджерка проєктів, авторка блогу Berlin by Kate Катерина ТАРАБУКІНА, яка тепер є гідом у німецькій столиці. Як Берлін після подій середини ХХ ст. зумів стати містом свободи? Та які є способи роботи з виявленням пам’яті в місті?

ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ

«Нам усім хочеться переймати досвід, і зазвичай ми дивимося на результат. Але рідко звертаємо увагу на шлях, складний, тернистий, болючий, який проходять для його досягнення», — наголошує Катерина Тарабукіна. Адже те, що нині Берлін асоціюється з містом свободи, — насправді велика й ретельна праця всього суспільства.

Як зазначає лекторка, існують дві площини культурної пам’яті: державна політика (доступ до інформації, фінансування проєктів, меморіали, музеї) та проєкти, ініційовані громадським суспільством, яких у Німеччині доволі багато. «Дуже важливим для переосмислення пам’яті є бажання суспільства розібратися. У Німеччині є сильна громадянська самосвідомість — і це великий результат розвитку в країні демократичних структур, одразу після війни. Але проблема в тому, що все це з’явилося не одразу й не так просто. Цьому передував дуже складний шлях», — розповідає Катерина Тарабукіна.

Після Другої світової війни, як пояснила лекторка, питання переосмислення історії було відсунуто на другий план. Натомість існував політичний консенсус, що потрібно зосередитися на відбудові держав. Тривалий час доктриною були слова Черчілля 1946 року, що повоєнний світ не може стати по-справжньому безпечним без побудови нової, єдиної Європи, жодна із націй якої не повинна відчувати себе ізольованою від європейської сім’ї народів. Тож про минуле потрібно було забути, так і зробили, але не всюди. У час, коли в Західній Німеччині було тотальне замовчування, у Східній займалися державотворчим міфом навколо спротиву нацистам. Як підсумовує Катерина Тарабукіна, ні там, ні там з пам’яттю правильно не працювали.

Втім, 7 грудня 1970 року стався прецедент, який, на думку лекторки, став першим кроком до змін. Саме тоді федеральний канцлер Віллі Брандт під час покладання квітів раптом, не за регламентом, став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Це викликало неймовірний резонанс. Журнал Der Spiegel опублікував знімок цього моменту на першій сторінці — із запитанням у заголовку, а чи не забагато Віллі Брандт узяв на себе, чи справді він мав право це робити. За словами Катерини Тарабукіної, більш ніж десять років тривали дебати щодо правильності/неправильності цього вчинку. Зрештою, цей жест визнали вірним, але по-справжньому самокритичне ставлення до історії почалося вже після падіння Берлінського муру.

ПАМ’ЯТЬ, ВПЛЕТЕНА У МІСЬКИЙ ПРОСТІР

Однак тепер постало нове завдання: як саме варто фіксувати цю пам’ять, розповідати про неї в міському просторі. І Меморіал жертвам Голокосту в центрі столиці являє собою приклад конфлікту різних досвідів роботи з пам’яттю. Зокрема, дехто із німців переймається розміром цього меморіалу, кажуть, що він як нагадування багатьом поколінням про давню провину. Інша окрема тема: як потрібно поводитися в цьому меморіалі, адже відомо, що чимало людей приходять сюди заради світлин. Чи є це доречним? Сам архітектор, Пітер Айземан, коментував, що цей меморіал — не священне місце, люди можуть тут гуляти, фотографуватися. Втім, для одного архітектора єврейського походження таке ставлення містян і туристів до меморіалу виявилося шоком, оскільки для нього це місце пам’яті. Тож запитань щодо цього прикладу більше, ніж відповідей.

Тоталітарне минуле Німеччини зафіксоване не тільки у великих за масштабом меморіалах. Зокрема, є проєкт Stolperstein («камені спотикання»), ідея якого належить художникові Гюнтеру Демнігу, а реалізовувати він її почав у співпраці з єврейською громадою. Митець прагнув зробити так, щоб не обов’язково було приходити у спеціальне місце для вшанування пам’яті загиблих, а щоб ці спомини були вплетені в міський простір. Так з’явилися невеликі бетонні куби з латунним покриттям з викарбуваними іменами та роками життя жертв, знищених чи переслідуваних нацистами. Ці камені вбудовують у вулиці біля підніжжя будинків, де колись жили ці люди. У деяких кварталах Берліна їх дуже багато, адже у столиці проживало багато євреїв. І їхня роль для суспільного життя була дуже вагомою. Візьмемо до прикладу хоча б один такий факт: значною частиною колекцій, які є в берлінських музеях, включаючи знаменитий бюст Нефертіті, мешканці міста завдячують підприємцеві, колекціонерові, меценатові єврейського походження Джеймсу Сімону.

Хоч на початку ці пам’ятки встановлювалися лише жертвам Голокосту, нині це багатонаціональний проєкт. Такі камені є по всій Європі, а з 2017 року — навіть у Буенос-Айресі. Загалом, Stolperstein послужив поштовхом для інших проєктів, які належать до простору, де безпосередньо проживали ті люди. Водночас цю ініціативу не завжди підтримують. Наприклад, від неї відмовилися в Мюнхені, мотивуючи, що не можна ходити по іменах. Натомість сам Гюнтер Демніг вважає, що коли нахиляємося, щоби прочитати напис на камені, ми схиляємося у пам’ять про цю людину.

І таких меморіальних проєктів у Берліні дуже багато. Наведемо ще один, який працює з цією темою дещо інакше, посилюючи наративи співпраці та взаємодопомоги, — проєкт Memoria urbana, встановлений на місці зруйнованої Віфлеємської кірхи. Це скульптура зі сталевих труб, які в повітрі окреслюють точний образ храму. Символізм зумовлений тим, що кірха була побудована в районі Фрідріхштадт у XVIII ст., де завдяки домовленості імператора Фрідріха Вільгельма І знаходили собі прихисток жителі Богемії, які втікали від релігійних переслідувань, а також біженці інших національностей, наприклад французькі гугеноти. Тож кірха слугувала символом толерантності німецької влади. Скульптура ж засвідчує тяглість цієї традиції: що Берлін нині, як і тоді, відкритий до представників інших народів, культур.

ОБ’ЄДНАННЯ КРІЗЬ МУРИ

Ще одна важлива тема пам’яті — події, пов’язані з переділом та об’єднанням Берліна. Цій темі також присвячено значну кількість проєктів. Мабуть, найбільшим із них є «Молекулярна людина» — композиція із трьох людських силуетів, які йдуть назустріч одне одному. Вона була встановлена на межі нинішніх трьох районів, два із яких були розділені Берлінським муром. Фігури символізують людей, які, попри все, об’єднуються.

Загалом Берлінський мур присутній у міському просторі в різних вимірах. Наприклад, у центральній частині столиці на тротуарі можна побачити смуги, викладені з каміння, на місці, де був Берлінський мур. Також є меморіальний об’єкт вздовж Бернауер-штрассе: стіна, яка продовжується сталевими трубами, встановленими на певній відстані одна від одної, які, зауважує Катерина Тарабукіна, ніби нагадують, що хоч муру вже немає, але й досі поділ на «західних» та «східних» залишається у свідомості людей. Є й реконструкція муру, точніше двох стін, на території між якими вартували прикордонники, а через кожні 200 метрів стояли кулеметні вишки. Існує також виставка щодо станцій метро — привидів (на яких поїзди не зупинялися, бо входи із частини Східного Берліна були наглухо зачинені). Крім того, є відоме свідчення перемоги людей над режимом — «Тунель 57», названий у такий спосіб, бо саме стільки людей змогли втекти ним у Західний Берлін.

Взагалі відзначення дати падіння Берлінського муру в Німеччині є показовим для теми культурної пам’яті. Попри важливість події, 9 листопада зазвичай обходиться без святкувань. Проблема в тому, що в історії країни ця дата пов’язана з трагічними подіями, зокрема єврейським погромом 1938 року. Саме тому відзначення перенесли, і в жовтні є окреме свято — День Німецької єдності.

Це вкотре засвідчує те, наскільки важливо враховувати різні досвіди жителів спільноти, розбудовуючи міський простір.

Фото з блогу Berlin by Kate Катерина ТАРАБУКІНА

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: