Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна – єдність мови
Олександр Потебня, видатний український мовознавець, філософ, доктор філології, професор

ДІМ, ЩО ЗНАЙШОВ СВОГО ГОСПОДАРЯ

Розділ 16 із роману Костянтина Рильова «Шлюбні iгри»
25 жовтня, 2002 - 00:00

Капітан Михайло Кузьмич Сливка за 34 роки трудової діяльності настільки став органічною частинкою водних артерій своєї батьківщини, немов лейкоцит, який нескінченно мотається в тенетах кровоносних судин.

Незважаючи на неспокійний характер власної професії, найбільше на світі Михайло Кузьмич любив тихесенько обкопувати кущі смородини, розмірено збирати пузаті яблука та виконувати інші с/г роботи біля старосільського будинку своїх батьків, який знаходиться в Малахівському районі.

Часто приїжджати в нього не було часу, тому дім трухлявів. Дружину, з якою Сливка проживав у Запоріжжі, він пристосувати для цих робіт не міг. Вона була із сім’ї металурга, а тому селянську працю не жалувала: «Нехай жлоби колупають гній». Вона навіть вичитала десь фразу і любила повторювати її Кузьмичу на чергове прохання поїхати до рідного села Козліщине: «Я вважаю за краще ширяти над землею, а не копатися в ній!» Тут вона, безумовно, перехльостувала, оскільки пані була виключно практичною і ні собі, ні чоловіку «ширяти» не дозволяла.

Алевтина Сливка (у дівоцтві Кодляк) вдачу мала жорстку. Однак, скільки б подружжя не кричало один на одного (Кузьмич у такі моменти сильно стримувався, щоб не ввести в дію свій моряцький словниковий боєкомплект), про заміну половинки на іншу кандидатуру і не думали. У криках вони знаходили певну насолоду.

Як померла матінка Михайла Кузьмича — Поліна Євграфівна, дім зовсім постарів і споганів. Сливка був там останнього разу три роки тому.

Тоді настала мода, навіяна загальною буржуанізацією: називати навіть списані будівельні коробки, пристосовані під лавки для жуйок, іменами любих дам. Стоїть якийсь напіврозвалений вагончик, а над ним яскраво червоніє щось фатальне — «Кармен», чи більш м’яке — «Лідія».

З’явилися і чоловічі претензії; над маленькою зеленою будочкою в центрі Києва солідно мерехтіло: «Магазин пана Внутрівенкіна». І продовження дрібним шрифтом: «Спробувавши наші горішки, ви зрозумієте, в чому смак життя». Поряд, у парфумерній будці розміром у чемодан, був ще більш функціональний надпис: «Шампунь зі склеювальними властивостями — тримає лупу!».

Проникнувшись віяннями і в пику своїй войовничій дружині (не виключаючи ніжних почуттів до неї), Кузьмич три роки тому на фронтоні хати вивів великими білими буквами: «АЛЕВТИНА». І трохи меншими додав у сільських, сентиментальних традиціях: «Пам’ятай про мене!»

Досвідченою рукою Михайло Кузьмич із неспокійних морських просторів повів теплохід у Дніпровсько-Бузький лиман, випробувавши при цьому звичайне для моряків почуття тісноти, коли після солоної неосяжності доводиться втискуватися у вузький лиманський прохід.

Мало того, діймали нескінченні проблеми з Міністерством енергетики, яке несподівано то скидало воду з водосховища, то, навпаки, забирало. Сливка пригадав, як одного разу влітку йому довелося буквально повзти на череві в районі Черкас. 50 кілометрів ріки він пройшов за 7 годин, маючи на борту дипломатичний конгрес. Іноземні пики, здивовано лупаючи очима, спостерігали за темпом просування і робили образливі зауваження щодо повільності слов’янського характеру. Загалом, лютили і без того напруженого і роздосадуваного Михайла Кузьмича.

Зараз дефіциту води не було. Навпаки, через сильний паводок вона клекотливою масою затопила все навкруги, а значить, ширина русла попереду була більш ніж достатньою.

Уникнувши шторму, Сливка розслабився і подумав про те, як він вдало зійде в Малахiвці і зможе відвідати свій рідний дiм, абсолютно не підозрюючи, що з ним трапилося нещастя.

Божевільна весняна вода безцеремонно зірвала його з паль і разом з іншими хатами-сиротами кинула у вир.

Будинок вискочив по притоці Інгулець до Дніпра і за кілька годин дiстався до того ж лиману. У тиші він мчав чорною диявольською махиною, неквапливо повертаючи дах, неначе видивлявся дорогу...

З приємністю Михайло Кузьмич думав на капітанському містку (куди він був змушений повернутися через складності проходу море — ріка) про непереобтяжених одягом дівчат із шоу в барі, на яке його затягнув любитель подібних видовищ Чистоганов. (У Одесі до того ж Чистоганов читав із Первосвященською сценку розставання Овода зі своєю платонічною коханою. Зал, як і годиться, було доведено до сліз, але сам Кирило сильно втомився від героїчної патетики і шукав кого-небудь розділити захоплення від стриптизу. Йому підвернувся капітан.)

«Гарні, падлюки!», — посміхнувся Сливка, розкочегаривши «Отамана» до максимальної швидкості. — А ось та, що на носі корабля, так взагалі», — розчулено промовив Михайло Кузьмич.

Несподівано він розрізнив у пітьмі туманні контури чогось величезного, що рухалось. Він увімкнув світло, і прожектор вирвав iз темряви кричущий напис: «АЛЕВТИНО. Пам’ятай мене!»

Рідне капітанське житло рухалося прямiсiнько на теплохід. На секунду Сливка сторопів! Напис звучав ревнивою телеграмою дружини. Нарешті він схаменувся і заволав у рубку: «Право на борт!»

«Отаман» гидливо відвернув ніс від будинку-примари, але через величезну вагу продовжував дрейфувати. «Дістане, не дістане», — гадав Кузьмич, дивлячись за переміщеннями хати вздовж лівого борту.

Коли, здавалося, біда минула, будинок по-бичачому розвернувся і кутом втесався в зад «Отамана». Поштовх від удару передався всьому кораблю.

«Алевтино, побий тебе, скрізь дістане!» — вилаявся Сливка і оголосив загальносуднову тривогу.

Натовп у барі звалився на підлогу. З динаміків пролунав тривожний голос Сливки. Але оглушена публіка по-справжньому злякалася тільки тоді, коли з чорноти почула бравий голос бармена Петі:

— Спокійно, тільки без паніки!

Петя тричі «провалювався» до мореходки. Особливо важко йому давалося все. І твори, і фізики з хіміями. У цьому значенні він не вчився досить рівно. Один фізкультурник у ньому душі не чув і змушував показово підтягатися перед перевірочними комісіями.

Знайомий братан влаштував його на своє місце в корабельному барі, оскільки відчував, що з випивкою час зупинитися. Хоча б місяців на два.

Для керівництва дістав довідку, що у нього легкий струс мозку. Несподівано, в парку імені Оборони Києва від татаро-монгольських загарбників, коли відмічав початок тверезого способу життя — отримав важкий. Обставини вдячно співпали.

Петя перші три дні ніяк не міг пристосувати свою моряцьку мрію до змішування коктейлів і киданням до них кубиків льоду. Четвертого дня, а точніше ночі, він засумував зовсім. І тут такий успіх...

Через хвилину світло спалахнуло. Народ паралізовано розпластався по підлозі. Петя відчув приплив енергії.

— Спокійно! — продовжував він кричати, хапаючи насамперед жінок (по-перше, це по-джентльменському, а по-друге — приємніше). — Організовано йдiть до виходу!

Як після сплячки, публіка несподівано прокинулася і ринула до дверей. Чревоточин із Коритовою вискочили першими.

Відкинутий від танцювальної партнерки на кілька метрів, Конський стійко рухався, страхувально спираючись на всі чотири кінцівки.

Зовсім екологічно зелену Ломову Петя тягнув двома руками. Співачка зараз виявила феноменальні голосові дані — вона видавала завивання сирени. На концертах їй не вдавалося проявити і половину такого діапазону. Напівприглушеного Петю несподівано затоптало стадо парнокопитних громадян, яке набирало силу.

Попереду нього котилося пластмасове яйце, що зірвалося з вежі. (Змій полохливо зарився у звалищі перекинених подушок). Ударившись об одвірок дверей, воно розпалося на дві половинки.

За яйцем летів голий Суп.

Лещата чужих стегон і плечей виштовхнули Лікера з Басею нагору пасажирської маси. Репортер із танцівницею мчали до виходу, перебираючи ногами в повітрі і не торкаючись ними підлоги. У руках Стас судорожно затиснув трансформерний шолом «сатира майбутнього», який невідомо як опинився у нього.

Замикав натовп, незадоволено підштовхуючи та грубо лаючись на тих, що запізнюються, Ізюменко.

Сливка відправив на кормову частину аварійну групу. За десять хвилин він почув у динаміку хриплуватий тенор старпома Однопозова:

— Кузьмич, водотічності в трюмі не виявлено. Є вм’ятина два на півтора метра. Серйозної небезпеки не завдасть. Потрібно трохи покопатися з електрикою. У мене все.

— Добро. Тривогу відміняємо, — сказав капітан і з полегшенням подумав: «Дивно — це перша історія з Алевтиною Єрмолаївною, яка закінчилася досить нормально».

Через п’ятнадцять хвилин народовi, який скупчився навколо шлюпок, було оголошено, що неприємний інцидент скiнчився і можна йти спати. У багатьох це викликало напад істеричного сміху. Петя не розгубився і, стрепенувшись, заявив:

— Чи не час обмити щасливий порятунок, панове! Двері нашого бару завжди відкриті!

Публіка, яка щойно панічно накивала звідти п’ятами, дружно ринула назад. І хоч частина пляшок була вщент розбита, спиртові запаси, що залишилися, цієї ночі були поглинуті громадянами на місяць уперед.
Роман можна придбати в магазині «Буква», вул. Толстого, 11/61

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ