Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу.
Іван Драч, український поет, перекладач, сценарист, політичний і громадський діяч

«Доля заклала в мене «пружину»

Чого хоче навчити директор школи, який воював на Донбасі
13 жовтня, 2017 - 12:30

14 жовтня ми відзначаємо День захисника України. Свято настільки важливе, наскільки важливими є свобода, мир, саме життя. Кредит довіри до людей, які захищали і захищають Україну, — величезний. Ще більшу повагу ветерани здобувають тоді, коли вже «після», в мирному житті, застосовують свою невитрачену енергію на «відвойовування» нових територій — реалізуються там, де це потрібно людям, Україні загалом.

Ветеран АТО Андрій МЕЛЬНИК отримав повістку у військкомат у київській школі №35, де працював учителем історії. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді Збройних сил України, а після демобілізації став директором київської спеціалізованої авіаційно-технічної школи №203. Сьогодні він присвятив себе реформі освіти і хоче, щоб  довіра та повага до вчителів у суспільстві повернулися — стали такими, як до військових. Із відповідальністю, з якою за кілька років підняли армію, нині слід піднімати освіту.

«З ДРУЗЯМИ, ЯКІ ВОЮВАЛИ, ПРО ВІЙНУ НЕ ГОВОРИМО»

— Андрію Анатолійовичу, говорити з вами про реформи в освіті неможливо, не торкаючись досвіду, що дала війна. Як ви знайшли сили займатися реформуванням системи, яка є однією з найбільш негнучких і консервативних?

— Я не можу сказати, що відчував якусь травму війни, але сьогодні не ходжу на виставки, присвячені війні, не дивлюсь фотографій і фільмів, присвячених війні, не читаю таких книжок. Мені подарували книгу «Аеропорт», я її передарував. Коли ми зустрічаємося з друзями, з якими разом служили або які теж воювали, то не говоримо, як було страшно. Згадуються кумедні  несерйозні історії, і ніхто не говорить про страх, про те, як було погано...

Улітку Богдан Бенюк запросив мене в театр імені Франка на виставу «Всі мої сини», за п’єсою, написаною 1947 року у США. Вистава про те, як люди, які повернулися з війни, справляються зі своїми переживаннями. Після вистави я зателефонував Богдану Бенюку і сказав, що з нею треба проїхатися по всіх містах і селах України — настільки вона актуальна і відповідає сьогоденню. Там один із героїв, який повернувся з війни у рідне селище, яке війна не зачепила, каже, що у нього враження, ніби він не йшов на війну, бо нічого не змінилося: ті самі люди на тих самих місцях роблять те, що робили до війни. Тільки він — уже зовсім інша людина... Так було й у мене — я вийшов з класу і пішов на війну. Потім прийшов у цей же клас: і клас той самий, і предмет, діти на один клас стали старшими. Тільки я вже не можу працювати...

«ВЧИТЕЛЬСТВО ВИМАГАЄ ВІД ЛЮДИНИ ПОВНОЇ ВІДДАЧІ»

— Що ви відчували? Чому не було бажання працювати?

— У мене взагалі зникло відчуття, що я роблю щось правильне,  зник інтерес. Я ходив на роботу механічно. Це було найстрашнішим — відсидіти п’ять, сім уроків, коли раніше улюблена справа приносила радість і задоволення. Адже я прийшов у школу у 18 років, будучи студентом: цього року на День вчителя сказав, що вже 20 років працюю в школі. Тоді  11-класники були молодшими від мене на рік-два, я відчував, що це справа, якою хочу займатися...

У перший місяць після повернення з війни я не просто був незадоволений роботою: коли розповідав у 11-му класі раніше свою улюблену тему, рейганоміку — США, 1980-ті роки — ненавидів себе... Зрозумів, що треба щось змінювати. І тоді — можливо, це було рятівним кругом — мені сказали, що в Києві триває конкурс на посади керівників закладів освіти, мовляв, збирайся і йди. Я переміг у конкурсі і був призначений директором.

Тут характер роботи змінився: сьогодні я більше директор, і у мене таке враження, що я втрачаю, як педагог. Адже коли на уроці розповідаю тему, водночас маю думати, що зараз у шкільному підвалі варять труби, чи включать тепло, чи не потечуть батареї... Вчительство вимагає від людини повної віддачі. Можливо, коли я призвичаюся бути директором, тоді зможу рости як учитель знову.

«З УСЬОГО РАЙОНУ ДО НАС ПРИЇЖДЖАЛИ ПОДИВИТИСЯ НА СХОДИ»

— За півтора роки на посаді директора ви ще не адаптувалися? Задоволення від роботи отримуєте?

— Мені колеги сказали, що буде дуже важко перші три роки. Потім легше не стане, але ти звикнеш. Це робота, яка не відпускає 24 години на добу. Я іноді отримую навіть задоволення, особливо коли кажу, що на початку моєї роботи тут, у школі, було 240 учнів, а за півтора роки моєї роботи стало 450. Певною мірою відчуваю за це навіть гордість.

— Ви людина відома, як кажуть, медійна. Ця популярність дає вам більше можливостей реалізувати задумане? Наприклад, знайти кошти на ремонт школи?

— Ми знайшли контакт  з органами влади, і на школу виділяють колосальні гроші. І ремонт, і всі зрушення — за державні гроші. Але коли я тільки сюди прийшов, то сходи на центральному вході завалювалися, а враження про школу саме від подвір’я, сходів... Тоді я пішов до свого колишнього однокласника, впливового бізнесмена, розповів про проблеми, й ми домовилися, що він зробить мені центральний вхід. Згодом приїхала бригада, виконроб сказав, що плитка тут виглядатиме негарно, тому вони зроблять нам гранітні сходи. Це дорого, я навіть не знаю, скільки це коштує — я не запитував... Потім з усього району до мене приїжджали дивитися, якими мають бути сходи в школі...

«МОЯ БРИГАДА ЗАХОПИЛА ДЕСАНТНИКІВ, ЯКИХ ПОТІМ ОБМІНЯЛИ НА САВЧЕНКО»

— Вас люблять у школі, поважають, довіряють, зокрема й через те, що ви воювали. Як можете пояснити такий кредит довіри  до ветеранів АТО?

— Якщо довіряють ветеранам АТО, це свідчить, що у них є відповідальність і бажання щось робити. Люди це бачать. Воювати пішли ті, хто відчував обов’язок. У моїй артилерійській батареї, що налічувала 70 осіб, були різні солдати. Вік — від 24 до 58 років, і іноді можна було почути, що, мовляв, ми сюди не просилися, нас послали. На це я відповідав, що ви всі — дорослі люди, і якщо ви вже тут, то потрібно виконувати обов’язок, покладений державою. І що ви прийняли свідоме рішення — а можна було лягти до лікарні, зламати ногу, заховатися від повістки, сісти у в’язницю... Тому дуже добре, коли ветерана сприймають як людину з певними можливостями. Бо крім того, що я змінився, доля заклала всередині мене пружину — я відчуваю колосальну енергію. Питання — куди я її направлю.

— Що розповідаєте дітям про нинішню війну?

— Зараз у мене немає таких тем — я не викладаю історію України. Але на різних зустрічах з учнями розказую про те, що я бачив, свої свідчення: що на сході країни не громадянський конфлікт, не терористичні дії, а що з нами воює сусідня держава, що Росія здійснила напад, окупувала частину наших територій. Кажу правду, яку бачив на власні очі. Тому що це моя військова частина захопила тих двох російських «ведевешників», яких потім обміняли на Надію Савченко. Я розповідаю, що не бояться тільки дурні, що на війні страшно. Що до цього страху швидко звикаєш — і в якийсь момент починаєш сприймати бойові дії як нормальну ситуацію. Бо як пояснити людині, що коли тебе о сьомій вечора не почали обстрілювати, то це погано, щось готується? А прилетіло, бабахнуло — все нормально, можна лягати спати...

Можливо, добре, що у нас не вся країна воює. Бо коли я приїжджав до Києва у відпустку — це було навесні 2015 року — то проїжджаючи через міст Патона, у мене було відчуття повного щастя — що зараз я тут, у Києві. Я відчув, що саме це — нормальне життя, а не під обстрілами.

«НЕ МОЖЕ БУТИ ХОРОШИХ ГРОМАДЯН, ЯКИХ НАВЧАЛИ ПОГАНІ ВЧИТЕЛІ»

— Андрію Анатолійовичу, знаю, що деякі нововведення, затверджені в законі «Про освіту» ви не підтримуєте. Наприклад, 12-річне навчання у школі. Але ми рухаємося в Європу, а там — така практика...

— На мою думку, щоб мати систему освіти, як у Фінляндії, треба мати фінське суспільство. А щоб мати систему освіти, як у Південній Кореї, що активно рветься у світові освітні лідери, потрібно мати корейське суспільство... Ми можемо скопіювати, закривши очі, але в педагогіці це призведе до негативного результату. Я вважаю, що нам треба взяти ідеї, приклади, засоби, які покращать систему освіти.

Реформа назріла: ми перебували на такій глибині падіння, що мали робити будь-що — бо «пацієнт» просто помре. Моя школа зависла між злітно-посадковою смугою та цвинтарем, і, коли я прийшов у школу, сказав, що в нас два шляхи: або вверх, або вниз.

— Які зміни у школі ви вітаєте? І як їх сприймають учні, вчителі і батьки?

— По-перше, вітаю те, що вчителі, потроху стають вільними в тому, як навчати дітей — як досягати результату. Держава каже, яким має бути цей результат, а як вчитель і навчальний заклад це робитиме — їхня справа. Це говорить про довіру до вчителя і навчального закладу, так ми відходимо від системи тотального контролю. Бо тільки свобода дає можливість нормального розвитку.

Також добрим є те, що школа отримує все більше прав у самоуправлінні: рішення приймає директор разом із педколективом, у співпраці з батьками, можливо, навіть і учнями. Так, недавно київський департамент освіти видав наказ, згідно з яким рішення щодо носіння шкільної форми покладається на, власне, навчальний заклад.

На мою думку, щоб мати систему освіти, як у Фінляндії, треба мати фінське суспільство. А щоб мати систему освіти, як у Південній Кореї, що активно рветься у світові освітні лідери, потрібно мати корейське суспільство... Ми можемо скопіювати, закривши очі, але в педагогіці це призведе до негативного результату. Я вважаю, що нам треба взяти ідеї, приклади, засоби, які покращать систему освіти.

Реформа назріла: ми перебували на такій глибині падіння, що мали робити будь-що — бо «пацієнт» просто помре. Моя школа зависла між злітно-посадковою смугою та цвинтарем, і, коли я прийшов у школу, сказав, що в нас два шляхи: або вверх, або вниз

Сподіваюся, внаслідок реформи ми відійдемо від формалізму. Адже сьогодні, на жаль, головним вважається те, що у мене написано в документах, а не те, чого я навчаю дітей. Я іноді жартую, що можу сказати на уроці, що Гітлер переміг у Другій світовій, і мені за це нічого не буде. Це — страшна ситуація.

Далі — стимул учителя до постійного навчання. Маю на увазі добровільну сертифікацію вчителів. Так, я із задоволенням піду та отримаю сертифікат, хоча я чув від деяких  учителів, мовляв, що я, піду складати іспит?  Добровільність — це про те, що якщо я хочу плюс 20% до зарплати, значить, отримаю сертифікат. Не хочу складати іспит, чи це для мене приниження — не йду. Немає примусу.

У мене багато запитань стосовно того, що директор може бути на посаді тільки два терміни по шість років на одному місці. Думаю, потрібно було б закласти 20 років, враховуючи, що атестацію закладу проводять раз на десять років. Бо 12 років — це лише одне покоління учнів. Уявіть учителя, який пропрацював у школі 12 років і повинен іти в інший заклад...

І головне запитання — украй низький рівень першокурсників педагогічних вишів. Сьогодні важливо підвищувати освітній рівень майбутніх педагогів.

Ще важлива річ — престижність професії вчителя. Вона вимірюється не тільки грошами, а й ставленням. Недавно мав розмову зі старшокласниками, які одній учительці відверто нагрубили, мовляв, чого ви досягли в житті — ви всього лише вчителька... На жаль, це ставлення всього суспільства. Якщо 20 — 25 років тому вчителя поважали, то сьогодні якщо ти — педагог, то це якийсь провал. А не може бути хороших учнів і хороших громадян, яких навчали погані вчителі. І питання, яке стоїть перед усім суспільством, — це повернення поваги  і довіри до професії вчителя. Без цього реформа не має сенсу.

Багато хто сьогодні боїться реформ, але життя потребує руху вперед. Життя, як ескалатор, який їде вниз, а ми йдемо по ньому вгору. Як тільки зупинимося — поїдемо вниз...

Оксана МИКОЛЮК, «День». ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments