Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Донкіхоти ратної медицини

Фрагменти історії двох з половиною століть Головного військового клінічного госпіталю Міноборони
10 серпня, 2004 - 00:00
ІСТОРИК МЕДИЦИНИ СЕРГІЙ СТАРЧЕНКО ДЕМОНСТРУЄ ВІДРЕСТАВРОВАНІ НИМ ЕКСПОНАТИ МУЗЕЮ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА / «День»

ГЕНЕРАЛІВ — ЯК СОЛДАТІВ, А СОЛДАТІВ — ЯК ГЕНЕРАЛІВ

Черепанова гора у Києві, елегійна Госпітальна, що йде вгору над гамірливим бульваром Лесі Українки. Старовинна дорога веде до головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України. Осередку безцінного досвіду і безпрецедентної новизни у поєдинках за життя і здоров’я воїнів. Тут генералів лікують як солдатів, а солдатів — мов генералів.

Госпіталь було збудовано у 1755 році, за гетьмана Кирила Розумовського, як один з перших військово-польових закладів у Південно-Західному краї Росії вісімнадцятого століття. У 1791 році госпіталь увійшов до складу армії О. Суворова і було затверджено його штат, у тому числі лікар-оператор. У 1812-му, з початком битв проти військ Бонапарта, тут було розгорнуто 2000 ліжок з ломотним, гарячковим і черевним відділеннями. Поступово госпіталь став розглядатися як стратегічний оборонний об’єкт. З 1847 року навколо нього розпочалося будівництво кріпосних споруд. Оборонний корпус, 1-й, 2-й, 3-й і Косий капоніри, інші бастіони — з їх числа…

Через північні кріпосні ворота, проминувши перед ними міст над колишнім ровом, потрапляю на своєрідний клінічний проспект. Сучасний хірургічний корпус знаходиться по сусідству з будівлями, які споруджено позаминулого століття, але що не втратили зручності і монументальності. У пам’яті спливають слова: «Скляне мовчання операційних» з роману «Біла гвардія». Мабуть, їх було породжено цими стінами. Адже зауряд-лікар Михайло Булгаков у травні воєнного 1915 року добровільно пішов служити сюди як початківець-хірург госпіталю Червоного Хреста. Щоб, пройшовши горнило цих місяців, отримавши лікарський диплом і маючи уже певні хірургічні навички, взяти участь у Брусиловському прориві, у його медичному ешелоні.

І ще одна літературна ремінісценція звучить зворушливою луною. Восени сорок четвертого гвардії капітан Віктор Некрасов, якого було поранено у Кракові пострілом снайпера у руку, перебував на лікуванні, розробляючи її письмом за порадою лікаря, розпочав накидати на цих пагорбах рядки найкращої книги про Велику Вітчизняну — повісті «В окопах Сталінграду».

Проте, все це ніби приказка. Історія госпіталю сама по собі — справжня «Іліада». Ось тільки окремі штрихи. Професор Хрістіан Якович фон Гюббенет у 1847 році, перед своїми хірургічними жнивами у Севастополі, подолав епідемію холери, що спалахнула у госпіталі, не давши їй поширитись. Професор Юлій Мацон, лицар терапії, перший вчений — медик Києва, перший головний лікар міської лікарні, своїм прикладом і талантом ніби об’єднав ці установи. Професор Сергій Петрович Коломнін уперше у світі зробив тут переливання дефібринованої крові, застосувавши згодом цей метод і на театрі воєнних дій. Ординатор госпіталю Микола Соломко способом верхнього камнерозсікання одним з перших видалив перешкоду з сечоводу. Опікун Київського навчального округу Микола Іванович Пирогов прочитав тут кілька лекцій лікарям і студентам, зміцнивши цим плідний зв’язок між госпіталем та медичним факультетом у місті, а інший видатний хірург Микола Васильович Скліфосовський поїхав звідси як волонтер на франко-пруську війну. Уже у наш час у госпіталі невтомно працювали, щоденно оперуючи, генерали медичної служби, рятівники тисяч життів на інших війнах професори хірургії Іван Миколайович Іщенко й Андронік Архипович Чайка. Той самий Іщенко, який у Сталінграді, коли до приймально-сортувального відділення його госпіталю потрапив з пораненням його син Ігор, став все ж до іншого операційного столу, де його майстерність та уміння були більш потрібні. І легендарний Чайка, видатний уролог і різносторонній хірург, у період Вітчизняної війни головний хірург евакопункту 3-го Українського фронту, а у нелегкі післявоєнні роки, коли наринули травматичні наслідки боїв, протягом шістнадцяти років — головний хірург окружного військового госпіталю. Він працював тут з 1919 року. Під час війни бригадний лікар Чайка якось простояв біля операційного столу кілька діб, — щоб не втратити сил, він просив медсестер лити йому з відра холодну воду на потилицю…

ПІСНЕЮ ПРОВОДЖАЛА НА ВІЙНУ…

Ще у 1980 році колишній комісар госпіталю полковник Григорій Степанович Барчук спробував підсумувати крупинки історії. Про це нагадує меморіальна дошка «На честь 225-річчя госпіталю під керівництвом заст. начальника госпіталю з політичної частини Г. Барчука створено кімнату трудової і бойової слави». Згодом, завдяки начальнику госпіталю генерал-майору медичної служби, кандидату медичних наук Михайлу Петровичу Бойчаку, ця кімната перетворилася на повноцінний музей. Одного разу Бойчак подзвонив додому історику медицини, досвідченому літератору і редактору, члену Національного союзу журналістів України, ветерану Великої Вітчизняної війни, кандидату медичних наук Сергію Микитовичу Старченку і запропонував йому взяти на себе кваліфіковану «реанімацію» експозицій. Генерал не помилився: саме Сергій Старченко поєднує в одній особі справжнього знавця музейної справи і глибокого дослідника зі знаннями енциклопедиста. Так у квітні 2001 року розпочалося нове життя цих анфілад.

Другий поверх у старовинному просторому приміщенні, де розташовано клуб, тихі коридори, дві світлі зали. За столом над експонатами схилився худорлявий охоронець й одночасно реставратор цього зібрання. Гострий веселий погляд, образна українська мова, вільний дрейф лабіринтами часів. Це і є Сергій Микитович. Він дійсно невтомний розвідник минулого: досить сказати, що уже багато років Старченко систематично працює у різних архівах. Тільки справжні документи, на його думку, діють дійсно вражаюче.

Ми зупиняємося поряд з груповою фотографією. Серед воїнів, у центрі, молода жінка з променистими очима. Знімок зберігався у клубі давно, але, здається, ніхто до Старченка не спробував поглянути на нього свіжим поглядом. Напис під фотокарткою був короткий і якийсь безликий: «Зустріч з К. Шульженко, 1947 р».

— «У своїх недільних походах Київщиною, часто згадуючи минуле, я розмірковував про цей момент минулого», — розповідає Сергій Микитович. — І поступово виникли зовсім інші рядки: «Клавдія Іванівна Шульженко... Так, так, та сама українська співачка зі Слобожанщини. Спитайте у посивілих подвижників Великої Вітчизняної війни (1941 — 1945), ряди яких досить поріділи, про Клавдію Шульженко. Відразу почуєте у відповідь: «Синий платочек». Цією піснею співачка проводжала нас на війну. «Давай закурим...» — цією піснею зустрічала солдат з фронтів. А на війні вона, звичайно ж, була з нами. Дорогою, бажаною гостею стала Клавдія Іванівна в окружному військовому госпіталі у 1947 році».

— 1941 — 45-й... На карті у музеї зображено цей гігантський шлях госпіталю. Як він складався у ті грізні роки?

— В схематичному п’ятикутнику постає небачена самовіддана робота госпітального персоналу з порятунку тисяч поранених. У перші ж дні війни тут, на Печерську, що обстрілювався, розпочалися хірургічні битви за їхні життя. Потім, враховуючи воєнну обстановку, що ускладнювалася, госпіталь було передислоковано до Харкова, і безсонні медичні битви продовжилися. Потім пішов Томськ і все той же напружений ритм зцілення — у складі Сибірського воєнного округу. У важкі дні боїв у районі Ізюму цей могутній евакопідрозділ переводять до Балашова, ближче до потоку поранених бійців. А як тільки розпочалося звільнення України, госпіталь, залишаючись найбільшим фронтовим військово-медичним підрозділом, було переведено до Слов’янська. І нарешті, незабаром після форсування Дніпра 1 грудня 1943 року, повернувся додому, щоб, не переводячи подиху, знову прийняти поранених з 1-го Українського фронту усіма видами спеціалізованої допомоги. За роки війни тут було надано допомогу 60 тисячам поранених. 125 працівників госпіталю стали донорами.

Фото начальника госпіталю у сорок першому році, бригадного лікаря Чеусова збереглося, а недавно нам вдалося відшукати знімок Розбаша — начальника госпіталю у період його воєнних мандрівок, — продовжує Сергій Старченко. Але головне — збереглися справді історичні фотознімки жінок, трудівниць цього медичного фронту, на чиїх вправних і ніжних руках, в основному, і лежала робота у ці роки.

ЯКІ ІМЕНА, ЯКІ ОБЛИЧЧЯ!

— Є, однак, і ще одна стрічка благородства, що до останнього часу залишалася майже таємною, — це госпіталь у період першої світової війни, — задумується мій співрозмовник. Між іншим, тут працювали видатні лікарі, наприклад, хірург і бактеріолог, фундатор Київського товариства боротьби із заразними хворобами, професор Олександр Дмитрович Павловський, що очолив у 1914-му на базі цих корпусів госпіталь Червоного Хреста. Щелепно-лицьовий хірург, Костянтин Прокопович Тарасов, до речі, батько актриси Алли Тарасової, організовував тут спеціалізовані хірургічні «летучки» зі свого профілю, для від’їжджаючих на фронти. Тут же працював хірург Михайло Михайлович Дітеріхс, що винайшов у той кризовий час свою знамениту дерев’яну шину для іммобілізації кінцівки при вогнепальних переломах. Проте потім йому довелося служити у Добровольчій армії. Консультантами госпіталю були терапевт Феофіл Гаврилович Яновський і невропатолог Борис Микитович Маньковський, а провідні хірурги університету і госпіталю Микола Маркіанович Волкович й Олексій Петрович Кримов по черзі виїжджали на Південно- Західний фронт. Олексій Кримов, очоливши на базі госпіталю госпітальну хірургічну клініку, уперше в Україні зробив тут перев’язку безіменної артерії. Поранених ставало все більше. Додаткові ліжка було розгорнуто у павільйонах колишньої всеросійської промислової виставки на місці нинішнього Центрального стадіону, куди від вокзалу було прокладено залізничну гілку. Вдалося знайти, на груповому знімку, фото начальника госпіталю у той час Володимира Федоровича Бушуєва.

— Сергію Микитовичу, серед видань, запланованих до ювілею госпіталю радою музею на чолі з М. Бойчаком, підготовлено рукопис книги «Військово-фельдшерська школа при госпіталі, 1838 — 1924 рр.». Деякі ілюстрації, що наводяться на цих стендах і, зрозуміло, призначені і для книги, просто інтригують. Наприклад, відомо, що вихованцем цієї школи був Микола Щорс (випускник 1914 року). Але дане коло більш широке та і несподіване.

— Так, на фотографіях можна побачити Павла Губенка (незабутнього Остапа Вишню), міністра в уряді Української Народної Республіки Івана Огієнка (митрополита Ілларіона), відомого оперного співака Михайла Донця, поета Дем’яна Бідного. Вдалося з’ясувати, що випускником школи у 1914 році, був і Панас Петрович Любченко, глава уряду Радянської України. Але за тоталітарного режиму він довгі роки, навіть у згадках, був «персоною нон грата». Його фото, де разом з Д . Затонським П . Любченком у день першотравневої демонстрації стоїть на трибуні у Харкові з посланцями піонерії, я розшукав у Центральному архіві кінофотодокументів. Як бачите, з госпітальної шинелі вийшли чудові люди. Ось ще документальний зріз далекої епохи: прийом веде Федір Чеботарьов, організатор зуболікарської амбулаторії при госпіталі. Він також вихованець військово-фельдшерської школи, закінчив потім одонтологічний інститут. Його синові академіку Дмитру Федоровичу Чеботарьову, відомому українському терапевту і геронтологу, йде дев’яносто шостий рік. Але він ще у непоганій формі і, сподіваємося, буде радий побачити цю галерею.

— Звичайно ж, про кожне фото і про кожен експонат можна довго розповідати. Наприклад, в травні 1845 року видатним анатомом, творцем Анатомічного театру, Олександром Петровичем Вальтером було виготовлено скелет людського тіла і передано Військово-фельдшерській школі для навчальних цілей. У фондах Київського міського архіву я виявив рапорт ад’юнкта Вальтера про цей акт з додатком малюнка і отриманні за виконану роботу 12 рублів сріблом.

У ДЗЕРКАЛІ КЛІНІК І ВІДДІЛЕНЬ

— Сергію Микитовичу, якщо експозиції у залі під умовною назвою «Госпіталь і час» майже укомплектовано, то ще один важливий розділ — «В дзеркалі клінік» — поки що на старті. У чому полягає задум?

— У госпіталі 53 підрозділи, в яких працювали і працюють 46 кандидатів і 2 доктори медичних наук, 48 заслужених лікарів України багато інших досвідчених фахівців, і деяким клінікам уже понад сто — сто п’ятдесят років. Це справді хронологія святого виконання обов’язку. Згадаю лише декого із цих донкіхотів ратної медицини. Полковник Марк Городецький, який двічі керував ліквідаціями спалахів холери, першим серед медиків нагороджений Почесним знаком Президента України — хрестом «За мужність». Полковник Володимир Попов, начальник відділення «штучна нирка», винайшов апарат для ультрафіолетового опромінення крові. Полковник Володимир Ткаченко, блискучий хірург-отоларинголог, винайшов інструмент для вилучення чужорідних тіл з дихальних шляхів. Досвідчений терапевт Іван Кузьмук — справжня опора хворих при подоланні важких станів. А як не згадати про віртуозне мистецтво видатних військових хірургів генералів медичної служби Володимира Білого і Миколи Вовкодава. Багато років у госпіталі працював чудовий ортопед-травматолог В’ячеслав Губенко, син Остапа Вишні. За днями і ночами цих відчайдушних трудівників постають дорогоцінні подробиці.

Рада музею склала анкету і схему для підрозділів, що дозволить узагальнити і експозиційно уявити такий безцінний досвід у широкій ретроспективі, і далекій і близькій, вичерпно й об’ємно. Стенди уже готові, і їх змонтовано, і розділ обіцяє бути справжнім прозрінням. Зв’язковим між відділенням і музеєм став полковник Анатолій Перов.

— І останнє. У скульптурному передпокої музею, між вражаючими зображеннями генералів Івана Іщенка та Андроніка Чайки постає бюст полковника медичної служби Георгія Бурчинського. Це, звичайно, не випадково?

— Професор Георгій Йосипович Бурчинський, завідуючий кафедрою факультетної терапії, протягом тривалого періоду був головним терапевтом госпіталю і Київського військового округу. У післявоєнний час цей талановитий лікар, що умів практично безпомилково розпізнавати хвороби і призначати курс необхідного лікування, був, якщо хочете, безвідмовним Гіппократом госпіталю, і забувати про це не можна. Як і про подвиг інших лицарів лікування. Ось чому скульптурну галерею основоположників ратної медицини буде продовжено. У її створенні приймає участь відомий скульптор Василь Бородай.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments