Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Дорогою болю Ярослава Лесіва

14 серпня, 2009 - 00:00

У березні 1966 року Завалля сколихнула неординарна на той час подія: органи Комітету держбезпеки зарештували вчителя школи-інтернату Ярослава Васильовича Лесіва. За що — цього ніхто достеменно не знав. Але тоді селищем пішли чутки: ніби був він агентом закордонних спецслужб і передав на захід інформацію про заваллівський графіткомбінат. Така версія, очевидно, була запущена за участю КДБ і проіснувала до кінця 90-х років ХХ ст. Аж поки місцевим краєзнавцям не вдалося дізнатися правду.

Під час пошукової роботи було встановлено, що Лесів Ярослав Васильович народився 3 січня 1941 році в с. Прилуки Долинського району Івано-Франківської області. Батько був засуджений радянською владою за участь у організації українських націоналістів. Незважаючи на це Ярослав вступив до Івано-Франківського фізкультурного технікуму. У 1965 році, після закінчення закладу, був направлений в Заваллівську школу-інтернат Гайворонського району Кіровоградської області на посаду вчителя фізичної культури.

Перша половина 60-х років у СРСР була ознаменована спадом так званої хрущовської «відлиги» та переходом у 1964 році до брежнєвської політики репресій проти національно свідомої української інтелігенції та опозиції. Саме в цей час на Івано-Франківщині вчитель історії Дмитро Квецко ініціює створення підпільної організації, яка одержала назву Український національний фронт. Разом із колишнім учасником національно-визвольного руху Зеновієм Красівським він склав програмні документи організації. Її гасло: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї!», запозичене в ОУН, свідчило, що нова опозиційна структура продовжуватиме змагання за втілення ідейних приципів своєї попередниці, але іншими засобами, а саме — пропагуванням серед широких кіл української громадськості ідеї побудови Української самостійної соборної держави.

Окрім Івано-Франківщини, філії УНФ згодом з’явилися у Львівській, Донецькій та Кіровоградській областях.

Відповідно до програмних засад УНФ, Українська держава повинна була бути побудована на принципах народовладдя, соціальної справедливості та свободи людини. Для пропаганди своїх ідей організація розпочала видання нелегального журналу «Воля і Батьківщина». У часописі друкувалося багато матеріалів на громадсько-політичну тематику, зокрема, про події 1917—1920 років, колективізацію, Голодомор 1932—1933 років. Ідейні принципи УНФ були близькі для молодого вчителя, і тому 1965 року Я. Лесів стає його членом-співзасновником. Більше того, він поставив перед собою завдання організувати філії організації за місцем роботи, тобто в Кіровоградській області.

Розпочати організаційні заходи із Завалля було вирішено неспроста. Саме перед цим тут відбувся страйк робітників графітового комбінату, які, попри тиск і залякування влади, таки змогли відстояти свої права на справедливу оплату праці. Цікаво, що наступного дня після початку акції матеріали про неї вийшли в ефір радіостанції «Голос Америки». До честі наших земляків, організатори акції так і не були виявлені, незважаючи на старання каральних органів.

Отже, 1965 року, перебуваючи на посаді вчителя, Ярослав Лесів проводив роботу із створення мережі підпільної організації в районі та області. Як згадує його вихованець, учитель історії із села Мощеного П. С. Муржак, в той час команда інтернату виїздила на змагання в районні центри Кіровоградщини. Під час змагань учитель дуже часто відлучався, очевидно, шукав однодумців. Крім того, цікавився сім’ями дітей, в яких були репресовані батьки або родичі. Незабаром з’явилися однодумці і в Заваллі, зокрема, вчитель інтернату В. М. Цвілюк. За його спогадами, задля конспірації діяльність групи була організована за так званими «трійками».

Члени організації на території Гайворонщини поширювали часопис «Воля й Батьківщина», книги «Україна у фотографіях» та інші. Час від часу Лесів від’їздив додому на Івано-Франківщину і привозив звідтіля підпільну літературу. Справи в цьому плані пішли на краще, коли уенефівці знайшли криївку УПА із запасами листівок та книг 30—40-х років.

Саме така література з’являється в нашому районі в другій половині 60-х років. Крім поширення нелегальної літератури, опозиція направляла листи протесту до органів центральної влади. Так, у липні 1966 року Лесів поїхав до Києва, де вкинув до поштової скриньки лист на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького із «Зверненням Центрального проводу УНФ». У документі, зокрема, було таке: «Україна, формально будучи суверенною республікою, фактично зведена до становища безправної колонії, її визискують та русифікують»... «Ви повинні повернутися до політики українізації, яка проводилася в Україні до сталінського терору, домагатися припинення переслідування колонізаторами українців за їхній патріотизм. Інакше ваша бездіяльність буде розцінена як зрада інтересів української нації».

У 1966 році Ярослав привіз із Західної України два синьо-жовті прапори. Уночі разом із В. Цвілюком Ярослав встановив прапор над приміщенням інтернату та на трубі Сальківського цукрового заводу.

Спалах опозиційної активності на теренах Гайворонщини не міг пройти повз увагу органів КДБ. Тож одного разу в школі-інтернаті влаштовується працювати новий вчитель. Поселили його з Лесівим в одній кімнаті гуртожитку. За кілька тижнів до арешту Лесіва, зробивши свою чорну справу, він звільняється з роботи.

Так була розкрита Гайворонська філія УНФ. Каральні заходи влада провела і в інших областях України. Загалом в Кіровоградській області затримали 18 чоловік. У Заваллі в помешканні В. Цвілюка знайшли самвидавівську літературу. Обшуки проведено було також і в інших членів організації.

Слідство проти інакодумців відбувалося за місцем діяльності двох основних груп — у Львові та Івано-Франківську. Її керівники одержали різні терміни ув’язнення. Д. Квецко — 20 років, із них 5 у тюрмі, 10 — у таборах суворого режиму та 5 — на засланні; 3. Красівський — 17 років ув’язнення. Я. Лесіва судили за статтею 56 Кримінального кодексу (зрада Батьківщині) та статтею 64 ( створення організації). Зваживши на молодий вік Лесіва, суд присудив йому шість років позбавлення волі (покарання він відбував у табірному пункті в Мордовії). Оскільки Лесів всю провину взяв на себе, його побратими з Кіровоградщини відбулися обшуками, допитами та тимчасовим затриманням. Так закінчив свою діяльність УНФ на Івано-Франківщині.

По-різному склалося життя в українських патріотів. Найстрашнішою виявилася доля Лесіва. В 1973 році після відсидки в концтаборі він повернувся на Івано-Франківщину, але працювати за фахом йому не дозволили. Тож змушений був влаштуватися робітником на місцевий лісокомбінат. Постійно перебував під адміністративним наглядом. Згодом одружився. У 1976 році дружина народила йому сина Тараса. Та сімейне щастя тривало недовго.

У 1979 році Лесів став членом правозахисної організації «Українська Гельсінкська група», членами якої тоді вже були М. Руденко, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл та інші патріоти України

Майже відразу Лесіва заарештовують. Цього разу йому інкримінують зберігання наркотиків і в 1980 році засуджують до двох років ув’язнення. Покарання відбував у Рівненській області в таборі суворого режиму. У травні 1981 року Лесів знову заарештований, тепер уже в таборі. Звинувачення те саме — зберігання наркотиків. Слідство над Лесівим тривало півроку. На знак протесту в’язень оголосив політичне голодування. Та й це не допомогло. В день закінчення попереднього терміну він одержує новий — п’ять років ув’язнення.

Після виходу на волю Ярослав Лесів став одним із ініціаторів відновлення Української греко-католицької церкви, згодом одержав сан священика. За проведення забороненої владою літургії був оштрафований.

В 1989 році виступає на мітингу в Москві з вимогою легалізації УГКЦ. Разом із С. Хмарою був на прийомі у Б.Єльцина.

Того ж 1989 року — заарештований за релігійну діяльність, але звільнений на вимогу віруючих.

У листопаді 1989 року провів молебень під час перепоховання в Києві В. Стуса, О. Тихого, Ю. Литвина.

В Україні знали його не лише як дисидента, але й як талановитого поета. Про його збірку віршів «На лінії болю» Євген Сверстюк скаже: «У ній все справжнє, народжене з болю... За формою поезія Лесіва проста. Вона пливе, як молитва, як подих душі...».

У жовтні 1990 року Лесіва не стало. В засобах масової інформації повідомили: «... загинув у автокатастрофі...». Згодом такі ж повідомлення почуємо про В. Чорновола, О. Ємця, А. Єрмака та інших видатних політиків.

Тож, зважаючи на те, що недавно Президент В. Ющенко видав Указ про ліквідацію пам’яток тоталітаризму та увічнення пам’яті борців за волю України, було б добре, якби пам’ять про Ярослава Лесіва була увічнена на теренах Гайворонщини. Скажімо, ім’ям Я. Лесіва можна було б назвати одну з вулиць райцетру або селища Завалля, встановити меморіальну дошку на школі, де він працював. Як на мене, питання це не фінансове, а швидше етичне. Нехай молоде покоління знає про справжніх, а не видуманих героїв.

Олександр ПЕРЕСУНЧАК, краєзнавець, депутат Гайворонської районної ради від Блоку Юлії Тимошенко
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments