Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

«Дорожня карта» незалежності, або «Поліпшення» держави

22 серпня, 2003 - 00:00

Не живу з головою у хмарах, поза проблемами сьогодення. Та це й неможливо. Невдоволення нинішнім інспірує зацікавленість проектами змін, ближчих і дальших, прогнозами футурологів. Тому публікація Максима Михайленка про «звільнення від держави» («День», №122) привернула увагу.

Світ постійно змінюється, попри те, що залишаються глухі закутини, де час ніби зупинився. Глобалізація, науково-технічний прогрес, інтеграція, взаємопроникнення ідей, людей, культур, товарів і капіталів, активне спілкування через Інтернет (тих, кому він доступний) змінює поняття суверенітету, послаблює кордони, зближує країни й етноси. Спостерігається багато такого, що дає підстави говорити про кризу держави як суспільного інституту. Держава часто не відповідає інтересам і потребам громадян, замикається на своїх інтересах. (Поширена думка: правителі, чиновники скрізь схильні розглядати державу як свою власність.) «Присмерк Європи» Шпенглера — це теж критика держави. В недавній книжці про те, що «світ змінився», відомий американський політик-республіканець, прибічник «старих добрих традицій» Патрік Дж. Б’юкенен пише: «З’явилося чимало таких людей, які не відчувають більше Америку своєю. Не ми полишаємо Америку, кажуть вони, це вона нас полишає». Подібне може сказати й француз, німець... чи українець. Чернівчанин Максим Михайленко написав: «Якщо держава спілкується з тобою лише через податки і вибори — ти відчуваєш себе покинутим».

Вабить інший світ, інакші порядки й можливості, без засилля державного впливу та контролю, коли вільно можеш жити, як хочеш, займатися, чим хочеш. І захистити себе можеш сам, вільно придбавши зброю. Пан Максим закликає позбутися культу держави, жити приватними інтересами (очевидно, має на увазі, що саме так живуть нинішні його західні ровесники), піднестися «над руїною спадщини, над інтригами конкурентів, над згарищем старих ідей». Гарна поезія, чи не так?

У всі часи свобода надила людей. Найбільше — сильні, творчі індивідуальності. Але й злочинців, лиходіїв теж. Ось тут і виникає перша проблема. І перші сентенції: свобода — не анархія, не вседозволеність. Позбавлений альтруїзму крайній індивідуалізм — це той же ниций егоїзм. Атомізоване суспільство — слабке, рано чи пізно воно розсиплеться, буде поглинуте, підкорене кимсь, якимсь наїзником, внутрішнім чи зовнішнім.

Держава як інститут влади над суспільством і особою не є для них простором свободи. Можливо, «закон» розвитку цивілізації (чи Божа воля) приведе колись до світу бездержавного...

Наразі ж погодьмося: поки є держави навколо нас — не можемо, хоча б з міркувань безпеки, обійтися без своєї державності та своїх державних інституцій. Без парламенту, уряду, армії, без цивільного та кримінального кодексів і суду — тобто, без державних структур. Інша справа — яких і з якими повноваженнями, якою мірою підконтрольних суспільству.

Веду до того, що не можемо, не повинні як громадяни відсторонюватися від «поліпшення держави». Мусимо ініціювати та підтримувати зміни в ній у своїх інтересах, не передоручаючи цього комусь іншому. Актуальним є, зокрема, впровадження демократичної західної традиції та моделі змінюваності владних «команд» шляхом чесних виборів. Уживаючи слова політолога О. Дергачова, вибори повинні організовуватися суспільством, саме воно має обирати лідерів (кращих політичних та економічних українських менеджерів) в умовах відкритих дискусій, а не фінансово-олігархічні клани. Їхні інтереси інші, вони прагнуть мати державу для себе.

Критика держави, її владних структур громадянами, участь у їхньому поліпшенні — важливі й потрібні. Але так само важлива проблема становлення і розвитку суспільства.

Збоку кажуть: українці за своїм сформованим у правіки етно-психологічним архетипом — «недержавний народ». Гаразд, хай так, але ця наша риса не є перешкодою для побудови українського суспільства як структури самоорганізованих і самоврядних спільнот, груп і особистостей. Принаймні, самоврядування територіальних громад — наша давня традиція, як на заході, так і на сході країни. Нині воно, аби не бути формальним, найбільше потребує розширення прав і кращого фінансового забезпечення. Без цього його реальна спроможність залишиться незначною, скільки б семінарів на тему місцевого самоврядування не проводилось.

Мені ж найпривабливішим образом майбутнього, яке повинно виростати вже сьогодні, найміцнішим як національний організм видається КООПЕРАТИВНЕ СУСПІЛЬСТВО. У Галичині, наприклад, уявлення про нього мають, пам’ятаючи довоєнний кооперативний рух, не тільки економічний. Він був школою демократичної та патріотичної співпраці українців з поліпшення добробуту селян і міщан, сприяв розвитку фаховості та реалізації особистих інтересів людей. Кооперативні структури були знищені восени 1939 більшовицьким окупаційним режимом. Якщо шукати прикладів за кордоном, то кооперативними можна назвати американське, японське суспільства. Прикро, що після проголошення незалежності та перших стихійних реформ та «прихватизації» демократичну кооперативну ідею, як форму взаємодії вільних людей, в Україні було зневажено.

Багато мовиться нині про аграрний сектор, урахування інтересів селян-товаровиробників. Думаю, самостійно скооперувавшись, вони зуміли б захистити перед монопольними «трейдерами» свої ціни на зерно та іншу продукцію й нижчі ціни на міндобрива, потрібну їм техніку. І свій кооперативний банк могли б створити. Роблять же так у ринкових умовах у інших країнах, які ми вважаємо успішними.

...Сусіди зауважують: Україна залишається «проблемною країною», якимсь «незакінченим проектом». Чи все у нас мусить бути так, як воно є?

Відомий угорський політолог Ласло Кемені недавно сказав у «Дні»: «Допомагати українській еліті вирішувати внутрішні справи ніхто не буде, вона повинна робити це сама».

Львівський етнопсихолог Роман Кісь каже: «Колись був народ, 80% селян без еліти, тепер усе навпаки, — еліта є, але народ змаргіналізований».

То перестаньмо маргіналізувати його! Може, цього виявиться досить.

Дмитро КАРП’ЯК, Львівщина
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments