У болгарській столиці відбулася чергова, уже ХI за рахунком, Міжнародна наукова конференція «Драгоманівські студії». Вона зібрала з півсотні україністів як з Болгарії, так і з України. Організаторами виступили Софійський університет «Св. Климент Охрідський», фундація «Мати Україна», Українська недільна школа та Посольство України.
Наскільки важливим є цей захід для нас і болгар?
– Ми дуже зацікавлені в ньому, – каже декан факультету слов'янської філології Софійського університету Бойко ПЕНЧЕВ. – Безперечно, конференція має успіх. Дуже важливо, щоби україністи мали такий міжнародний форум, на якому могли б представити свої дослідження, бути почутими. Це важливо й для нашого відділення україністики, якому цього року виповнилося 20 років, важливо й для болгарсько-українських наукових та культурних зв'язків.
А починалося усе 11 років тому. Ідею підхопила Антоніна Якімова – киянка, випускник Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, яка незадовго то того перебралася до Софії до чоловіка – болгарина. Тоді пані Антоніна за підтримки нашого посольства заснувала й Українську недільну школу, яка працює досі. Тому студії як форум україністів стали продовженням діяльності енергійної українки, яка, до речі, також має наукові амбіції. Як назвати цей форум, довго не довелося думати. Драгоманівський. По-перше, шість останніх років свого життя (1889-1895) Михайло Драгоманов провів у Болгарії, тут він і похований на центральному цвинтарі. По-друге, українського вченого з європейським ім'ям запросили до Софії викладати у щойно заснованій Вищій школі (зараз це Софійський університет «Св. Климент Охрідський») новітню історію. Навіть пропонували стати її ректором, проте українець відмовився, мовляв, болгарським вузом має керувати болгарин. По-третє, як писали тогочасні газети, навколо Драгоманова згуртувалася молодь, «спрагла до знань» – майбутня наукова еліта Болгарії. По-четверте, до цієї еліти треба зарахувати Івана Шишманова – першого болгарського україніста, зятя Драгоманова.
Проте, повернемося в сьогодення. Драгоманівські студії – це майданчик для чого?
– Це місце для зібрання зацікавлених вчених, дослідників української теми, для обміну думок, – каже Антоніна ЯКІМОВА. – Цього року маємо цікавих доповідачів з Болгарії, України – Львівського національного університету ім.Івана Франка, з університету в Анкарі. Тут представлена й Болгарська академія наук. Цікаво говорила доктор Райна Камберова – викладач відділення україністики Софійського університету «Св. Климента Охридського».
Характерним для цьогорічного видання студій була презентація книг, пов'язаних з Україною і виданих у Болгарії. «Раніше я привозила книги з України і презентувала тут, - продовжує Антоніна Якімова. – А зараз відбувся справжній болгарський «книгопад». Йдеться про підручник української мови для болгар – третя частина (автор – доктор Райна Камберова), короткий тематичний словник болгарської, чеської, польської та української мови, одним з авторів якого є Ольга Сорока (вона зі Львова і викладає тут українську мову), книжку-дослідження доктора Тані Матанової про болгарсько-українські шлюби «Дві родини, дві мови, дві культури…" "Це радісно, що у Болгарії з'являються такі книги», - впевнено каже пані Антоніна.
Антоніна Якімова не лише започаткувала проведення цієї конференції 11 років тому. Упродовж цих років вона є її самовідданим організатором та модератором. Завдяки її зусиллям та допомозі посольства щороку тут виходить збірник доповідей Драгоманівських студій.
Однією з ключових подій конференції стала презентація книги «Сестра, моя, Софія…», яку видала газета «День». Видання викликало значний інтерес науковців та студентів, оскільки теза про те, що Україна та Болгарія мають дивитися одна на одну є гостроактуальною для болгарського суспільства в умовах продовження інформаційної та економічної експансії з боку Росії. Гарним майданчиком для подальшого переосмислення українсько-болгарських взаємин в Болгарії, звільнення від насаджених комуністичною ідеологією стереотипів може і має стати саме надбання конференції «Драгоманівські студії».
Варто зазначити, що софійська міжнародна конференція «Драгоманівські студії», яка живе винятково на ентузіазмі тутешній українців-патріотів, наших дипломатів та болгарських друзів України, – це майданчик і для створення іміджу нашій країні. У Болгарії, де через історичні чинники про нас знають або мало, або ці знання отримують з російських джерел, дуже важливо використовувати будь-яку можливість, будь-який форум, видання чи сайт, щоби донести до тутешнього люду правду про нас.
ВРАЖЕННЯ
«МІЙ ВИСНОВОК: КНИГА «СЕСТРА МОЯ, СОФІЯ…» – ОБОВ’ЯЗКОВА ДЛЯ ПРОЧИТАННЯ»
Анна Тертична, радник Посольства України в Болгарії:
– Презентацію книги «Сестра моя, Софія…» під час конференції «Драгоманівські студії» ми розглядаємо як перед-анонс повноцінного представлення видання в Болгарії для болгарського читача. Книга з’явилася в рік, коли ми відзначаємо 25-ту річницю відновлення українсько-болгарських дипломатичних відносин і є своєрідною преамбулою до відзначення наступної визначної дати: 100-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною і Болгарією (у 1918 році).
Увесь авторський і редакторський колектив зробили неймовірно важливу справу. Заклик до України і Болгарії дивитися одна на одну без озирання на Москву, як і інший лейтмотив – розширення простору мудрості, є вимогою нашого буремного часу, коли через брак знань спостерігаємо реванш популізму і приземленості мислення. Як демонструє приклад сучасної Європи, лише 20-25 років прогалин в освітньому процесі достатньо для того, щоб з’явилося нове покоління, що вже не усвідомлює основоположних цінностей, за які боролися їхні батьки і діди. Це стосується й Болгарії, в якій досі голосно лунають голоси закоханих у Росію симпатиків, і при цьому суспільство майже не обізнане із злочинами комуністичного режиму проти болгарського народу, болгарських патріотів – «родолюбців».
Виховання молоді, підвищення якості освіти, заохочення до саморозвитку – це те чому вчив професор М.Драгоманов, це те що сповідує творчий колектив редакції газети «День», і це є також метою конференції «Драгоманівські студії» в Софії, яка єднає українських і болгарських вчених у спільних компаративних дослідженнях. Анонс книги викликав живий інтерес учасників конференції, передусім викладачів і студентів відділення україністики. Наші друзі в Болгарії підтверджують потребу у перекладі «Сестра моя, Софія» болгарською мовою задля охоплення максимально більшої читацької аудиторії.
Для Посольства України було великою честю долучитися до підготовки видання «Сестра моя, Софія». Сподіваємося на продовження нашої співпраці з газетою «День». Від себе особисто хочу додати, що пласт інформації про історію України і Болгарії, спосіб його подачі через конкретні факти, оцінки науковців, висновки експертів, політологів, політиків сучасності, а також геополітичний контекст – все це робить книгу «Сестра моя, Софія» унікальним джерелом знань, що спонукає до саморозвитку, аналізу, власного пошуку відповідей на запитання «Як діяти далі? В якому напрямку рухатися?». Мій висновок: книга - обов’язкова для прочитання.
Найкращим компліментом авторському і редакторському колективу може бути те, що з огляду на незначну кількість примірників «Сестра моя…», в Софії вже вишикувалась черга охочих її прочитати. В наш час тотальної девальвації цінності книги цей факт красномовно свідчить про зворотнє…
«МІЖДИСЦИПЛІНАРНОГО ПРОЕКТУ ТАКОГО РІВНЯ І ЯКОСТІ ДОСІ НЕ БУЛО»
Райна Камберова, доцент кафедри слов'янського мовознавства Софійського університету ім. Св. Климента Охридського:
– Перша презентація книжки «Сестра, моя, Софія…» відбулася під час XI Міжнародної конференції Драгоманівських студій 14 жовтня 2016 року в Софійському університеті імені Святого Климента Охридського. Пані Анна Тертична, радник Посла України в Болгарії, представила учасникам конференції книжку. Вона підкреслила символічність того, що презентація відбувається якраз під час конференції, присвяченої Михайлу Драгоманову — одному з перших професорів Софійського університету, що встиг створити цілу наукову школу. Український вчений підготував місцеву інтелектуальну публіку так, що саме Болгарія першою визнала УНР. Згодом його зять, Іван Шишманов, став першим послом Болгарії при уряді УНР.
Можемо назвати появу книжки «Сестра, моя, Софія…» значною подією, бо це дійсно глибока панорама історії, культури, літератури Болгарії. Міждисциплінарного проекту такого рівня і якості досі не було. Між болгарами й українцями завжди стояли радянські стереотипи. Українці пам'ятають вислови «Курица не птица, а Болгария не заграница» або «шестнадцатая республика». Згодом уява про Болгарію як про колоніальну державу почало змінюватися, але переважно в наукових колах. Цього року проект головного редактора газети «День» Лариси Івшиної представив зовсім інше обличчя Болгарії — її минуле, сучасність, зв’язки з Україною постали без посередництва радянської історіографії. Книга рішуче відкидає стереотипи про Болгарію та її історію, створені за радянських часів.
Зміст і вагомість книжки безперечні. До складу книги увійшли тексти відомих українських публіцистів, письменників, науковців, дослідників – це імена, якими може пишається українська наука. Серед них: Петро Кралюк, проректор Острозької академії, Володимир Панченко, професор Києво-Могилянської академії, Оксана Пахльовська, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», Олена Чмир, директор Центру болгарської мови Київського національного університету ім. Т. Шевченка та ін.
Українці і болгари, хоча й сусіди, маючи спільну морську межу, ще знають дуже мало один про одного. Можемо тільки привітати такий проект як «Сестра моя, Софія» і побажати нам, болгарам, щоб і у нас з’явився аналогічний про Україну.
«ТРИМАЮЧИ В РУКАХ КНИЖКУ «СЕСТРА МОЯ, СОФІЯ», ЗРОЗУМІЛА, ЩО МОЯ ПОДОРОЖ У БОЛГАРІЮ ЛИШЕ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ»
Ольга Сорока, лектор української мови Софійського університету ім. Св. Климента Охридського:
– «Я дуже хочу відвідати столицю Болгарії Софію, хочу побачити визначні місця цього славного міста…», – рівно 20 років тому на першому в житті іспиті з болгарської мови я витягнула білет з темою «Софія». Очевидно, слова мої були щирі, бо в студентські роки їздила туди кілька разів. Кожного разу Софія приймала радо, щоразу відкривала нові таємниці – то маленькі церковці, сховані між товстими мурами старих будинків, то святині кількох релігій, що зустрілись поряд на одній вулиці, то цікаві скульптурні вирішення на майже усіх центральних спорудах, ліплені руками українського скульптора, учня Огюста Родена – Михайла Паращука. Софія кожного разу інша, два рази однаковою її не побачиш. Така і Болгарія – цікава, різноманітна, неповторна, така далека і водночас така близька.
Нещодавно закралася до мене така думка, що знаю про Болгарію і про Софію, у якій живу вже сім років, дуже багато – майже все. Але наступного дня, тримаючи в руках книжку «Сестра моя, Софія», зрозуміла, що моя подорож у Болгарію продовжується, ба навіть більше того – вона лише розпочинається. З захопленням гортаю сторінки, книжка напрочуд цікава, змістовна, багатогранна і багатоголоса. У ній в одне переплітаються історії держав, хроніки цілих епох, долі дуже відомих постатей, князів, президентів, послів та особисті історії звичайних людей. У книзі звучать голоси науковців, журналістів, письменників, викладачів, для яких українсько-болгарський культурний діалог є не лише працею, а й покликанням. Глибокий аналіз дуже важливих для історії та сьогодення тем сприймається легко – завдяки осмисленості позицій авторів та добру відшліфовану сучасну українську мову. Книжку читати легко і цікаво, а це запорука того, що вона дуже швидко знайде свого читача і в Україні і в Болгарії. Отака вона – «Сестра моя, Софія»…
