Всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу покладено не примус, а добру волю її складових частин.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч

«Дванадцять кроків» назустріч собі

Не можеш допомогти собі сам, звернися до... алкоголіка, котрий кинув пити
3 листопада, 1998 - 00:00


Алкоголік майже в усіх асоціюється зі зруйнованою печінкою, але не в усіх із глибоким почуттям провини, яке він відчуває. Хворому алкоголіку кричать, що в нього немає сили волі, але ніхто як слід не розуміє, що традиційне «взяти себе в руки» в боротьбі з однією з найскладніших хвороб стає абсолютно безперспективним


Антуан де Сент-Экзюпері,«Маленький принц»

Легенди, міфи, казки, пісні зберегли в собі ще з давніх часів згадки про алкоголь. У вавилонському епосі говориться, що винний виноград було подаровано землі, як пам’ять про грішних богів. А в Стародавній Греції не шанували надмірне пияцтво й називали варварами тих, хто не розводив вино водою. Втім, саме греки створили бога вина, відомого Бахуса. У значно пізніший період історії людства саме Бахус удостоївся безлічі літературних (особливо поетичних) присвят. Що ж, великі також визнавали цього бога... А може, вони були просто хворі?

Наша охорона здоров’я, зокрема наркологія, дуже часто намагалася лікувати алкоголіків лише медикаментозними засобами. Після проходження детоксикації (очищення організму від алкоголю) хворого могли помістити в диспансер, де він проходив трудотерапію та прослуховував лекції про шкоду пияцтва. При бажанні хворого «підшивали» (у такий спосіб формуючи страх перед вживанням дози спиртного), кодували, гіпнотизували, застосовували електросон й інші методи. Проте часто, вийшовши з лікарні, колишній пацієнт відчував бажання відзначити свою виписку біля найближчого пивного кіоску чи в лікеро-горілчаному відділі. Пияцтву оголошували нескінченні бій, але поле бою ставало дедалі ширшим. І ці чоловіки й жінки часто навіть самі собі не зізнаються в тому, що в них є проблеми з алкоголем...

Глеваха. Середа. Цього дня наркологи Київського обласного наркологічного диспансеру зазвичай переобтяжені роботою — завезенням. Міліцейські машини привозять на «перевиховання» тих, на кого вже не діють «добрі слова». Черга до кабінету судової медичної експертизи. За дверима цього «чистилища» безліч паперових тек, у яких заархівовано людське падіння. Алкоголь і наркотики часто стають тим спусковим важелем, який штовхає людину на крадіжку, образу, вбивство... Вони роблять людину байдужою до себе й до оточуючих, деградуючою й навіть аморальною...

У наркодиспансері у Глевасі є кілька відділень, чоловічих і жіночих. І життя там, скажемо відверто, не мед. На це ви можете заперечити — «А що їм, алкоголікам, ще потрібно. Самі докотилися». На такий зневажливо-осудливий тон багато хто з нас переходить, коли йде мова про людей, котрі слабують на одну з найпідступніших хвороб — алкоголізмом. Так, алкоголізм — хвороба, а не порок — так вирішила Всесвітня організація охорони здоров’я ще 1951 року. Його віднесено до переліку інших хронічних і смертельних захворювань і визнано хворобою не лише тіла та психіки, а також людського духу.

Авжеж, у наркодиспансер не потрапляють усі хворі на алкоголізм. А самі алкоголіки часто думають, що вони хворі на що завгодно, тільки не на алкоголізм, називаючи «алконавтами» друзів «по нещастю», котрі валяються під парканом. А що стоїть за цією впевненістю й бравадою? Сором, розчарування, страх. А також цілковите нерозуміння того, як саме діє ця хвороба. Алкоголік майже в усіх асоціюється зі зруйнованою печінкою, але не в усіх із глибоким почуттям провини, яке він відчуває. Хворому алкоголіку кричать, що в нього немає сили волі, але ніхто як слід не розуміє, що традиційне «взяти себе в руки» в боротьбі з однією з найскладніших хвороб стає абсолютно безперспективним. Алкоголіків, котрі клянуться своїми дітьми, що більше не питимуть, звинувачують у повній бездушності й деградації, не враховуючи при цьому, що потяг до спиртного, як один із симптомів хвороби, сильніший навіть за відповідальність перед сім’єю...

Алкоголізм, як прогресуюча й така, що призводить до смерті, хвороба, захоплює людину в полон. Вона керує її життям.

Ми дуже часто чуємо фразу: «Всі п’ють, і я п’ю». Таке ставлення до алкоголю в нашому суспільстві сприяє тому, що алкоголіків стає дедалі більше. Ми бездумно обдаровуємо наших нащадків «нетверезими генами», які вже в зародку роблять дітей алкоголіками.

Відомо, що слов’янському способу мислення й дій притаманна певна інертність. На щось подібне наштовхнулася спочатку й нова програма лікування, привезена з Америки торік улітку. Метод лікування засновано на програмі одужання алкоголіків у товаристві «Анонімні алкоголіки» й використовує своїм основним інструментом групову психотерапію. У США це найпоширеніша методика для лікування в медичних закладах і клініках.

Торік улітку на базі диспансеру в Глевасі пройшли підготовку перші професіонали з лікувальних закладів України. Механізм було запущено, і з’явилися перші психотерапевтичні групи у Глевасі, Чернігові, Полтаві. До речі, за декілька років до створення цих груп уже проводилось анонімне лікування алкоголіків у Львові та Одесі. Незаперечність репутації методики у дружній нам державі та позитивні результати перевірки її в наших умовах переконали Міністерство охорони здоров’я в тому, що програма справді потрібна. Цього літа курс підготовки наших фахівців було повторено, і консультанти з терапії «12 кроків» з’явилися в Ірпені й Полтаві.

«Терапія передбачає реабілітацію на всіх рівнях (тобто фізичному, психічному, соціальному й духовному). Раніше жодна така методика не зачіпала, приміром, питання духовного розвитку людини», — говорить психолог диспансеру Олександр Авдеєв.

І зауважте, це не програма релігійного зцілення, а психотерапевтична методика. Вона — не панацея, але дозволяє підійти до проблеми алкоголізму по-новому. Результат її роботи — в очах перших пацієнтів. Це очі людей, сповнених надії та бажання жити тверезо.

Новий підхід методики полягає в тому, що предметом аналізу стають почуття провини та образи, стосунки з оточуючими. Хворі алкоголіки переконуються, що їхній потяг до спиртного — симптом підступної хвороби. Вони визнають, що єдиний метод одужання — не торкатися ніякого спиртного взагалі, хоча й назавжди, як це не парадоксально, залишаючись алкоголіком... Ці принципи цілком подібні до принципів товариства «Анонімні алкоголіки», яке стає широко відомим у нас в Україні. Ще на початку століття алкоголіки зрозуміли: аби залишатися тверезими, їм необхідно спілкуватися між собою. З цієї ідеї й виросло всесвітнє товариство. В інших країнах його членів залучають до роботи в медичних закладах на кшталт наших наркодиспансерів. Необхідність у цій традиції з’явилася й у нас. Тверезі алкоголіки приїжджають допомагати у Глеваху, де працюють психотерапевтичні групи для бажаючих лікуватися за новою програмою.

Глеваха. Середа. Цього дня наркологи Київського обласного наркологічного диспансеру переобтяжені роботою — завезенням. Міліцейські машини привозять на «перевиховання» у Глеваху тих, хто вже досяг свого дна. Ясна річ, ніхто ще не підраховував, скільки людей відчувають власне дно через те, що вони алкоголіки. Не у вині справа.., а в тому, що ми — люди, й наша недосконалість робить нас вразливими для різноманітних «замінників щастя». Для когось таким став алкоголь, — коли на світ приємніше дивитися крізь денце наповненого вином келиха. Адже сказав хтось, що «наше щастя — в наших руках». І, напевно, він не мав на увазі чашу, по вінця наповнену даром міфічного Бахуса.

№210 03.11.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»

Тетяна ТОПЧІЙ, студентка Інституту журналістики
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments