Дві історії

Чимало важливих і цікавих ідей нам підказують наші читачі. Часом вони й самі беруться написати про свої спостереження й думки, і ці тексти, нехай часом недосконалі з точки зору журналістської майстерності, підкорюють своєю невимушеністю та щирістю. Так, нашими повноцінними авторами з числа читачів стали Сергій Глущенко із Запоріжжя, Тамара Орлова з Одеси, Михайло Фалагашвілі з Ірпеня, Мирослава Бурлєєва з Вінниці та багато інших. У двотомниках «Екстракт 150» та «Екстракт +200» з «Бібліотеки газети «День» навіть з’явилися розділи «Пошта «Дня», які підкреслюють, що новітню історію України пишуть не тільки журналісти, а й читачі — своїми реакціями, враженнями, відгуками.

Нещодавно до нас надійшов дуже цінний лист від інженера Олега Матіюка з Миколаєва. У ньому автор розповідає історії непересічних особистостей. Дві з них ми вирішили опублікувати.

Є на Волині село Пнівне. І проживає там Іван Никифорович Швед. Понад 87 років топче ряст Вчитель, Величний Українець. Знають про нього в районі та області. Дякую долі, що мав можливість навчатися в школі, де був директором та викладав українську мову і літературу Іван Никифорович, доброволець-фронтовик (від Корсуня-Шевченківсього до Праги проліг бойовий шлях), родом з Вінниччини. З похвальними грамотами закінчив семирічку, Бердичівський педтехнікум із золотим атестатом «під виття фашистських бомб», Бердичівський (1947—1950 рр.) та Житомирський (1950—1953 рр.) учительські інститути з червоним дипломом. Заочно навчався в Московському інституті іноземних мов (1948—1950 рр.), не допустили до здачі екзаменів, бо був безпартійним. Через це відмовили в прийомі до Літературного інституту в Москві.

Врятувався від хвороби та голоду 1946—1947 рр. тим, що 1946 року переїхав працювати на Волинь, «їхав за життям». В той час тисячі людей зі Сходу, Півдня України, рятувалися від штучного голоду в Західній Україні. Кріплення на відновлення шахт Донбасу йшло з карпатських та волинських лісів. Залишилась фотографія мого дідуся-лісника, що стоїть поряд зі студебекером, завантаженим деревиною. Пригадую, ще в дитинстві, дорогою в гості, в с. Степове поблизу Миколаєва, щиро дивувався вперше почутим від їздового брички, що його родина рятувалась від голоду ховрашками, виловлюючи їх на степових просторах. Мій добрий товариш, Віктор Іванович Спиця, один із засновників Товариства української мови в Миколаєві, з гіркотою розповідав, що взимку 1947 року колгоспним свиням на ферму в с. Богданівка Миколаївського району привезли макуху (пресовані відходи соняшникового насіння після видалення олії) і так йому хотілося порадувати хоча б маленьким шматочком хвору маму. Завідуючий фермою відмовив малому «на общепонятном языке». Нарис про цей випадок Віктор Іванович пересилав до однієї з газет, але до цього часу він не надрукований.

З 1948-го, понад 21 рік, пропрацював І.Н. Швед директором Пнівненської школи. Через рік після нашого випуску звільнили з роботи через ту ж безпартійність. Його уроки, нестандартні, цікаві та несподівані завдання вимагали такого ж підходу від нас, школярів. Пригадую, що одного разу приніс на урок картину із зображенням тяжко хворого Івана Франка у ліжку і запропонував описати побачене. І по сьогодні дорожу тим, що назвав кращим мій нарис. Головоломки — завдання при розгляді складних речень в старших класах... Саме він змушував мислити, прищеплював любов до рідної землі, до свого коріння через літературу, мову, через вистави, спорт, гуртки: танцювальний, струнний, духовий — всього не перекажеш... А в ювілейному шевченківському 1964 році нам вручали металеві значки із зображенням Кобзаря — і слова з монтажу до цього часу не забув. Дитячою казкою залишилися в спогадах новорічні вечори, які організовувала родина Шведів у себе вдома. Його сини-близнюки Володимир та Ігор, мої однокласники, частенько виконували на баянах різні твори на концертах у сільському клубі, полонез «Прощання з Батьківщиною» Огінського — відтоді дорога мені мелодія. Любов до музики у Івана Никифоровича, мабуть, з дитинства і ще з фронтових років: будучи артилеристом, він також грав в полковому духовому оркестрі. Колектив вчителів нашої школи на той час формувався, вважаю, не тільки за призначенням, а й за сприяння директора, з добрих наставників, які допомогли нам знайти себе на широкій дорозі життя.

Вдруге відкрив для себе Вчителя в день 140-річчя рідної школи, 2003 року. До нас, випускників, вишуканою українською мовою зверталася близька, рідна людина. Зав’язалося листування. Одного разу отримав невеличку бандероль з книжечкою «Гори — палай, моя свіча» (м. Камінь-Каширський, 2008 р.). Значимість книжки, вважаю — всеукраїнського надбання, важко передати словами.

Автор пише: «Це крик змученої душі, це біль серця, який не проходить і не стихає. Далекими заплавами босоногого дитинства крокує моя невідступна пам’ять і перед очима виринають страшні сцени голоду! Я від них не можу відкараскатися, вони переслідують мене скрізь, не дають спокійно спати, бо вони в мені, в серці, в душі, в пам’яті! Мабуть, мені Бог дав таке довге життя, щоб я, пройшовши через страшні жорна голоду, залишився жити і розповів про це потомкам...».

Як у краплині води, у віршах відобразилась трагічна доля нашої України в роки голодоморів. Вчитуючися в «Поетичні спогади про Голодомор», обурюєшся сьогоденню, тому відвертому цинізму, холодній байдужості, зневазі та невігластву, якими намагаються нівелювати велику трагедію, відкидаючи визнання Голодомору геноцидом нашого народу.

Прикладаю до свого листа декілька творів із книжечки поета. Про ті страшні літа він має найбільше право говорити. Поетичне осмислення трагічних років, унікальне, як авторський твір, як біль всієї України. Тільки щемить серце від примітки в кінці книжечки: «Видано за рахунок автора»...

Пережила два Голодомори й моя мати, родом теж із Вінниччини, вчителька, направлена 1945 року на роботу на Волинь. Пригадує, як везли з Миколаєва, замкнувши в товарняку, пригрозивши та забравши документи. Закарбувалися в неї на все життя загибель сім’ї батькового брата в 1932—1933 роках, її дитячий жах від людоїдства збожеволілої дружини дядька. В 1946—1947 роках від голодної смерті врятувала свою матір та двох сестер, забравши їх з Миколаївщини на рік у волинське село Ворокомле, де в той час працювала.

Спогади Івана Никифоровича закликають «незлим, тихим словом» пом’янути невинно убієнних в роки Голодомору:

Єдине, що можемо зараз зробити,
Хай струни душевні звучать —
На пам’ять свічу воскову запалити —
Хай плаче із нами свіча!..

На початку жовтня побував у рідному селі, на весіллі дочки родича. Багато гостей, гарно накриті столи, відеокамера, вокально-інструментальний ансамбль, стомлені підготовкою до свята батьки-трударі, четверо молодших братів нареченої.

Кожне відвідування малої батьківщини дає величезний духовний заряд. Це зустрічі з рідними, шкільними друзями, кольори осіннього лісу, гриби, ставок, запах яблук з батьківського саду, колишнього... Відвідав Вчителя. Іван Никифорович живе з дружиною Галиною Василівною в тому самому скромному будиночку, що й багато літ назад. Вгощав міцною, настояною на травах наливочкою, якій понад чотири десятка років.

І.Н. Швед видав за власні кошти й другу книжку «На веселій орбіті» (м. Камінь-Каширський, 2009 р.), яку присвятив пам’яті своєї багатостраждальної матусі Вікторії Волошин.

Актуально звучать слова про сьогодення із вірша «Парламентські бої»:

...Мовчать суди, мовчать статути,
І Конституція німа.
Людських вам стогонів не чути,
Той співчуття до них нема!
..................................
Закон і правда — все мовчить.
Людей толкових не хватає.
То хто ж нас розуму навчить?!
Вся Україна в горі тоне.
Спасти ж — нема в нас голови!
Чи діждемось ми Вашингтона?
Чи попрохаємо в Москви?!.

Веселі-невеселі вірші про радянське, сучасне, сільське життя-буття. Є готова до друку друга та написана третя книжки. Переживає, чи зможе видати?

Приєднуюсь до людей, про яких сам підкреслює у вірші «Тост на власні іменини»:

...Кажуть люди: — Треба жити!
— Слухаю — живу...

Живіть довго на радість дітям, онукам, учням, людям. Многая та добрая літавам, пане Іване, та вашій дружині.

А на весіллі різонуло вухо: «Ах, Одесса...»... Невже гарна українська пісня ділиться місцем із гіршими зразками інших пісень, відходить на другий план, втрачаються віками набуті обряди?

Узагальнюючи, розмірковую, що, можливо, перебільшую, нове покоління до всього ставиться простіше, можливо, не бачимо, як засівається наше поле бур’яном бездуховності, невігластва та безликості «нє помнящімі родства»: «А яка різниця, які пісні співати? Якою мовою говорити? Яких героїв мати? Яку історію вивчати — свою чи нав’язливо чужу, яку пропонуватимуть чи, вірніше, уже пропонують вважати своєю спочатку вчителям? Які й кому пам’ятники ставити? Як сьогоднішні партійні нащадки знову піднесли на постамент «вождя всех времен и народов» (вірного учня ідола, знаки якого десятками бовваніють по містах і селах України) в славному місті Запоріжжі, котрий руками своїх сатрапів в «в ім’я світлого майбутнього всього людства» нещадно катував та нищив наш народ, включно з нащадками козаччини?!».

Поліський краю, дорогий... Колиска звичаїв і традицій українського народу...

Не забуваймо, що поряд з нами живе і творить мій Вчитель, наш Вчитель, Свята Людина. Шануймо їх, справжніх синів України. На рідній українській мові, пісні, на історичній пам’яті тримається людина — не скочуймось до люмпенізованого примітивізму, не даймося в руки духовного геноциду. Бережімо, захищаймо та примножуймо свої безцінні українські духовні скарби — цілюще джерело життя.