...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Олександр Биковець, священник

Дві війни і 5 тисяч годин у небі

Командир ланки вертолітної ескадрильї військової частини А 1604 полковник Павло МУДРИЙ 30 років тому пройшов Афганістан і вже п’ять років тримає оборону на Донбасі
17 січня, 2020 - 11:23

Якби хтось сказав йому — випускнику Саратовського вищого військового льотного училища, молодому лейтенанту за штурвалом МІ-8, який рятував поранених солдатів у Афганістані, — що за 30 років йому доведеться пройти це пекло знову, ба більше — на рідній землі, він ніколи б не повірив. Вийшовши на пенсію після військової служби і налітавши тисячі кілометрів як цивільний пілот, полковник Павло Мудрий змушений був повернутися на військову службу і стати на захист України — пліч-о-пліч з молодими пілотами. Російсько-українська війна кардинально змінила його плани на життя, але полковник ні на хвилину не шкодує про свій вибір. Каже, що небо — це його рідня і літатиме він доти, поки воно дозволить.

«Я вже був «черпаком», списаний зі служби за станом здоров’я, бо Афган так просто не минає. Працював цивільним пілотом у одній зарубіжній приватній компанії, здійснював доставку вантажів, здебільшого Азією. Заробляв досить непогані гроші, родині вистачало. На початку війни в мене вже була відкрита віза в Судан, але, почувши про перших загиблих, віком таких, як мій син, — не витримав, махнув рукою і повернувся в Україну, — розпочинає свою історію Павло МУДРИЙ. — Та поновитися на службі було непросто. Ганяли по кабінетах, як хлопчика, але я домігся свого. Пройшов комісію, зібрав усі документи і на початку 2015 року зайшов за контрактом особливого періоду. Все було ніби, як перед Афганом. «Учебка», тренування, командний дух. Відмінність одна — тоді я був молодий і мене всі вчили, тепер я вже старий і сам усіх вчив. Я можу піти зі служби в будь-який момент. Але не можу, хлопці і небо тримають. Не треба думати, що це якийсь героїчний вчинок, зовсім я не герой. Ні! Таких як я — ідейних дядьків — у війську багато».

«ЛЕТИШ І ДУМАЄШ: «ТІЛЬКИ ДОВЕЗТИ ЙОГО ЖИВИМ, ТІЛЬКИ Б ВИТРИМАВ»

Першого лютого буде рівно п’ять років, як Павло Мудрий повернувся до війська. За його плечима 54 роки життя, понад 30 із яких він відслужив у авіації. Каже, що за мірками пілотів він уже давно «мамонт», але порох із порохівниць вигортати не збирається, бо відчуває свою потрібність на фронті. Зізнається, що за цей час українська армія зміцніла в рази, молоді пілоти швидко вчаться, бо талановиті і вмотивовані. Ті, які прийшли разом із ним 2015 року, вже при погонах майорів, обійняли посади замполітів чи командирів. Зізнається, що хлопці, буває, працюють на межі дозволеного, починаючи від злітної ваги й закінчуючи маневрами, режимами експлуатації гвинтокрила. Поруч із молодими несуть службу і його однолітки. Вони не пасуть задніх поруч із молодими.

«Коли я ще був в «учебці», зі мною навчались два борттехніки, підполковники, які колись мене молодим лейтенантом вчили. Їм було вже майже 60 років на той момент. Але нічого! Пройшли три полігони в повному боєкомплекті, бо авіація — це постійні тренування, напруження і драйв, — продовжує Павло Мудрий. — Зі мною служить борттехнік, майор Сергій Батов (на фото). Він, до речі, за національністю білорус, але любить і захищає Україну, читає Шевченка напам’ять, добре знає нашу історію. Поруч зі мною літає вже четвертий рік! Також ідейний (усміхається. — Авт.). З таким складом працювати одне задоволення, хоча й робота нелегка. Буває, летиш і думаєш: «тільки довезти його живим, тільки б витримав». У такі моменти все робиш інтуїтивно, поринаєш у роздуми — скільки ще? коли вдасться довести цю справу до кінця? Я не кажу про закінчення війни будь-якою ціною, бо що це означає?! Треба справу завершити, повернути своє і гідно вшанувати всіх загиблих».

«НІКОЛИ НЕ СКАЖЕМО «НІ», ЯКЩО ЙДЕТЬСЯ ПРО ПОРЯТУНОК БІЙЦІВ»

Командир ланки вертолітної ескадрильї неохоче розповідає про теперішні військові будні, каже, що це передусім робота. Між тим зазначає, що будь-який пілот — завжди в бою — із законами фізики, із законами природи, з ворогом. Кожна посадка в кабіну гвинтокрила — це виклик, але не геройство, бо, як каже Павло Мудрий, досвідчений пілот намагаємося не залізати туди, звідки потрібно з героїзмом вилазити.

«Кожен з нас робить свою роботу: ви у тилу, ми — на війні. У вас свої виклики, певен, що вони також непрості, а в нас свої — в небі, — відзначає командир. — Буває, нічого не віщує біди, а ситуація може змінитися кардинально, за лічені хвилини. От не так давно вилетіли ми трьома екіпажами, погода — ясна, ситуація — спокійна. На півдорозі потрапляємо в хмари. А кожен борт летить зі швидкістю понад двісті кілометрів на годину, кожен важить понад дванадцять тонн і махає лопатями на 12 метрів. Плюс у хмарах вертоліт починає похитувати. А видимість — нульова. Звісно, ми до цього готові, знаємо, як діяти, але відчуття не з приємних, та треба продовжувати робити свою роботу, бо хіба можна відмовитися доправити пораненого з поля бою?! З перших днів, відколи я тут, ми з хлопцями домовились, що ніколи не скажемо «ні», якщо йдеться про порятунок бійців».

«НЕ СМІЮ НАЗВАТИ СЕБЕ КОЗАКОМ, А ОТ ГАЙДАМАКА ТОЙ, ЩО ТРЕБА»

Попри скромність, Павло Іванович вирізняється поміж інших своїх колег не лише щирою запальною вдачею, а й зовнішнім виглядом — носить оселедець і розкішні вуса. Зараз він вірить, що нічого в житті не буває випадково і якщо доля подає знак, на нього треба зважати. Пригадує випадок, коли він ще працював у приватній компанії і одеські пілоти привезли книгу спогадів одного з провідників Холодного Яру закордонного видавництва. Він зацікавився, взяв погортати, а хлопці кажуть: «То візьми почитай, як твої земляки давали чекістам прикурити».

Павло Мудрий зізнається, що не великий шанувальник писаного слова, більше по техніці «виступає», але ця історія змусила його недоспати кілька ночей у відрядженні. Після прочитання книги маршрут його життя змінився. Він зрозумів, що вся історія, яку йому розповідали в школі, училищі, була брехливою. Відбувалася певна переоцінка цінностей і відкрилися очі на своє. Він почав шукати багато історичної інформації, досліджувати історію своєї родини, рідного краю, по якому, як виявилося свого часу, пройшли холодноярівці.

«Попри оселедець і вуса я не смію назвати себе козаком, бо для цього треба мати за плечима відповідну школу, а от гайдамака той, що треба. Месник за покликом серця, — усміхається полковник. — Сам родом із села Заруддя, що на Оратівщині, Вінниччині. Це район, де буянили гайдамаки і проходили холодноярівські козаки. Гарний край із працьовитими людьми. Мої батьки працювали в колгоспі, тато все життя на машині. Ніхто з них не спонукав мене йти у військове училище, надійшло запрошення і я поїхав на конкурс.

За час навчання обріс багатьма друзями — з різних країн світу, «дружніх» республік, зокрема й з Росії. Але коли розпочалася війна, я заморозив всі стосунки, щоб не псувати ставлення, бо про що нам зараз говорити?! Це зрозумів після випадку із колишнім однокашником. Він сам з Макіївки, служив і живе зараз у Підмосков’ї, викладає на своїй сторінці в соцмережах «кашу з голови». Пише, як у окупованому Донбасі зараз «харашо жить». Ну якщо «харашо», то чому ти досі в Підмосков’ї, чому кинув Батьківщину?! Якщо немає що сказати, то краще мовчати».

«НАШІ НАЩАДКИ МАЮТЬ БУТИ СИЛЬНИМИ, А СИЛА — В ІСТОРІЇ»

Зараз Павло Іванович має дві мрії. Перша — відвідати батьківщину діда, який був репресований 1937-го року, село Мар’янівку. Він самотужки шукав відомості про нього (шкодує, що за радянських часів і при військових пагонах цього робити не смів). По крихтах зібрав інформацію, відтворив родинну історію. Шкодує, що не встиг розповісти її матері, яка рано померла, але доніс правду про діда рідним дядькам і їхнім сім’ям. Друга мрія — не розгубити надбане, щоб передати онукові. Павло Мудрий мріє, що його нащадок виросте справжнім козаком, здоровим і міцним. Зможе достойно продовжити родинну історію.

«У мене прекрасна сім’я. Зі своєю дружиною Іриною я познайомився ще 1986 року на випускному з училища. Багато що хотів би змінити в своєму житті, але точно не її. Випадкова зустріч дозволила мені здобути надійний тил у її особі. Ірина сама з Саратова, але справжня патріотка України. Вона подарувала мені двох прекрасних дітей: доньку і сина. Старша доця вже має онука, якого люблю понад усе на світі, — з теплом розповідає Павло Мудрий. — Наші нащадки мають бути сильними, а сила — в історії. Що правдивіша вона буде, то сильнішими і гордими ми станемо, — відзначає полковник. — Діти повинні знати, з якого вони роду, хто були їхні прадіди, на якій землі вони народили, хто нею ходив до них. Цілі покоління відважних помирали за Україну, вони заклали фундамент для нашої міцності. Достатньо просто стати на ноги і розправити плечі, як Атлант».

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниччина, фото надано героєм
Газета: 
Рубрика: