Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Джеймс Мейс і «День» як стимули для пошуку

Учителька з Вінниці організувала групу учнів-дослідників, які вивчали трагедію Великого голоду і записали десятки спогадів очевидців
22 листопада, 2018 - 10:18
«НА ЧЕСТЬ ДЖЕЙМСА МЕЙСА І НА ЗНАК ПОДЯКИ УЧЕНИЦЯ АНАСТАСІЯ ПОЛУБУТКІНА З ДРУЗЯМИ ВИСАДИЛИ У ДВОРІ ШКОЛИ КУЩИК ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ

Щороку в останню суботу листопада українці, за традицією, запалюють свічку Джеймса Мейса в пам’ять про померлих. У горнятко насипають житнього чи пшеничного зерна і ставлять її в середину. Зернята символізують душі, а вогник — наш містичний зв’язок з тими, кого вже немає поруч. Ставлячи свічку на підвіконня, ми засвідчуємо, що не забули про мільйони душ, які в страшних муках відійшли з життя через режим, що нищив церкви, грабував селянські родини, силоміць заганяв людей у колгосп, а «самостійників» виховував терором. Цю закриту на півстоліття жахливу сторінку нашої історії один із перших відкрив і почав досліджувати американський науковець, колумніст «Дня» Джеймс Мейс. Велика людина, яка по суті, пожертвувала життям і здоров’ям заради того, аби українці і світ знали страшну правду про Голодомор. Чи думав він тоді, що своєю працею надихне на велику справу учнів вечірньої школи № 24 з міста Вінниці, які упродовж десяти років вивчатимуть причини й наслідки геноциду нашого народу, збиратимуть усні розповіді свідків Голодомору, а на знак пам’яті про Джеймса Мейса у дворі школи висадять кущ червоної калини.

«Багато років газета «День» була для моїх учнів  невичерпним джерелом з вивчення теми Голодомору 1932—1933 років. Кожна надрукована стаття, найменша інформація, присвячені цій чорній сторінці нашої історії, дозволяли нам глибше осягнути всю трагічність тих подій, — розповідає керівник групи, вчитель історії Мирослава Бурлєєва. — Матеріали й дослідження Джеймса Мейса, якому журналісти газети «День» дали свою «кров», спонукали нас до пошукової роботи. 2010 року за участь у конкурсі на Премію імені Джеймса Мейса, який щорічно проводить газета, ми отримати подяку від головного редактора Лариси Івшиної. Саме ваше видання дало нам  можливість познайомитися з дружиною вченого Наталією Дзюбенко-Мейс. Ми мали сміливість писати їй листи, запрошувати на наші зустрічі. Джеймс Мейс щиро переймався долею України. Фактично ми вибрали його як свого натхненника, наставника та вчителя. Взяли Джеймса Мейса за «хрещеного батька» своєї пошукової групи. На його честь та на знак вдячності учениця Анастасія Полубуткіна з друзями висадили у дворі школи кущик червоної калини, яка щороку рясно родить червоними ягодами, ніби нагадуючи про те, що забути його внесок, працю, правду ми не маємо морального права.

Калину я привезла із рідного села, що на Житомирщині, викопала біля своєї хати. Батьки мої, свідки Голодомору, давно пішли з життя. Тому  калина цвіте і родить, мабуть, і для них. На жаль, у цьому році наша вечірня школа припинила своє існування, приміщення стоїть порожнє. Така філософія життя. Все має свій початок і кінець.  Мої дослідники давно закінчили школу і пішли в доросле життя. 2015 року завершила і я свою викладацьку діяльність. Про роботу пошукової групи «Істина» залишились лише добрі спогади».

У ПОШУКАХ ІСТИНИ

Пошукова група «Істина» була створена 2001 року, хоча й до цього часу старшокласники вели дослідницьку роботу, але не настільки організовано. Чому обрали за предмет дослідження саме Голодомор? — це питання вони ставили собі неодноразово. Пусковими було кілька чинників: діти прагнули докопатися до істини і зрозуміти, чому цю тему так довго замовчували, батьки пані Мирослави, бабусі й дідусі багатьох учнів пережили голод (і не один), розповідали про ті жахливі часи своїм дітям та внукам. Чоловік вчительки Сергій Бурлєєв, історик за фахом, був добре знайомий з доктором історичних наук професором І.Г. Шульгою, який одним із перших в Україні почав досліджувати тему Голодомору, працювати в архівах. Публікації вченого у вінницьких газетах, які приносили учні на уроки історії,  щоразу були великою подією для всіх нас. Статті Іллі Гавриловича збереглися в архівах керівника групи та  були важливим джерелом знань для пошуковців про події 1932—1933 років на Вінниччині.

«Сама назва говорить про те, що ми хотіли докопатися до істини. Між іншим, назва пошукової  групи не випадкова. Річ у тім, що коли утворювався Народний Рух Вінниччини, мій чоловік був одним із активним членів філософського клубу «Істина», який проводив свої зібрання в політпросвіті. Члени цього клубу зіграли важливу роль у створенні Руху і написанні його програми.  Назву для пошукової групи ми фактично запозичили у клубу «Істина», бо кращої назви під цю роботу не обрати, — розповідає пані Мирослава. — Історія кожного народу має чимало фактів, подій, постатей, до яких доводиться повертатися майже щоденно. Ми маємо пам’ятати своїх предків, коріння, з якого ми виросли, маємо шанувати свою історію. Славні сторінки її читати з піднесенням і гордістю, а трагічні з сумом і гіркотою. Вивчати, дізнаватись більше, проникати в деталі, дрібниці, відчувати біль тих, хто пережив чорний 33 рік, виховувати в собі співчуття, милосердя, несприйняття будь-якого насильства — це було основним змістом, метою довготривалої роботи пошукової групи «Істина».

За час існування її я нарахувала до півсотні дослідників, які плідно працювали, зібрали багато цікавої інформації про Голодомор. На жаль, наша історія склалася так, що ще й тепер ми є посттоталітарним суспільством. Справжній кінець диктатури — це не проголошення її кінця, а народження вільної людини, здатної захистити біль і пам’ять поколінь, що відійшли у Вічність, а разом з ними і своє майбутнє. Я і моя група «Істина» намагались сприяти формуванню саме такої людини».

ГІРКІ СПОГАДИ В УЧНІВСЬКИХ ЗАПИСАХ

За більш ніж десять років діяльності (з 2001-го до 2013 року) пошукова група «Істина» опитала, записала й опрацювала спогади понад півсотні очевидців, більшості з яких нині вже немає серед живих. Опитування проводили за методикою, яку свого часу розробила доктор історичних наук професор Валентина Борисенко. Вона створила спеціальний питальник, який діти використовували у своїй роботі. Записи спогадів й досі зберігаються у Мирослави Бурлєєвої. Деякі з них у, так би мовити, первозданному вигляді, — записані від руки. Ось один із них, який датований 2007 роком. Розповідь Юрія, сина Михайла Осадчого 1899 року народження.

«1933 року батько їздив у відрядження у Москву. Він був членом профспілки будівельників, яка займалася будівництвом «Артека». По дорозі в столицю батько бачив на станціях військових, які відганяли штиками людей від вагонів. Жінки за цими живими огорожами піднімали своїх голодних дітей і показували тим, хто був у вагонах. Перед від’їздом із Москви батько купив дві великі торби булочок і на зупинках кидав їх через солдатські штики голодним людям», — читає вголос вчителька.

«ТАКІ ВЧИНКИ НЕ РОБЛЯТЬСЯ З ПРИМУСУ»

Матеріали, зібрані пошуковцями, спонукали їх до наукової діяльності, вони писали роботи для участі у різних конкурсах і неодноразово  здобували призові місця. 2007 року пошуковці школи №24 здобули перше місце в обласному конкурсі, на який подали свої роботи 240  учасників. 2008 року вони стали переможцями міського конкурсу з роботою «Доля дітей в роки української трагедії 1932—1933 років». За успіхи у дослідженні теми Голодомору пошукова група «Істина» була нагороджена грамотами від керівників міста та області. А дослідники пошукової групи Руслан Колос, Ольга Поліщук, Саша Худяков, Ганна Кононенко та керівник групи Мирослава Бурлєєва були занесені в «Книгу пошани» міста Вінниці.

«У нашій школі навчалися діти незаможних батьків. Більшість із них поєднували навчання з працею або здобуттям професії в інших навчальних закладах, здебільшого училищах. У багатьох із них були діти, сім’ї, вони різного віку, різних вподобань, та дослідження історії Голодомор щороку об’єднувало цю невелику групу охочих знати більше про минуле своєї родини, села, України. Голодомор став спільною темою шкільного життя для пошуковців групи «Істина», — продовжує розповідати вчителька. — Учні знаходили час для проведення щорічних вечорів пам’яті, виставок, зустрічей зі свідками голоду, працювали в архівах, збирали інформацію про пам’ятники жертвам Голодомору на Вінниччині. Підготували збірник «Сумна поезія про 33», де розмістили вірші про українську трагедію відомих поетів (П. Тичини, Д. Павличка, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника та ін.). Збірник розпочинається віршем Наталії Дзюбенко-Мейс про Свічку Джеймса Мейса. Та, мабуть, найважливішою ділянкою роботи пошуковців був збір спогадів свідків Голодомору для шкільної «Книги пам’яті», адже тут потрібно було поспішати. На сьогодні з опитаних нами свідків живих  залишилися одиниці.

Не можу не сказати про відкритий творчий звіт групи «Істина», проведений 18 лютого 2014 року, у день народження Джеймса Мейса, для вчителів історії міста Вінниці. Саме після цього заходу у мене виникла думка про необхідність включення в програму Новітньої історії України обов’язкового вивчення наукового спадку Джеймса Мейса. Адже серед кількох десятків вчителів присутніх у залі, були такі, які ім’я Джеймса Мейса почули вперше.

Цікавою для пошуковців була співпраця із засобами масової інформації. Учні надсилали свої матеріали до різних газет і журналів. Бачили б ви їхні очі, коли стали читати в «Дні» зібрані ними спогади очевидців. А як защеміло моє серце, коли Руслан Гаязетдінов приніс снопик колосків, щоб покласти його до пам’ятника жертв Голодомору, який відкривався у Вінниці до 75-х роковин трагедії. Кінець листопада видався дощовим, холодним, мама Руслана розповідала, що за колосками поїхав до бабусі і об’їздив на велосипеді всі поля за селом, ще й калини нарвав. Такі вчинки не робляться з примусу. Робота моїх пошуковців — це свідчення небайдужості учнів до нашої історії, це можливість задуматись над справжніми цінностями життя. Цікавим, на мій погляд, є відгук одного з моїх пошуковців Сашка Худякова. Він сказав: «Раніше при слові «Голодомор» у моїй уяві поставав якийсь нудний урок історії. Та врешті я зрозумів, що насправді Голодомор — це зовсім не щось далеке. У місцях, де 1933 року лютував голод, жили щирі, відкриті українці. Я їх назвав соняшниками, бо чомусь вони нагадували мені цю рослину. І за якихось півтора року мільйонів цих соняшників не стало». Тому найважливішим успіхом моєї роботи, як керівника групи, я вважаю зростання історичної свідомості учнів, формування громадянської позиції, прояви співчуття та несприйняття будь-якого насильства...

Я і сьогодні дякую «Дню» за розповіді про воістину великого Українського Патріота Джеймса Мейса. Нас вразило те, що ця людина, не українець за походженням, доклала стільки зусиль, щоб правда про українську трагедію була почута в усьому світі. Більше вражало те, що Джеймс Мейс був здатен пропустити через своє вразливе серце біль усього нашого народу, міг сказати: «Ваші мертві вибрали мене». І ми, живі, також його обираємо і шануємо донині».

Свого часу Джеймс Мейс казав, що ми все ще є постгеноцидним суспільством. Та постгеноцидність          — це не навіки. На думку головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, вона лікується добром, любов’ю і знаннями, знаннями нашої болючої історії. Мирослава Бурлєєва впевнена, що її пошуковці, які давно пішли у доросле життя, завжди пам’ятатимуть ім’я Джеймса Мейса і зроблять все, щоб ніколи не допустити повторення геноциду.

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця, фото Мирослави Бурлєєвої
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments