Що ж, я, дійсно, так і не вийшла заміж, а стосовно боротьби за вільну Україну... мабуть, я могла б зробити більше, але 1952 року я вже мала 10 років таборів по відомій 54-й статті, а в 60-х роках брала деяку участь в русі дисидентів (на жаль, люди, які про це знали, – Алла Горська, Олена Антонів, В'ячеслав Чорновіл – трагічно загинули, але ще живі люди, які можуть підтвердити, що Славко говорив: «Коли мені ніхто в Якутію не писав, то Галя Гордасевич писала»). І я таки дочекалась часу, коли ми в Донецьку всупереч волі обкому КПУ (зокрема, відомого зараз усім кандидата в президенти Петра Симоненка, який тоді був у Донецьку секретарем обкому по ідеології) створили Товариство української мови. І Рух на Донеччині починався з того, що мені потелефонували і сказали: «Галино Леонідівно, це з Києва від Драча. Чи не вважаєте ви, що треба створювати Рух на Донеччині?» І коли в «Літературній Україні» ще 1990 року був опублікований Маніфест Демократичної партії України, під ним стояло й моє прізвище.
А ще за останні 10 років я опублікувала в періодиці сотні півтори публіцистичних статей, деякі з них були передруковані в інших виданнях, але й досі я найбільше пишаюся статтею «Їх звали просто – хлопці», яка була опублікована в газеті «За вільну Україну» ще на початку літа 1991 року, тобто коли ще Радянський Союз панував і ніхто не передбачав, що він так швидко розвалиться.
То, мабуть, була перша опублікована в звичайній – не підпільній – газеті стаття, в якій розповідалося, що всім відомі «бандьоровци» (а були ще й мельниківці і бульбівці, я своїми вухами чула, як офіцер- фронтовик говорив дядькові-поліщуку: «Всє ви здєсь бульбаши»), – вони зовсім не були бандитами і фашистськими наймитами, а були найкращими синами народу, готовими загинути за вільну Україну.
І вони загинули. Скільки? А хто їх рахував. Так само, хто рахував, скільки залишилося живими, зате пройшли тяжкий шлях вигнання або ще важчий шлях через тюрми, табори і подальші десятиліття життя «у великій зоні», як у певних колах називали СРСР. Немає достовірної статистики, так само як нема досі об'єктивної історії УПА (попри те, що вже вийшли майже три десятки томів «Літопису УПА»). Більше того, коли я торiк на замовлення видавництва «Бібліотека українця» працювала над книжкою «Степан Бандера – людина і міф», з'ясувалося, що досі нема написаної біографії Степана Бандери. Є багато книжок, в яких він проголошується чи не найбільшим за всю історію України вождем народу, є ще більше книжок, де його звинувачують в усіх смертних гріхах, а просто біографії нема. Смію думати, що моя книжка стала першою.
Але повернуся до своєї статті «Їх звали просто – хлопці». Вона викликала великий резонанс і передруковувалася по всій Україні від Харкова до Рівного. Та й редакція отримала чимало листів. Тому сприяв і великий наклад, яким виходила перша справді вільна і незалежна газета «За вільну Україну».
Отож я зараз дозволяю собі звернутися до героїв моєї статті так, як я тоді їх назвала: «Що ж ви, хлопці?»
Так, ми дочекалися того часу, що Україна стала незалежною державою, що дорогі нам з вами символи — синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна» — стали державними символами. А далі що? А далі мільйони людей, які за «застійних часів» усе-таки якось жили, навіть могли собі дозволити поїхати відпочивати у Крим або купити автомашину, одну на все життя і на всю сім'ю, тепер б'ються як риба об лід, щоб хоч якось не померти з голоду.
Торiк я була кандидатом у народні депутати по 116-му округу в Львові, а перед тим ходила по квартирах і збирала підписи, то надивилася на людську біду. «Я молоко раз на тиждень купую, своєму дідусеві потрошки даю, як котикові», – говорила біла, як голубка, бабуся. «Мене за того Чорновола міліція так збила, що в мене вся спина була синя! А тепер я третій рік без роботи сиджу і не маю за що купити взувачку своєму синові!» – кричав сердито, ніби я в тому винна, тридцятип'ятилітній чоловік. «Дайте мені роботу – і я вам підпишу», – просила молода жінка, і великі сльози котилися по її щоках, а двоє малих дітей злякано дивилися на сльози своєї мами. А в цей час різні дворкіси–суркіси–бродські–медведчуки можуть замовити літак і полетіти в Іспанію подивитися футбольний матч.
А хто довів Україну до такого стану? Та не хто ж інший, як нині діючий гарант Конституції. Не сам, звичайно, а разом зі своїми помічниками, референтами, представниками і т.iн. І не треба приписувати йому, що це він утвердив Україну як незалежну державу, бо що ж тоді робив під час своєї каденції «перший всенародно обраний»? І не рятував Кучма Україну від громадянської війни. З таким же успіхом можна сказати, що він не допустив в Україні землетрусу. А такого засилля русифікації, далебі, не було в Україні за всі роки радянської влади! Ввімкніть лише телевізор, а якщо не маєте його, то подивіться на вулицях на книжкові та газетні розкладки. Або послухайте радіоінтерв'ю з нашими юними спортсменами чи музикантами – якою мовою вони розмовляють? Та вони ж у перший клас пішли вже в незалежній Україні і не вчать української мови?
А хто повірить, що побиття похоронної процесії Патріарха Володимира відбулося без відома і дозволу Президента! Чому ж тоді той, хто дав наказ бити людей і рвати державні прапори, не відповів за це?
І нас з вами хочуть умовити залишити такого Президента ще на п'ять років? Щоб ті, хто накрався, міг довести свою справу до кінця й купити собі «хатинки» у Флориді чи на Багамах, а потім кинути нас напризволяще?
Перш, ніж претендувати на другу каденцію, Президент мав би відчитатися перед народом, що він вже зробив, а чого ще не встиг і тому просить дати йому можливість довести намічене до кінця. Ви чули його звіт? Навіть гарантовані йому законом 10 хвилин ефірного часу Леонід Данилович подарував футбольним вболівальникам. Бо, по-перше, йому нічого сказати, а по-друге, що йому якісь 10 хвилин, коли всі 24 години по всіх теле-, і радіоканалах, у всіх газетах (за винятком кількох, які наш Президент по пальцях однієї руки перерахував) тільки й чуємо: «Кучма... Кучма...».
Так от, я хочу звернутися до вас, «просто хлопці», герої моєї статті: як же ви можете закликати голосувати за такого Президента?
Я розумію, що для нас усіх саме слово «кагебе» звучить як символ тривоги й смерті. Але є ще сильніше слово – Україна!
Думаймо про Україну!
Євген Марчук не має ніякого вiдношення до тих сил, які нас з вами переслідували, він не внук і не син енкаведиста, в КДБ він займався розвідкою і контррозвідкою, і саме це дало йому можливість дізнатися правду і про те, як живуть «прості люди» в «капіталістичному пеклі», і чи насправді була Українська Повстанська Армія, чого б він ніколи не дізнався, якби працював згідно зі своєю першою професією вчителем української мови. Виступаючи по телебаченню, він не побоявся на всю Україну сказати, що УПА необхідно визнати воюючою стороною, хоча знав, що така заява може позбавити його голосів багатьох затурканих «совків» з центральних і східних регіонів України, а в першу чергу тих десятків тисяч «ветеранів», які, відпрацювавши своє в повоєнні роки на західній землі, вибрали для свого «заслуженого відпочинку» південь або Крим.
А Леонід Кучма, підтримати якого закликає Головна Булава Братства вояків УПА, не лише не підтримав своїм вітанням антикомуністичний конгрес, який 17 вересня проводили у Львові його-таки довірені особи, а навіть, виступаючи в Криму, заявив, що він нічого не має проти Комуністичної партії. Та й взагалі, зверніть увагу: чи ведуть наші ЗМІ агітацію проти тих кандидатів, яких Президент називає своїми найпершими конкурентами: проти Симоненка чи Вітренко? Та ні ж, тільки й чуємо, що Мороз, Марчук і Ткаченко такі-сякі. Або Президент неприхильно говорить про «всіх 14 кандидатів» і тим самим кривдить тих, які й так грають негарну роль: відтягнути на себе частину правого електорату.
А ось переді мною газета «За вільну Україну» від 3 вересня ц.р. з відкритим листом, під яким підписалися колишні політв'язні, відомі люди подружжя Калинці, Одарка Гусяк, Ірина Сеник і в якому вони докоряють Президентові, що він не захотів навіть слухати про нагородження орденом Княгині Ольги славних доньок України, які боролися за неї зі зброєю в руках, а потім десятиліттями страж дали за колючими дротами (я б лише додала до того списку Галину Голояд (псевдо Марта Гай), яка мужньо бореться зі своїми літами, хворобами, самотністю, виживає на мінімальну пенсію і поспішає записати на папері все побачене і пережите).
То за кого ж ви збираєтеся голосувати, хлопці?
Львів







