Фантоми Луганщини
Колишнє військове містечко живе без води і... назви
Мешканці військового містечка недалеко від села Трьохізбенка Слов’яносербського району Луганської області п’ють березовий сік навіть не тому, що вони його люблять чи розуміють, який він корисний для здоров’я. А тому, що води в них немає вже два місяці.
Танковий полк легендарних «стотридцятьчетвірок» «оселився» у дев’яти кілометрах від Трьохізбенки з того часу, як Луганщина була визволена від фашистів. З часом гарнізон виріс: на момент розформування до його складу входили, крім танкового полку, ще й розвідбат, артдивізіон, ракетний дивізіон, саперний батальйон. Загалом гарнізон налічував півтори тисячі солдатів та офіцерів, 400 офіцерських сімей. Функціонувала розвинена соціальна сфера: чотири готелі для військовослужбовців, три п’ятиповерховi та один двоповерховий будинки, дві їдальні, три крамниці, комбінат побутового обслуговування. У жовтні 2000 року гарнізон було остаточно розформовано. Ті, хто міг продовжувати службу, виїхали. Лишилося 20 сімей, яким їхати було нікуди. Половина їх оселилася на першому поверсі двоповерхівки, половина живе у сарайчиках, перетворивши їх на приватні «фазенди». Адже працювати ніде.
До речі, зник гарнізон і з карт. Назви у нього також немає. На пошті умовно він називається «Кряківка-1» — поряд розташоване село Кряківка, і саме на його поштове відділення надходять листи для «районних фантомів». А в паспортах у них стоїть прописка: «селище 40 лет Октября Слов’яносербського району».
У 2002 році на зміну ДКП «Луганськобленерго» прийшло «Луганське енергетичне об’єднання». Нове підприємство одразу почало запеклу боротьбу з боржниками. До їхнього числа потрапило і військове містечко. Протягом року щомісяця відрізали світло. А для мешканців містечка це було катастрофою: не буде електрики — не буде води, опалення, не буде на чому готувати їжу. Газу в гарнізоні не було, все готували на електроплитках. Тож конфлікти з енергетиками узгоджували самі. Аж потім схаменулося Міноборони і спішно погасило борги. Здавалося б, все налагодилося. Але тут прийшли «металісти». І почався новий кошмар. «Лінію життя» містечка обривали кілька разів на місяць, знімали цілі прольоти. Довелося встановити порядок чергування «на лампочці». Зникло світло — черговий бив тривогу. Всім миром кидалися шукати грабіжників. А потім за свої кошти закуповували проводи, самі ж і ремонтували. Відстояли. У квартирах світло є. А ось про вуличне освітлення давно забули. Після десятої не наважуються виходити на вулицю. Темно, навкруги ліс... Хоч він не є перешкодою для тих же «металістів», які знайшли для себе більш вигідне зайняття — вирізують метал із гарнізонних споруд та замурованих п’ятиповерхівок.
До речі, води немає саме тому, що на одній лінії з будинком — водокачка, яку «ЛЕО» відключило за несплату боргів. За цей час ні сільрада, ні районне керівництво жодного разу не згадали про «аборигенів» і не привезли до містечка жодної цистерни води. Свого колодязя теж немає. Військові вирішують проблему як можуть: одним воду знайомі завозять з Трьохізбенки, інші самі їздять до села, щоб помитися і набрати кілька білонів, треті домовляються з водіями маршруток...
Немає в містечку і телефону. Коли два роки тому помирала мати командира розвідбатальйону підполковника Яковенка, не могли викликати навіть «швидку». З хлібом також проблеми. Своєї пекарні в Трьохізбенці немає, а постачальники сказали, що десять буханок тричі на тиждень за дев’ять кілометрів не возитимуть. Медик Єва Левченко, вдова військового лікаря, домовилася з приватними виробниками з Зимогір’я. Вони возять хліб аж за півсотні кілометрів...
12 грудня 2002 року Кабмін України видав розпорядження про передачу колишніх військових містечок у власність місцевої влади. За півроку рішенням Луганської обласної ради містечко перейшло до комунальної власності Трьохізбенської сільради. Мешканці сподівалися, що їх почнуть відселяти. Але даремно...
— Спочатку нам запропонували житло в м. Шахтарську Донецької області, за рахунок благодійного фонду. Ми погодилися, — каже приватний підприємець, Галина Титова, хазяйка єдиного в селищі магазинчика. — Поїхали дивитися на те житло і зрозуміли, що попадемо з вогню та в полум’я: нас збиралися вселити в квартири, які покинули шахтарі в пошуках роботи. Потім у Кіровоград хотіли переселити, але тільки великі сім’ї. Зверталися до народних депутатів, але нам відповіли, що, згідно з законом, ми зможемо приватизувати наше житло і, продавши його, переїхати. Навіть наших «черговиків»-пенсіонерів на цій підставі викреслили зі списків тих, хто потребує поліпшення житлових умов.
Для підтримки містечка в нормальному стані органiзовано комунальне підприємство «Байкал». Було виділено значні кошти, створено 20 штатних одиниць. Військові зраділи: схоже, буде робота. Але ні! Тільки на чотири посади взяли місцевих жителів. А потім одну скоротили. «Ми стали заручниками держави. І як знайти вихід з зачарованого кола — поки що невідомо», — зітхає Галина Титова
