Сусідами Лікера за столом у корабельному ресторані виявилися
бабуся Гертруда Олександрівна та її онук Льошик.
Гертруда Олександрівна скидалася на святково виряджену, прикрашену гірляндами
й намистом єгипетську піраміду, складену замість кам’яних плит із матраців.
На її верхівку було зворушливо начеплено кокетливого капелюшка з паперовими
братками. З Гертруди Олександрівни м’яко вивергалося спекотне, інфрачервоне
випромінювання. Дев’ятирічний Льошик був мікропірамідкою, але вбраною поскромніше:
у шорти й білу футболку, туго напнуту на його тіло, наче шкурка на сосиску.
Він тямовито зморгував у такт бурхливим монологам бабусі.
– Ні, погляньте, Станіславе, — апелювала вона до Лікера. — Хіба це м’ясо?
Я боюся його їсти. Боюся!
Гертруда, правда, переборола страх і майже знищила величезну відбивну
зі свинини.
– Напевне пересмажена, — додала вона, дивлячись на недоїдений малесенький
шматочок. — Ні, м’ясо — завжди небезпечне. Я пам’ятаю у нас у Верхньоперекопську,
де Льошик ходить у спецмузичну школу і ще додатково з репетитором вивчає
англійську... — Льошик цієї миті зробився байдужий, як і кожна людина,
котру мимохіть похвалять. — Так от, його знайомий Едик із «Б» класу...
– Бабусю, з «А», — поправив її Льошик.
– Мені краще знати: з «Б».
– Бабусю, з «А», — твердо тримався онук.
– Ти хочеш мене образити? Хочеш сказати, що я вижила з розуму? І не
пам’ятаю, з якого класу Едик? — у голосі Гертруди з’явилося зо два булижники.
– Я не хочу сказати, що ти вижила з розуму, — також твердішав Льошик.
— Я хочу сказати, що Едик — із «А».
Гертруда зібралася було геть закам’яніти, а тоді несподівано опливла,
наче перехняблена гора матраців.
– Нехай з «А». Так от, торік у червні...
– У серпні, — вставив Льошик.
Гертруда передгрозяно блиснула на нього очима, Льошик заходився посилено
намащувати масло на хліб.
– Так от, улітку, — знайшла вона компроміс, — він із хлопцями з’їв пиріжок
із м’ясом. Чи не пиріжок, а млинець, — вона злякано скоса глянула в бік
онука, — точно не пам’ятаю. Уже вдома Едик став дуже блідий. Його пронесло.
Викликали швидку. Та промивали-промивали, промивали-промивали... Ледве
врятували.
Лікер громадянин стійкий, але кількість подробиць почала помалу витісняти
в нього апетит.
– А в мене кишечник, — вела далі Гертруда, — тьху, тьху, тьху. Замолоду
я солоні огірки запивала молоком. Та й тепер... лише вчора торт закушувала
оселедцем. І нічого. Шлунок спрацював нормально. Тільки дуже здивувався...
Але м’ясо — вічна загроза.
Вона значуще поглянула на той самий шматочок свинини. Здавалося, він
іще більше зіщулився під потоком звинувачень. І був покараний — його проковтнули.
У двадцятисекундній мовчанці вони добралися до десерту. Подали чай із
печивом. Гертруда, поглянувши на коржики, знову ввімкнулася:
– Нібито невинне тісто? Та не забувайте про яйця...
Стас зрозумів: слід терміново перебивати.
– Чудовий краєвид, — сказав він, — рожі навколо.
Гертруда здивовано округлилася.
– Як, як? — перепитала вона.
– Рожі навколо злачні, — уточнив він.
Після слова «злачні» її шия вкрилася трупними плямами, а Льошик навіть
припинив їсти.
Лікер пальцем постукав у скло ілюмінатора, вказуючи на селянські лани.
– Злаки, розумієте? Рожі та пшениці.
– А-а! — Гертрудина шия знову набрала теплих тонів.
Хрумкаючи, бабуся потрощила чотири коржики, разом із підступними яйцями,
котрі по-партизанськи причаїлись у них усередині.






