Голос Розуму

Сьогодні запит на відповідальну й аргументовану позицію в суспільстві має бути надвисокий. Адекватні оцінки, конструктивні пропозиції і варіанти рішень, нестандартні підходи... Потрібно залучати все живе і розумне в країні. Тільки так є шанс зберегти нашу державу, зберегти себе. Поки що «холодного розуму» бракує. Адже інакше на Грушевського вже не літали б кулі, не горіли б шини, не вмирали б люди...

«День» продовжує втручатися в середовища, шукати тих, хто мислить державними масштабами, пам’ятає про національний інтерес, дивиться на проблему системно, а не, як часто говорить головний редактор «Дня» Лариса Івшина, з точки зору «апендикса». Третій сектор, діячі культури та мистецтв, історики, політологи, політики, бізнес... — по черзі і всі разом обходимо всі ці середовища у пошуках «холодної голови». Сьогодні ж закинули невід у найдемократичніше середовище — середовище виборних мерів. Але, як показує наш досвід, не всі з них пам’ятають, що таке магдебурзьке право. На багато наших дзвінків відповідь була: «Я не можу нічого коментувати», «Я не хочу говорити на цю тему»...

Але є й інші. Нижче — коментарі найдемократичніших голів міст і сіл про системну політичну кризу в країні, шлях до її вирішення та зусилля, які потрібно для цього докласти.

«ТРЕБА З НАРОДОМ СПІЛКУВАТИСЯ...»

 Віктор ОЛЬШЕВСЬКИЙ, сільський голова с. Снітків, Вінницька область:

— Найбільше, що обурює мою громаду, — неправдивість. Ця неправдивість проявилася в тому, що, коли був офіційний курс держави на євроінтеграцію, багато хто з людей дійсно вірив, що Віктор Федорович та його команда справді, перебравши ініціативу від опозиції, вийшли на лідерський напрям, саме на те, щоб мати гарне майбутнє для держави. Але те, що відбулося, збентежило всіх. Найбільш прикрий випадок — коли за офіційну підтримку офіційного державного курсу були безжально побиті молоді люди, діти, які фактично є майбутнім нашої держави. І це вилилося у те, що ми маємо. Мені соромно від того, що я сьогодні, маючи повноваження влади на місцях, до певної міри відповідальний за все це. На запитання про моє бачення виходу із ситуації я відповім як православний християнин, як голова християнської православної громади в селі Снітків. Жоден гріх не можна замазати іншим гріхом. Є тільки один шлях, кожен християнин його знає: треба визнати свої провини, покаятись, вибачитись, і будеш прощений. Я це кажу цілком правильно й офіційно. У тій ситуації, яка зараз є, не треба ховатися за якісь дурникуваті закони, шукати якихось стрілочників. Треба чітко визначитися з тим, що провина зроблена, і за неї треба вибачитися перед людьми, заспокоїти їх. Віддати наказ про те, щоб забрати з вулиць велику кількість міліціянтів. Треба з народом спілкуватися напряму, а не через призначених Клюєва, Лукаш та інших. У зверненні Президента я не отримав очікуваної відповіді, на жаль. У ситуації, яка зараз склалася, треба приймати кардинальні рішення, йти напряму на спілкування з людьми, бо це тягне до завершення російського сценарію, а саме розколу суспільства. Інформаційна війна була, є і буде. У боротьбі за Україну багато в чому виграє російська інформаційна війна. Я сказав так, як учинив би я. Знаю, що завтра сонце зійде з того ж самого боку, що і сьогодні. Але дуже хочеться, щоб після сходу завтра ми не бачили калюжі крові. Сьогодні ця кров пролилася. Жодна добра справа ніколи не проростає добром, якщо вона полита кров’ю.

«ВИХІД МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ В ТОМУ, ЩОБ ОДНЕ ОДНОГО ПОЧУЛИ»

 Олександр БИЧКОВ, міський голова м. Семенівка, Чернігівська область:

— Українці — мудра нація. Гадаю, вистачить мудрості і нашим урядникам, і тим людям, які стоять зараз на Майдані, щоб знайти консенсус. Думаю, що сьогодні вже всі розуміють, що вихід може бути тільки в тому, щоб один одного почули. Місто Семенівка разташоване за 8 кілометрів до кордону з Росією. Споконвіку ми жили нормально, ладнали, їздили одне до одного в гості. За радянських часів відсотків сорок наших мешканців здобували освіту в російських навчальних закладах. А сьогодні дуже багато людей із Семенівки — найпівнічнішого райцентру України, хоч як це парадоксально, працюють на Заході. Українці відбулися як нація, наш менталітет однорідний, і не може бути якогось «водорозділу» і штучного кордону. Не потрібно нас протиставити одне одному. Україна відбулася як самостійна держава, і вона буде відбуватися далі. Декого з наших сусідів це не дуже влаштовує. Триває боротьба за Україну, як історик, я це добре розумію. За 23 роки Незалежності Україна відбулася, виросло нове покоління, у нас формуються чудові діти, і ми із сусідами розмовлятимемо на рівних. Уроки з тих подій, які два місяці відбуваються в Києві, повинна взяти і влада, і опозиція. Й опозиція, і влада, ідучи на вибори, декларували: всі ми за Україну, за те, щоб вона мала розвиток і українцям жилося краще. Це і має бути об’єднавчою платформою для перемовин. Протягом найближчого місяця все повинно вщухнути, все повинно бути враховано, буде знайдено консенсус. І Україна, здобувши досвід, повинна йти далі. Це має стати добрим стимулом для подальшого розвитку. Переговорне вирішення питання має стати позитивним прикладом для світу, як ми можемо самостійно вирішувати свої внутрішні питання. Древні казали: будь-яка війна рано чи пізно закінчується миром. А війна не потрібна нікому.

«ДІАЛОГ І ПОРОЗУМІННЯ — ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДО МИРУ ТА СТАБІЛЬНОСТІ»

 Микола РОМАНЮК, міський голова Луцька:

— Позицію луцького міського голови Миколи Романюка щодо подій у столиці висловлено на офіційному сайті міської ради. Він висловив співчуття рідним та близьким загиблих під час протистоянь, які відбуваються у Києві. Микола Романюк уважає, що ситуація, яка склалася в Україні, є болючою для кожного українця, тож закликає до її мирного врегулювання «Національна єдність, діалог та порозуміння — єдиний шлях до миру та стабільності в Україні», — переконаний він. У молитві до Бога Микола Романюк просить, щоб кровопролиття і протистояння не повторились і не гинули люди. Луцький міський голова Микола Романюк закликає Президента України Віктора Януковича скасувати закони, прийняті 16 січня 2014 року.

«МАЄМО ГОВОРИТИ ПРО ЄДНІСТЬ, А ГОВОРИМО ПРО КРОВОПРОЛИТТЯ...»

 Петро САГАНЮК, міський голова Володимира-Волинського:

— Я з тривогою стежу за подіями у Києві. У День Злуки, у День Соборності мали б говорити про єдність, а говоримо про кровопролиття... Не можу зрозуміти Президента. Його ж обирали і ліві, і праві, і він мав би дослухатися до людей. Майдан стоїть уже не перший місяць, і варто було б зрозуміти, а чого ж хочуть ці люди?! І не приймати законів, що вигідні якійсь одній стороні, але не зрозумілі і не будуть сприйняті іншою. А ми ж — діти однієї матері-України, однієї землі. Закони потрібно приймати обдумано, так, як це повинно робитися у громадянському суспільстві. І з повагою ставитися до громадян своєї країни, навіть якщо їхні устремління ти не сприймаєш і не розділяєш. Це ж саме хотів би сказати і так званій опозиції. Маємо свою незалежну державу, а ганьбимося зараз на увесь світ.

...Я запропонував усе ж відзначити День Соборності. Але не концертом, а вшануванням пам’яті людей, які виборювали нашу незалежність, нашу істинну Соборність. Це ж скільки поколінь за це боролися! Тому поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку і символічної могили борцям за волю України. Потім зібралися у залі, прослухали коротку доповідь про суть Дня Соборності, але мова вже йшла про кровопролиття, яким відзначився цей день у цьому році в Україні, про смерті. Про те сьогодення, яке сьогодні маємо...

«ТІЛЬКИ ОБНУЛІННЯ ВСІХ ПОДІЙ ТА ЗАЯВ УРЯТУЄ КРАЇНУ ВІД ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ»

 Геннадій МIНАЄВ, міський голова м. Суми:

— У кривавих подіях, що відбуваються у Києві, винні як влада, так і опозиція. Перша не дослухалась до думки народу, який вимагав поновлення процесу євроінтеграції та покарання для тих, хто бив людей на Майдані та Банковій. Друга (опозиція) не спромоглася на жодне конструктивне рішення, злякавшись відповідальності та віддала всю ініціативу вулиці. Вона не ухвалила жодного принципового рішення, не виграла жодного парламентського питання. Звідси й радикальні дії на вул. Грушевського. Відстоювати свою позицію люди пішли за власною ініціативою, без допомоги та сприяння (фінансування) сторонніх міжнародних відомств. Сьогодні на вул. Грушевського перебуває український народ у особі радикально налаштованої молоді, яка хоче жити в Європі та втратила віру в опозицію.

Прийняті парламентом 16 січня закони не є чимось крамольним — вони у цілому відповідають загальноприйнятим нормам, які діють у демократичних країнах. Але реалізація цих законів, покладена на інституції влади (органи міліції, прокуратуру, суди), до яких існує тотальна недовіра, несе загрозу. Немає в цих законах абсолютно здорового глузду. Не можна звужувати загальноприйняті норми демократії — свобода слова, свобода мирних зібрань тощо — в такий спосіб: без обговорення, без досягнення національної згоди, без зміни системи устрою держави. За 40 хвилин не можна змінювати засадничі норми демократії. Президент має скасувати ці закони: через Конституційний Суд, відкликавши свій підпис або в інший спосіб.

Лідери опозиції сприйняли Євромайдан як свій інструмент політичної боротьби за посаду президента України. Насправді ж країна дуже різна та неоднозначна у своїх політичних уподобаннях. Нинішні опозиціонери мають сконцентруватись не на розмовах і віртуальних вимогах, а йти в народ і розповідати людям про те, якою буде країна за умови перемоги того чи іншого кандидата. Втім, після того, що сталося 19 січня і триває досі, вони не мають морального права говорити про свої президентські амбіції.

«МИ СЬОГОДНІ ЯК НІКОЛИ ПОВИННІ ВИЯВИТИ САМОДИСЦИПЛІНУ І САМООРГАНІЗАЦІЮ»

 Андрій САДОВИЙ, міський голова Львова:

— Якщо говорити про ситуацію в Україні, то вона є надзвичайно тяжкою, і ми не пригадуємо подібних за всі роки незалежності... Якщо говорити про Львів, то, безперечно, люди дуже напружені, є багато злості, тому що ті події, що відбулися у середу в Києві (смерть невинних людей, опізнання нашого львів’янина Юрія Вербицького, котрого катували і вбили), — це трагедія для всіх львів’ян, всіх українців.

Безперечно, всім зараз важко. Безперечно, є спроби провокацій. Тому потрібно постійно з людьми спілкуватися. Що я і роблю... Щодо спроб проголошення у Львові у середу загальноміського страйку, спроб перекриття руху транспорту і перешкоджання роботі комунальних служб, то я проти цього. Чому? Тому що жінці з дітьми, чоловік якої поїхав до Києва на Майдан, потрібна гаряча вода, потрібне опалення, а також громадський транспорт, яким вона завезе діточок до поліклініки... Повторюю: є провокатори, але ми сьогодні як ніколи повинні проявити самодисципліну і, головне, самоорганізацію. Тому що Львів — надзвичайно важливий для Києва, надзвичайно важливий для України. Як мінімум два-три рази на день виходжу до людей на Майдан. Або спілкуюся з людьми у міській раді. Для мене важливо заспокоїти громаду, стримати від провокацій і, звичайно ж, донести правдиву інформацію.

Щодо того, як розрубати той гордіїв вузол у країні... Якщо є якийсь бодай мізерний відсоток на мирне врегулювання, треба це зробити. Ніщо не може вартувати дорожче, ніж життя людей. Українці — мирні люди, але ми ніколи не дозволимо, щоб нас вважали рабами. Тому дуже важлива сьогодні мудрість політичних лідерів, провідників, тобто тих, до думки яких сьогодні прислухаються.

Митці та юрист — як розв’язати вузол Майдану

«ПОТРІБНІ ВІРУЮЧІ ЛЮДИ В УРЯДІ»

Андрій ТЕРЕЩЕНКО, музикант, блогер,  Чернігів:

— Мій погляд не є радикальним, радше він «дивний». Нам потрібні віруючі люди в уряді — істинно, по-доброму віруючі, й такі, що діють за вірою своєю.

«ЯКЩО В ДЕРЖАВІ ДІТИ ЕЛІТИ ЗАЙМАЮТЬСЯ СИБАРИТСТВОМ, ЕЛІТА ПРИРЕЧЕНА НА ВТРАТУ ВЛАДИ»

 Анатолій СЕКРЕТАРЬОВ, бард, Вінниця:

— Схоже, що в Україні починається прихід до влади нового покоління. І це покоління дуже слабо пов’язане з тими, хто зараз при владі в країні, саме тому владу їм не втримати. Говорячи про зв’язок, я маю на увазі насамперед найсильніший зв’язок — спорідненість, зв’язок батьків і дітей. Поставимо питання чіткіше: кого виховали у своїх сім’ях «нові українці», які зараз у своїй масі досягли пенсійного віку? Чи багато хто з їхніх синів служать в армії, силових структурах, у правоохоронних органах? Навряд чи. В армії служать сини людей, далеких від привілеїв, більше того — далеких від корупції, з якою, на жаль, ці привілеї найтіснішим чином пов’язані.

Але привілеї — це не тільки те, чим користуються, це те, що потрібно відстоювати.

Так-от, це відстоювання своїх привілеїв нинішня еліта України переклала на своїх, грубо кажучи, слуг, а не на своїх синів, яким надала можливість отримувати привілеї без усякого ризику, без зусиль, усього того, що робить чоловіка лідером, господарем. А слуги — це опора ненадійна. По-перше, їх не так багато. По-друге, вони знають, що вони слуги, і при слушній нагоді не забудуть чинити тиск на своїх господарів, щоб змінити свій статус. Думається, зараз має місце саме такий випадок, і господарі все більш залежні від слуг своїх, як свого часу султани від мамелюків або римські імператори від преторіанців.

Тут саме час звернутися до історії. Візьмемо, скажімо, Римську імперію часів її розквіту. Чим займалися сини римської еліти? Вони здебільшого служили в легіонах. А що можна сказати про синів аристократів імперії російської, принаймні до кінця XIX століття? Або про дітей Йосипа Сталіна та інших членів Політбюро, про братів Кеннеді та інших представниках молоді, що належить до американської еліти, під час Другої світової війни? Відповідь зрозуміла.

Закономірність така: якщо в якійсь державі, особливо в такій, де блага та сила впливу розподілені вкрай нерівномірно, діти еліти займаються сибаритством, а не служать у тих органах, які забезпечують цей розподіл, еліта в міру свого природного старіння і дорослішання наступного покоління приречена на втрату влади.

«ЯКЩО ВЛАДА НЕ ПІДЕ НА ПОСТУПКИ, У НАС МОЖЕ СТАТИСЯ ЩО ЗАВГОДНО»

 Максим МАГДА, юрист, Херсон:

— Протистояння, які зараз відбуваються в Києві, нагадують мені західний фронт Першої світової — перемог жодних ні з тієї, ні з іншої сторони, лише кров ллється. Це — війна на виснаження! Хто кого! Дерев’яні палиці vs гумові кийки, каміння vs гумові кулі (і не тільки). І ще одна асоціація з Першою світовою (це стосується «Беркуту» і ВВ): тоді солдати, по суті, навіть не знали, за що воюють, але ворога ненавиділи від усього серця і вбивали нещадно. Бо мстилися за загиблих товаришів, за бойові рани і місяці в окопах. Так само і «Беркут». Багато хто з бійців навіть і не здогадуються, за що виступають активісти, але битимуть їх нещадно, а може, і вбиватимуть. Не за Януковича — а за пораненого друга, за ночі на морозах і просто за те, що їм було страшно (вони ж теж люди, а не роботи).

І масові заяви в соцмережах про те, що є «беркути» та ВВ-шникі, які готові перейти на бік мітингувальників, — пусті балачки. Вони цього ніколи не зроблять. Це все одно, що заявляти про мітингувальників, готових перейти на бік правоохоронців. І розходитись вони теж не будуть, бо теж, хоч як це  дивно, мають моральні принципи. Піти — означає зрадити товаришів.

Владі дуже пощастило, що у неї є такі бійці. А от бійцям з владою не пощастило. Максимум, чим їм віддячать — вручать відомчі медалі, грамоти, випишуть премію і скажуть кілька добрих слів... «Справедлива нагорода», погодьтесь. А якщо піде все не так, як владі вигідно, то цих хлопців зроблять «стрілочниками» і повісять на них усі гріхи. І навіть добрих слів не скажуть.

Проблема в тому, що ні «Беркут», ні активісти розходитись і здаватися не збираються. Баланс сил приблизно рівний. Це означає лише нові сутички і пролиту кров. А лінія фронту як була на Грушевського, так там і залишиться.

Власне, я бачу два прогнозовані варіанти подальшого розвитку подій: 1) Влада все ж таки погодиться піти на поступки. Але це практично неможливо — один шанс на мільйон, навіть на мільярд. Щоб заспокоїти народ, треба як мінімум скасувати «диктаторські закони», відпустити всіх активістів, посадити Захарченка і розігнати Кабмін. Влада на це ніколи не піде, бо прагне лишитися назавжди (принаймні так думає). А мала б піти...

2) Подальший розвиток «бойових дій» на вулицях Києва. Народ уже перестав боятися. А ще він зрозумів, що мирні акції не мають жодного результату. І прийняття законів 16 січня — яскравий тому приклад: стій на Майдані, скільки хочеш — тебе все одно у «верхах» не почують. Усе це, насправді, дуже страшно. Сьогодні летять світло-шумові гранати, а завтра, не дай Боже, бойові. І буде пекло. І ще не зрозуміло, хто з того пекла вийде переможцем.

З іншого боку, прогнозувати щось у нашій країні — справа невдячна. У будь-який момент може статися щось, що змінить ситуацію геть зовсім. Я не виключаю, що ЄС все-таки введе санкції. Я не виключаю бунт у Партії регіонів. Я навіть не виключаю, що якийсь патріотично налаштований армійський офіцер угонить танк і приїде на ньому підтримати активістів. Якщо влада не піде негайно на поступки, то у нас може статися все що завгодно... Дай Боже, щоб тільки люди більше не гинули.