Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Громовиця БЕРДНИК: «Найрадісніший момент мого дитинства — коли тато повернувся з ув ’язнення»

23 серпня, 2002 - 00:00


Олесь Бердник здобув популярнiсть як письменник у 60—70-ті роки. Його фiлософсько-фантастичними романами «Покривало Ізіди», «Чаша Амрiти», «Зоряний корсар» зачитувалась молодь. Після війни його звинуватили в «антидержавній діяльності» — відбув шість років на засланні. Тікав — повертали, прив’язавши за ногу до коня. На початку 70-х Олеся Бердника звинуватили у містицизмі та «космічному націоналізмі» і виключили зі Спілки письменників Радянського Союзу. Проте письменник не полишав надій і вперто йшов до мети. Тоді ж Бердник висуває свою теорію «Альтернативної Еволюції». Саме так він назвав своє видіння нового людства і життя у колі Мудрості, Пізнання, Любові і Краси. Бердник мріяв про експерименти перетворення і трансформації. Це надихнуло його на створення в 1989 році громадської організації Українська Духовна Республіка. За його задумом, нове суспільство повинно проголошувати у своєму розвитку примат Духу. Весь цей час із ним пліч-о-пліч йшли його дружина — Валентина Бердник-Сокоринська та діти. Донька Олеся Павловича та Валентини Сергіївни — Громовиця БЕРДНИК. Громовиця — це рідкісне ім’я для України — до цієї пори зустрічається у Сербії та Чорногорії. Коли Олесь Бердник перший раз сидів за свої політичні переконання у в’язниці, серед його співкамерників були серби. Вони й розповіли йому легенду про громовиць — небесних дів, покровительок сміливих воїнів у дохристиянських віруваннях. Письменника настільки вразила легенда, що він використав це ім’я в книзі, а коли в нього народилася донечка, то так і назвав її.

«МІЖ НИМИ БУЛА ВЕЛИКА НІЖНІСТЬ»

— Громовице, яку історію з життя ваших батьків ви найчастіше просили їх розповісти в дитинстві?

— Звичайно ж, історію їхнього знайомства. На початку 70-х років мама переїхала в Київ. Тут вона навчалася в Iнституті легкої промисловості та працювала. І одного ранку вона побачила на майдані Незалежності високого вродливого чоловіка з сивою бородою, притому, що волосся у нього було чорним. Моїй мамі завжди подобалися люди з незвичайною зовнішністю. А тут такий оригінал, та ще й у вишитій сорочці, — і це в ті часи! І мама почала за ним ходити буквально по п’ятах. Він заходить в книгарню — і вона туди ж, він купує якусь книгу — вона купує ту ж саму, він на пошту — і вона за ним. Їй було цікаво: як живе цей чоловік, iз ким зустрічається, чим займається. У той час студентство в Києві читало «Зоряного корсара», «Чашу Амріти»... До її рук теж потрапили батькові книги. Вона прочитала їх із захопленням. Тому можете собі уявити її почуття, коли вона дізналася, що людина, чиї книги вона читає, і той, за ким вона спостерігає, — це одна постать — Олес ь Бердник. Напевно, тоді вона його й полюбила...


Мама вчилася на вечірньому відділенні й підробляла тим, що шила на замовлення. У неї склалися хороші стосунки з однією постійною клієнткою. Вони часто розмовляли, знайшли спільну мову, і мама брала з її бібліотеки читати книжки. І от після чергової примірки вона запропонувала мамі: «Почекайте. Зараз прийде мій колишній чоловік, разом пообідаємо». Ось відчиняються двері і заходить той самий Олесь Бердник. У мами, як кажуть, — «легкий шок». Але ще перед цією зустріччю його перша дружина говорила йому: «Олесю, я хочу познайомити тебе з однією прекрасною дівчиною. Вона була б тобі такою хорошою дружиною!» Так вони й познайомилися. Сталося це 19 лютого 1972 року. І саме цю дату мої батьки вважають початком свого спільного життя. Вони не рахують ні день весілля, ні день, коли почали зустрічатися, а саме день, коли познайомилися. Ця зустріч, очевидно, була суджена зорями і Богом.

Їх завжди об’єднувала дуже велика ніжність. І тепер ніжність має для мене велике значення. Якщо це почуття є між двома людьми, то ніякі побутові сутички, що трапляються в кожній сім’ї, не зможуть порушити стосунки між людьми, тоді нічого не страшно.

— Чи були у ваших батьків якісь табу на теми в присутності дітей? Ви могли поговорити з ними про будь-що?

— Єдине було табу — це з’ясування між ними стосунків. Якщо вони й сварилися, то ні я, ні мій брат ніколи цього не чули. Ми могли розмовляти про будь-що, обговорювати будь- яку проблему, подію. Коли батько повернувся з ув’язнення і продовжив свою літературну діяльність, то він кожну сторінку своєї нової книги обов’язково обговорював як iз мамою, так і зі мною. Він часто зі мною радився, наскільки та чи інша думка буде актуальною для сучасної молоді.

«КОЛИ БАТЬКА ЗААРЕШТУВАЛИ, ДО НАС СТАВИЛИСЯ ОБЕРЕЖНО»

— Як творчість Олеся Павловича вплинула на ваш вибір професії?

— Свого часу я збиралася вступати на історичний факультет. Але так склалося, що я відправила дві свої статті на конкурс — і стала студенткою факультету журналістики. Я думаю, що бажання висловлювати свої думки словами прийшло саме тому, що батько весь час обговорював свої ідеї з нами. Ще у ранньому віці я прочитала всі батькові книжки. Я почала цікавитися фантастикою, займатися астрологією, езотерикою. Зрештою, і сама почала писати. Зараз працюю одночасно над двома книгами. Перша називається «Хроніки Золотої Птахи», роман у жанрі «фентезі». Інша книга — це дослідження карпатської магічної традиції, робоча назва «Остання таємниця». Маю надію, що вони будуть надруковані.

— Як відбився на вашій родині арешт батька?

— Коли батьки переїхали жити у Гребені, там уже жив із своєю сім’єю кобзар Василь Литвин. Вони з батьком одразу стали друзями. Зараз тато, можна сказати, така собі місцева «реліквія». А от коли його заарештували, то до нас з мамою всі ставилися дуже обережно. Людям важко пояснити різницю між людиною, яка сидить у в’язниці за кримінал, і людиною, яка сидить у в’язниці за свої переконання. Посадили, судили — значить щось не так. Коли вже батько повернувся з ув’язнення, коли його почали знову друкувати, то і ставлення до нього змінилося. Це типова людська раз не часто, бо батько після інсульту погано себе почуває. Йому нестерпно, що до нього приходять люди, з якими він колись спілкувався на філософські теми, і бачать у стані, коли він не може з ними розмовляти. Але він ще повністю при свідомості. Йому приходять листи. Ми йому їх читаємо. Не забувають і колеги-фантасти. Щороку в Харкові відбувається фестиваль фантастики — «Зоряний міст». Цього року нам повідомили з комітету, що батька номінували на нагороду «Філософський камінь» — за заслуги в цьому жанрi. Не один із сучасних фантастів вважає батька своїм учителем.

— Як ваша родина зазвичай проводить вільний час?

— Коли батько був ще здоровий, то увесь вільний час ми віддавали його громадській діяльності, його Українській Духовній Республіці. Зараз справами організації займається мама. Вона часто виступає у школах, бо тепер батькову творчість будуть вивчати в шкільній програмі.

«БАТЬКИ ДАЛИ МЕНІ МОЖЛИВІСТЬ СТАТИ ОСОБИСТІСТЮ»

— Що, з досвіду вашої родини, означає гармонійне виховання?

— Для мене гармонійне випсихологія, і на це не треба ображатися. У 1989 році на запрошення діаспори батько відвідав Канаду і США. Там він познайомився з фантастом-езотериком Річардом Бахом, мав із ним кілька телефонних розмов, потім вони листувалися. Так от, коли батько розповів йому свою історію, Річард дуже здивувався і сказав йому: «Ви знаєте, я не впевнений, що я б у вашій ситуації вчинив так само». Тобто людині, яка виросла в нормальній державі, важко зрозуміти, як можна піти проти системи. Але найбільше Баха вразив не сам факт ув’язнення, а те, що батько знав, що його посадять, але все одно займався своєю діяльністю.

У нас є близькі друзі сім’ї, особисті батькові давні друзі. Вони його відвідують, хоча заховання — це виховати дитину так, щоб вона увібрала в себе всі кращі якості батьків, але разом iз тим розвинулася абсолютно самодостатньою особистістю, яка не залежить від думки батька, матері, сусідів, середовища. І я вдячна своїм батькам за те, що вони дали мені можливість вирости такою особистістю. Я завжди приймала рішення сама. Як правило, своїх батьків я ставила перед фактом. І вони це приймали, тому що батько вважав: що б я не робила — це мій досвід. Навіть якщо я потім прийду до висновку, що це неправильно. Вони ніколи нічого мені не забороняли. Мені могли порадити: «Донечко, тобі не варто робити того чи того». Але остаточне рішення я завжди приймала сама.

— Яка роль вашої мами у сім’ї?

— Мама дуже допомагала всім нам. Вона завжди брала на свої плечі побутові проблеми. Я можу сказати, що батько стільки зміг зробити після повернення з ув’язнення — а вже ж вік був не юнацький! — саме тому, що мама створювала йому умови для творчості. Коли батько засідав за черговий роман — то в хаті навіть мухи не могли літати без її дозволу! Мама заносила до його кабінету чай, тихо виходила. І уважно стежила — щоб у домі була тиша, щоб не стукали каструлі, щоб ми не шуміли. Лише коли він сам виходив iз кабінету, ми могли розмовляти… Тепер, уже із власного письменницького досвіду, я можу сказати, що така людина поруч — це подарунок долі.

«МІЙ БАТЬКО — ХОДЯЧА СУБСТАНЦІЯ ЛЮБОВІ»

— Який момент iз вашого сімейного життя вам найбільше запам’ятався?

— Пам’ятаю це батькове «бігом, бігом». Він спокійно міг вранці сказати, що ввечері ми кудись їдемо. Отже, мамі треба було швидко зібрати речі й вирішити поточні проблеми... Батька такі «дрібниці» не цікавили, для нього було важливим, що о такій-то годині треба бути на вокзалі — як правило, за добрих дві години до вiдправлення поїзда! Якби у нього був власний герб, то девізом на ньому варто було б написати саме це слово: «Бігом».

Але найбільше запам’яталися мені два моменти з дитинства. Вони тісно пов’язані між собою, але між ними відстань у п’ять iз половиною років.

Це той день, коли батько поїхав iз дому і не повернувся, бо його заарештували. Поїхав уранці до Києва у справах, — а тут до нас уже й із обшуком. І коли тато виходив за ворота, я з вікна помахала йому рукою. Таким я його й запам’ятала — височенна постать у ранкових березневих сутінках. Потім батько говорив, що спогад про те, як я махала йому з вікна, дуже підтримував його у в’язниці. І другий момент — коли тато повернувся із в’язниці. Ми знали, що він незабаром повинен повернутися, але коли саме, не знали. І от я чую на подвір’ї шум, відчиняються двері, — і на порозі стоїть тато. Я раптом усвідомила, що він повернувся до нас назавжди... Для мене це був найщасливіший момент у житті. Я писала йому у в’язницю листи. І я бачила його ночами. Це був не сон, не дитяча уява... Коли ці видіння почалися, — а мені було тоді шість років, — я спершу злякалася. Розповіла мамі, і вона сказала, що немає чого боятися, адже це рідний тато. Це був мій перший досвід спілкування з «іншим світом». Тато приходив, сідав біля мене, гладив по голові. Я відчувала дотик. Це, на перший погляд, смішно, але сьогодні навіть вчені погоджуються з тим, що існує багатовимірність світів, що у людини є так зване тонке тіло, яке може подорожувати у просторі й часі. Це все реальні речі. Взагалі, мій батько — це ходяча субстанція любові. Можливо, це єдина людина з тих, кого я знаю, яка абсолютно не має гніву. Гнів в усіх релігійних традиціях — один із найбільших гріхів. Батько, звичайно, міг гримнути, зробити зауваження, але при цьому він ніколи не носив у собі енергії ненависті. В ньому була лише енергія любові. Це відчувала його сім’я, його духовні учні.

— Як ви можете охарактеризувати стосунки у вашій родині?

— З братом Раданом у нас велика різниця у віці. Зараз, коли він уже студент, стосунки наші стали набагато тісніші, ніж коли він був маленьким. Адже я в Києві вчилася, працювала, а він жив із батьками в Гребенях, і ми дуже рідко бачилися. Зараз ми з ним швидше друзі, ніж брат і сестра. До речі, і батька я завжди сприймала не як суворого «родителя», а як старшого друга, наставника, вчителя. Та й мама для мене швидше подруга, ніж мама. Із татовою колишньою родиною теж підтримую зв’язки, зокрема, зі своєю сестрою Мирославою. В неї вже своя сім’я, є донечка. У нас хороші родинні стосунки.

«УСЕ ЇХНЄ ЖИТТЯ — ПІД ЗНАКОМ КОХАННЯ»

— Як ви думаєте, що таке кохання? На які вчинки, по-вашому, здатне кохання? І як кохання допомогло вашим батькам?

— Я вважаю, що тільки дуже велика любов здатна допомогти людині витримати те, що пережили мої батьки. Тільки тому, що мама тата любила, вона стала його дружиною, знаючи, чим це їй загрожує. Її виключили з інституту, було тяжко влаштуватися на роботу. Батько ж тоді був безробітний, його позбавили права друкуватися. А ще й кілька років постійних переслідувань. За батьками постійно стежили. За ними увесь час ходили двоє людей у цивільному. Це психологічний дискомфорт, коли ти знаєш, що постійно знаходишся під наглядом, куди б ти не пішов. Вони не могли піти до друзів, тому що це вже викликало підозри, вони не могли знайти квартиру, тому що мало хто наважувався їм її здати. І тільки надзвичайна любов і усвідомлення цієї любові змогли допомогти це витримати. Коли тато був у в’язниці, ми з мамою жили буквально на копійки. Мама з великими труднощами зводила кінці з кінцями, але все одно знаходила можливість їздити по два рази на рік до нього на побачення. Хоча дозволялося лише раз на рік, але вона добивалася. У неї навіть була репутація трішки божевільної жінки. Їй допомагало кохання… А коли вже тато повернувся, знову розпочав літературну та громадську діяльність, їхня любов знову їх підтримувала, бо був період, коли на батька почали виливати багато всілякого бруду. Можна сказати, що все життя мами і тата пройшло під знаком кохання. Якби не їхня любов одне до одного — не було б багато чого з того, що було на їхньому шляху, та, напевно, і мене з братом теж не було б. І вони б теж були іншими. Їхнє почуття — це подарунок долі. Таке кохання зустрічається дуже рідко. Я вважаю його одним із чудес, яке я мала можливість побачити у своєму житті. І, чесно скажу, я б не хотіла таке пережити. Тому що я інша. У мене інший склад психології, розуму. І я навіть не знаю, як би я повелася у подібній ситуації. Але я вдячна долі, що народилася в цій родині, що мала можливість спостерігати за таким життям.

ДОВIДКА «Дня»

Громовиця БЕРДНИК. Народилася 30 грудня 1973 року. У 1998 році закінчила Інститут журналістики Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Із 1992 по 2000 рік дописувала до видань: «Молодь України», «Дзеркало тижня», «Интересная газета», «Міжнародний туризм» та ін. Зараз займається феншуй-дизайном. Батько — відомий український фантаст, футуролог, філософ, громадський діяч — Олесь Бердник. Мама — Валентина Сергіївна Бердник-Сокоринська (художник).

Юлія КАЦУН Фото із сімейного архіву
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments