Хроніка Великої Утопії

Білоруська письменниця Світлана Алексієвич завершила свою пенталогію про червону імперію, над якою працювала 35 років. До неї увійшли «Останні свідки: сто недитячих оповідей», «Цинкові хлопчики», «Зачарована смертю», «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього», а незабаром світ побачить останню частину п’ятикнижжя — «Час second-hand». Роками авторка збирала історії свідків війни та катастроф, пропускала крізь себе тисячі сповідей, прагнучи пізнати сутність радянської людини. Її вважають першим представником «художнього документалізму», хоча сама вона називає свій стиль «жанр людських голосів». Це — людина, яка знає війну та Чорнобиль в обличчя. Це — журналістка, яка витримала суди й політичний тиск в Білорусі, довгий час «кочуючи» Європою, — жила в Італії, Франції, Німеччині, Швеції — та все ж таки повернулася в Білорусь. Але передусім — це відверта та сильна жінка, яка пам’ятає про людяність та цінності.

Нам її вдалося зустріти на білорусько-шведських днях «Літературна подорож: Білорусь», які через проблеми з білоруськими візами для шведських організаторів і напружену дипломатичну ситуацію між Білоруссю та Швеціє, проводили на «нейтральній» території — у Львові. До речі, сама авторка народилася в Івано-Франківську, де у віці двох років ледь не померла від голоду... Цей факт надто спантеличує, щоб залишити його без пояснень. Нам Світлана Алксієвич розповіла багато спогадів із особистого життя, про власний досвід спілкування з жертвами війни та Чорнобилю; реставрацію білоруської ідентичності та геттоїзацію білоруської інтелігенції, а також про проект свого життя — дослідження «червоної людини».

— Вас часто називають «Літописцем Великої Утопії», але у своїй книжці «Чорнобиль: хроніка майбутнього» ви згадуєте, що самі є «свідком події — нарівні з усіма». Що ви відчували, коли спілкувалися з жертвами війни, свідками катастроф? І чи ставили колись себе на їхнє місце?

— Я б не могла так відверто розповісти про своє життя, як мої герої. Я вдячна їм і навіть подивована мужністю, з якою вони виповідали весь свій біль. Але часом відносини з моїми героями дуже складні та дуже різні. Жінка-герой із книжки «У війни не жіноче обличчя» плакала зі мною при розмові, а через якийсь час я отримала посилку від неї зі звітами воєнної роботи та повідомленням: «Це я розповіла тобі, щоб ти зрозуміла, як нам було важко. Але писати в книжці ми цього не будемо. Дівчинко моя, в книжці будемо писати зовсім інше». Вона собі дозволила таке, з огляду на мою молодість, мені було лише 30 років. Існував певний патріотичний канон, і йому треба було відповідати.

Деяких жінок, історії яких я опублікувала в «Цинкових хлопчиках», мобілізували генерали. Партійні працівники подали на мене в суд. Одна історія для мене дуже болюча. Я зустрілася з жінкою, коли вона сиділа над труною свого сина, якого привезли з Афганістану. Вона сказала все, що про це думала. Коли в її маленьку кімнатку площею дев’ять квадратних метрів затягнули величезну труну, вона надривно кричала мені: «Скажи їм! Скажи, що він — столяр, якого заставили півроку дачі генералам ремонтувати. Його навіть стріляти та кидати гранати не навчили! І відправили на війну, де в перший же місяць вбили». А потім вона опинилася серед тих, хто подав на мене в суд. Її використали генерали. Мені було боляче чути від неї: «Мені не потрібна твоя правда, мені потрібен син-герой». Страждання не має законності. Тут один порятунок — любити людей. Я люблю цю жінку, розумію, що вона сама не змогла розібратися в складній ситуації. Спершу їй збрехали, коли сина забрали на війну, а потім — коли притягли в суд. Це — біда наших людей, які не відповідають самі за себе. Це — радянська людина — суміш тюрми та дитячого садочку.

— 2000-го року редакція польської газети Tygodnik Powszeczny організувала «Суд над ХХ століттям». Звинуваченим було саме ХХ століття, а в ролі позивача — польська інтелігенція. А хто, на вашу думку, повинен судити про ті події, які ви описали у своїх книжках. Хто має за них відповідати?

— За кожним злом стоїть конкретний виконавець. Але в нас завжди залишаються жертви, а кати безслідно зникають. Є багато випадків самогубств, які люди чинили через страх, що дізнаються їхні діти, внуки. Так побудовано ієрархічну систему, що винні всі маленькі керівники, — зверху донизу. Компартію судили, але не судили ідею. Потрібно шукати виконавців — цих бабусь та дідусів. Пригадую одну показову історію про жінку, яка народила дитину в таборі. Вона розповідала, як жорстоко ставилися до дітей, адже їхні батьки — вороги народу. І одна з таких командирів була надзвичайно жорстокою. Ця мама з дитиною дуже страждала від неї й пообіцяла собі — якщо виживу, обов’язково її знайду й подивлюсь у вічі. І ось нарешті період перебудови, вона їде в це поселення, знаходить цю жінку, якій вже за 90 років. Спершу та «вихователька» не хотіла її навіть у будинок пускати, а потім почала пояснювати: «Я не пам’ятаю, ви всі були такі однакові. Ми діяли за інструкцією, як нам наказували», жалітися: «Син п’є, чоловік помер, пенсія маленька, живіт болить». Постфактум: нещасними залишилися всі — і жертви, й виконавці. Утім, я вважаю, що зло має бути покаране. Потрібен суд над партією, над конкретними виконавцями за конкретні вчинки. Інакше ми з цього не виплутаємося. Позивачами такого суду мають бути жертви й, звісно, еліта.

— У діалогах з Полем Віріліо ви сказали, що «Чорнобиль — це подія не лише часу, а й історії, що ця катастрофа породить філософів». Як ви вважаєте, наскільки ця катастрофа змінила саму людську сутність і людську культуру?

— Коли закінчилася Друга світова війна й усі дізнались про Голокост, про вбивство п’яти мільйонів людей лише за те, що вони євреї, інтелектуали Європи сказали — хіба можна писати вірші чи грати музику після Освенціму? (слова Теодора Адорно. — Ред.) Як можна після цього жити? Але люди навчилися жити. А от розумінню Чорнобильської катастрофи щось завадило. Спочатку казали, что «это все безалаберные русские сами во всем виноваты». Але як тоді пояснити Фукусіму? Така ж трагедія в передовій країні. Я була в Японії за кілька років до Фукусіми. Це — інша природа, інша технологічна цивілізація. І вони теж мені казали: «Это у вас, у русских, у нас все просчитано». Виявилося, що в них все було прораховано до 8,9 бала землетрусу. Але природа непередбачувана — хто знав, що землетрус сягне 9 балів, — на 0,1 більше прорахованого? У Японії інформацію теж закрили, зробили видимість того, що «все добре». І там теж умирали камікадзе, які працювали до останнього. Але їм добре платили — в цьому полягає різниця. У нас використовували солдатів, а потім викидали їх на вулицю. У Японії на таку роботу йдуть старші люди, гроші залишаються сім’ї. Це — чисті відносини, але хіба у світі про це знають? І Чорнобиль, і Фукусіма залишаються неосмисленими. Але гадаю, ці катастрофи майбутнього ще змусять людей задуматися. Потрібно переосмислити цивілізаційні питання. Чи в правильному напряму ми йдемо? Які наші відносини з природою? А це потребує глобальної перебудови, до якої людина ще не готова.

— Героїв своїх книжок ви об’єднуєте одним іменем — «русский человек». Спілкуючись із білоруськими журналістами, можна почути, що в плані ідентичності Білорусі не існує, є БССР. Адже пересічні білоруси не знають історії, скажімо, Великого князівства Литовського. Яка ваша думка щодо цього? Чи можлива реставрація ідентичності в Білорусі і на пострадянському просторі?

— Ми втратили багато часу. Можна було створити державу, національну філософію та історію. Але ми запізнились на сто років. Хто буде виконувати цю титанічну роботу? Сьогодні середовище людей, які думають про Білорусь, схоже на гетто. Це інтелігенція — невелика кількість людей, хоча часто долучаються молоді люди. Але цей «молодняк» підростає, виходить на вулицю протестувати (ми — білоруси!), їх викидають з університету, і вони виїжджають в Європу. Це прорахований цикл. Лукашенко робив такий злочин вже тричі. І ми знову чекаємо наступного покоління — а з ним така ж історія. Білорусі потрібні кадрові люди. А над питанням самоідентичності не знаю, хто працюватиме. Старше покоління письменників відходить. Це великий знак питання.

— Ви самі народилися в Івано-Франківську (батько майбутньої письменниці, сільський учитель, відбував там військову службу, бабуся Світлани Алексієвич — українка. — Ред.). Чи це вплинуло на вашу самосвідомість? Які спогади залишилися з тих часів?

— Спогади безкінечно тяжкого життя. Я ж народилася після війни. Всі ці каліки, які гриміли своїми милицями... Дуже добре пам’ятаю запах цвітучих садів, яблунь і груш, землю, з якої ногу не витягнути. А також пам’ятаю базари, що пахли злиднями — салом і хлібом. Пам’ятаю прекрасну мову, бабусю, яка білить хатину у білій сорочці. Так зародилася моя цікавість до людини. Пам’ятаю розмови, тверезість життя, довіру до життя. Саме тому в моїх книжках немає пафосу. Тому що я пам’ятала інтонацію, з якою розповідала моя бабуся, інші селянки. Безкінечний біль і безкінечне горе.

Пам’ятаю жахливі злидні. Бабуся жила дуже скромно. І пригадую, як разом зі мною везла на тачці мішок якоїсь крупи, пшениці, цукру. Мізерно мало, порівняно з тим, що вона відпрацювала. Радянським офіцерам нічого не продавали. Коли мені було два роки, я ледь не померла, тому що не було чим годувати. Тоді мій батько пішов у жіночий монастир просити харчів. Колеги перекинули його через паркан (через вхідні двері він не мав права зайти), і він пішов до настоятельки. Він намагався достукатися до неї: «Ну ви ж служите Богу. Можете вбити мене, все що завгодно робити, але помирає дитина...» Вона сказала йому забиратися: «Щоб я тебе більше ніколи не бачила. Але жінка твоя нехай приходить. Протягом двох місяців буду давати півлітра молока щодня». Мені давали це козяче молоко, і так я залишилась живою.

Коли японці знімали кіно за моїми книжками, вони хотіли зняти той монастир. Ми приїхали туди, але там уже була семінарія, а настоятелька, звичайно, померла...

— В інтерв’ю «Голосу Америки» ви сказали, що коли хтось і зробив Білорусь такою, то це не національна інтелігенція, а Лукашенко. Чому так сталося, що ви не були почуті? Чи є сьогодні в Білорусі інтелігенція, яка може бути почутою?

— Ні, немає. Немає національного відчуття, яке мають прибалти. Щойно настала перебудова, вони сказали: я — литовець, я — естонець, я — латвієць. Хоча їх дуже мало — по 1,5—3 млн. Ми думали, що після перебудови білоруси теж захочуть дізнатися про історію, культуру... А в нас кинулися «жити». Купити машину, поїхати в Єгипет, отримати візу, віллу побудувати. Ці національні питання турбують дуже маленьке коло людей. Навіть слухаючи наших хлопців (білоруських письменників. — Ред.), я зауважила, що вони говорять про ту Білорусь, яка в них у голові. Ви хочете її змінити, але її немає! Я приїжджаю в якесь село, а мені мужики кажуть: «Яка свобода? В мене будинок під містом. Піди поглянь у магазин: ковбаса трьох сортів, банани є, горілка, яка захочеш: путінка, сталінка. Хіба це не свобода? Чому ти не любиш Лукашенка? Пенсію дають, жити стало краще, діти на машинах приїжджають...» Доки Лукашенко підтримує цей контракт із населенням, нічого не зміниться. Не знаю, де він бере гроші (чи контрабанда, чи продаж зброї), але заробляє він достатньо.

— Ви вірите в Білорусь без Лукашенка, після Лукашенка?

— Ну рано чи пізно він піде — не Кощій Безсмертний. Я думаю, це будуть складні часи. Якщо за цей час люди навколо вчаться жити в нових реаліях, то ми законсервовані. У нас такий собі імперський соціалізм.

— Ви зауважуєте, що для своїх книжок вибрали жанр людських голосів, і в той же час стверджуєте, що сучасна людина опинилася віч-на-віч зі світом. Очевидно, йдеться про маргіналізацію особистості, яка, в свою чергу, веде до нестачі особистостей в політиці, мистецтві, культурі. Чи відчуваєте кризу особистості, зокрема в Європі?

— У Європі вищий культурний рівень. Над цим має працювати не одне покоління. Існує диктатура маленької, масової людини. Про загальнофілософську кризу можна говорити. Та парадигма, на якій будувалась цивілізація, сьогодні переживає кризу. Для мене одкровенням стало те, що пострадянський простір виявився таким «голим». Не знаю, чи у вас є такі особистості, але в Білорусі — немає. Були барикадні особистості боротьби. А от просто духовних гуру немає. Все інтелектуальне життя зводиться до того, що треба прибрати Лукашенка. Геть Путіна! У вас — Януковича. І ми навіть не зауважуємо, як топчемося на одному місці, як суспільство тупіє. Це не є місією людини взагалі-то. В людини є вища місія... це людська таїна, сенс людського життя. А ми є заручниками культури боротьби — вмерти на барикадах. Я повернулась в Білорусь. Де люди? Всі виїхали... Згадую, ми разом перебудову починали, рух «Меморіал», потужні процеси... Зараз нікого немає. На пострадянському просторі утворилась порожнеча.

— Як нам відомо, ви завершуєте свою пенталогію, п’ятикнижжя про червону людину. Яка вона — ця радянська червона людина?

— Суміш тюрми та дитячого садочка. Людина, яка все довірила державі, яка не вміє робити вибір, жити сама за себе. І її не можна в цьому звинувачувати, тому що з дитинства її не навчили. Вільних людей не зробити за один день. Це не швейцарський шоколад і не фінський папір. Процес сотворіння людини дуже довгий. А ми з вами попали у проміжний період. Свою останню — п’яту книжку із циклу червоної імперії — я недарма назвала «Час second-hand». Поношені ідеї, поношені слова, поношений одяг. І у влади, і у нас.

Але філософія людини буде змінюватися. І зараз я досліджую людину вже без червоної ідеї, яка живе своїм життям. Екзистенційно. Маю задум написати 100 розповідей про любов і смерть. Я спробую розповісти про слов’янську людину, яка намагається жити без ідеї — комуністичної чи будь-якої іншої, а шукає вищі цілі у житті. У нас немає культури та літератури щастя. І цього потрібно вчитися, пробувати жити для себе, не лише заради «родины». Я теж буду вчитися бути щасливою. Незважаючи на все, чим я займаюсь, я люблю життя. У ньому дуже багато прекрасних речей — любов, природа, для мене — маленька внучка. Це плинність життя. Треба вміти схаменутися, зупинитися й задуматися — для чого я живу?