Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

I хреста не зробиш...

У Сваловичах усихають знамениті дуби
2 листопада, 2006 - 00:00
ВСИХАННЯ ДУБІВ — ПРОБЛЕМА, ВЛАСНЕ, Й НЕ ВОЛИНСЬКОГО МАСШТАБУ. ЦІННЕ ДЕРЕВО ВСИХАЄ ПО ВСІЙ ЄВРОПІ. ДОСИТЬ СКАЗАТИ, ЩО У ЗНАМЕНИТІЙ НА ВЕСЬ СВІТ БІЛОВЕЗЬКІЙ ПУЩІ МАСОВО СОХНУТЬ ДУБИ, ЯКИМ ПО 200 І 300 РОКІВ. ВІДІМРУТЬ ВОНИ — І ЗАМІСТЬ ПУЩІ БУДЕ ПУСТКА... / МАЙСТЕР ЛІСУ СЕРГІЙ ШКЛЬОДА

До нас у Сваловичах побували льодовик і... чума. Перший пройшовся нинішньою його територією 10 — 15 тисяч років тому, залишивши по собі незвичний рельєф. А друга завітала у ці краї після Першої світової війни, викосивши село майже до останньої душі. Село ще ожило, давши назву дібровам у своїх околицях: Сваловицька дача. Та історія, наче зупинившись у часі, знову повернула його на шлях забуття, а столітні дуби, занесені у реєстр регіонального ландшафтного парку, всихають на сотнях гектарів...

ДУБИ ПОМИРАЮТЬ СТОЯЧИ

Ми їхали дорогою, яка ще не так давно тонула у воді. Плавали у ній і навколишні ліси, і ця лісова «магістраль», на якій, виявляється, нині міг пройти лише «газон», що знаходився колись на озброєнні у радянській армії з метою перевезення особового складу. Потужний автобус-всюдихід належить уже приватній особі, і таких машин нині лише дві на всю Волинську область... Літня повінь, якої на Волині не було з півстоліття, у цьому закутку області, котрий і так є критичним щодо гідрології, додала збитків і у Сваловицькій дачі. Це заповідне урочище нині всихає, як кажуть, на корені.

Біда прийшла все ж не з останніми літніми дощами. Знамениті сваловицькі дуби почали всихати років п’ять тому. Оскільки у цих лісах мало «чистих» дібров, а переважають ліси мішані, то сторонній людині важко відразу оцінити рівень біди. Дерева ховають свої крони високо угорі. Та варто підняти голову — і моторошна картина вмираючого лісу придушує до землі. Навколишній пейзаж здається нереальним: могутні дерева простягають висохлі гілки до неба, ніби благаючи про порятунок. Великий ареал умираючого лісу знаходиться на межі трьох кварталів: 28-го, 35-го і 39-го. І саме сюди привів нас крізь грабові хащі (а граб є природним супутником дуба) головний лісничий Любешівського лісомисливського господарства Володимир Русинчук, аби показати масштаби біди. Навколо немало дерев, яким по 80, 100 і навіть більше років. Але це дуби не живі, а вже мертві. Відстає кора, довбуть їх дятли — для спеціалістів це сигнал, що у дереві завелися шкідники.

Можливо, влітку у помираючому лісі ще ростуть квіти і співають пташки. Сваловичівська дача — «земля обітована» для ботаніків і зоологів, бо у ній — цілий клондайк «червонокнижної» флори і фауни. Але людина вже відчуває небезпеку втрат. Якщо нічого не робити, каже Володимир Йосипович, то незабаром можна буде вести мову не про любешівські діброви, а про любешівські джунглі. Немало дерев уже загинули і лежать.

Всихання дубів — проблема, власне, й не волинського масштабу. Цінне дерево всихає по всій Європі. Досить сказати, що у знаменитій на весь світ Біловезькій пущі масово сохнуть дуби, яким по 200 і 300 років. Відімруть вони — і замість пущі буде пустка... У Польщі це стало приводом для вседержавного обговорення, і польський президент навіть створив спеціальну комісію, котра й має визначити, що зі всихаючими дубами робити. На Волині вже нараховують понад сто тисяч кубометрів всихаючого дуба, це 16 відсотків від загальної маси. Сохнуть діброви у Турійську, Цумані, Ковелі, Володимирі-Волинському. Але найбільше — на Любешівщині, де значна частина дубових насаджень віднесена до заповідної території, до регіонального ландшафтного парку «Прип’ять — Стохід». І це лише ускладнює ситуацію, хоча, звісно, він створювався не задля того, аби продукувати мертві дуби...

Сергій Редько, начальник відділу обласного управління лісового господарства, каже, що хворе дерево помирає за півтора року. Процес, почавшись, стає вже незворотним. Яких тільки науковців не було у Сваловичівській дачі, котрі б мали визначити причину помирання дібров! Наразі і лісівники, і вчені мужі, і місцеве населення сходяться на тому, що до загибелі дерев причетні грунтові води. Досліджено, що в одні роки вони то піднімалися, то опускалися... А дуб такої «бовтанки» не любить.

— В усьому світі національні парки створюються там, де, образно кажучи, ходить найбільше людей. Тут же ми маємо унікальну природу, але справжні хащі, ніякої інфраструктури для туриста. Усі ми ліс любимо, — каже Сергій Редько, — але кінцева мета будь-якого господарювання на землі — збір урожаю. Ось глянеш вперед: ліс наче й росте. А глянеш угору — лісу нема, бо 80 відсотків, а на деяких ділянках і 100 відсотків дубів уже всохло... І яких дубів! Це ж фанерний дуб, кубометр деревини якого коштує понад тисячу гривень.

— Тепер же зі сваловицьких дубів і хреста не зробиш, — гірко констатує Володимир Русинчук. — Тільки на дрова! У кращому випадку кубометр продамо за 80 — 120 гривень. Та палити грубку дубовими дровами — що кидати у полум’я банкноти...

НА 32 ХАТИ — 48 МЕШКАНЦІВ

П’ять рудих корівок пасуться на безлюдній лісовій галявині. Вони дивують більше, ніж, напевно, стадо бізонів... Скрізь, де не кинь оком, ліс, ніде й не пахне людським духом, і до села Сваловичі не один кілометр. Проте це невеличке село у тупичку, де сходяться кордони Волині, Рівненщини і Білорусі, живе саме так. Ось і латочки городів, відвойовані у пісків, на значній віддалі від села. А саме сваловицьким господарям належать миньки-годувальниці. На село — всього 5 корівчин. Та й кого вони мають поїти молоком? Тут давно не народжуються діти... Хоч Сваловичі можна назвати музеєм під відкритим небом, бо де ще в Україні таке село, в якому життя зупинилося на рівні не те що минулого, а позаминулого століття, і кіно можна знімати без ніяких декорацій (хати, клуні і навіть льохи — криті очеретом), проте воно повільно, але невідступно, як сваловицькі дуби, відмирає... Місцевий лісник (за теперішньою класифікацією — майстер лісу) Сергій Шкльода у Сваловичах і народився. Але віднедавна з великою радістю звідси вибрався.

— Тут можна здуріти! — безпосередньо видає. — Хату збудував у Любешові, щоб бути ближче до людей.

Ще два роки тому у Сваловичах мешкало 65 чоловік (тільки дорослого населення, бо про діток тут вже забули), а нині у 32-х хатах — лише 48 жителів. Практично одні глибокі пенсіонери, є один «позитивний» хлоп років 29-ти, молоде (далеко за 30) бездітне подружжя, та четверо хлопців, які «воюють з горілкою» й інколи за пляшчину підсобляють старим бабам... У ліс на роботу останніх працездатних сваловичівців заманити дуже важко. Можливо, предків і годувала Прип’ять, на самісінькому березі якої вони заклали село. А нині на Сваловичі наступають піщані дюни (привіт від льодовика) та ліс.

— Ось тут, де вже росте соснина сорокарічна, після Другої світової війни були сваловичівські городи. Тут люди волами їздили, просо сіяли, обов’язково жито й овес, картоплю садили, — показував Сергій Шкльода, який під час проживання у селі «був і за медсестру, і за лікаря», не один раз відвозячи хворих односельчан до лікарні.

Сергієва старша сестра була останньою ученицею у сваловичівській початковій школі. Її закрили у кінці 70-х років минулого століття. Сваловичівські діти вже з десяти років добиралися на навчання у село Бучин човнами по Прип’яті і Стоходу.

— Встанеш раненько — і за весла, і п’ять кілометрів проти течії, — пригадує Сергій. — А як не хочеться йти у школу, то «викинемо» пальці: кому пощастило бути сьогодні «сачком», того скидаємо у воду, і, мокрий, повертається додому...

Кілька років тому Сваловичі спіткала нова «напасть». Хати-пустки, особливо ті, що на самому березі Прип’яті, спочатку за безцінь почали скуповувати «дачники» з Любешова і Луцька. Та підприємливі поліщуки дуже швидко втямили важливість моменту і почали продавати свої оселі винятково за тисячі «вічнозелених» купюр... Оскільки через належність сваловичівських земель до території ландшафтного регіонального парку перебудова і забудова дозволені лише у рамках існуючих, у найближчому майбутньому зміна краєвиду селу-музею не загрожує. Хоча, звісно, «дачники» не повернуть у Сваловичі той дух, який тримав село не одне, мабуть, століття, проте на землі його збережуть.

Селу, виходить, судилася краща доля, ніж діброві, якій воно дало свою назву...

ЧЕРЕЗ ПРИП’ЯТЬ БУЛО АЖ СІМ МОСТІВ...

З крученої лісової дороги у гущавині чужаку не розрізнити того, що бачить Сергій Шкльода.

— Ось це підвищення — це сліди від насипу, колишньої дороги, яка вела на залізницю. Копати землю і робити насип влада зганяла мешканців Свалович. Пам’ятаю, дід розказував, як примушували корчувати пеньки, аби дорога була рівною. У селі Ніговищі, що вже на Рівненщині, був полустаночок, ходив поїздок... Через Прип’ять було аж сім мостів, а зі Свалович селяни катерком аж у Пінськ добиралися!

Події, про які розказує сваловичівський «лісничок» (так ласкаво називають Сергія у селі), відбувалися на початку та у середині минулого століття. Тривалий час різні влади дбали про розвиток цього регіону, що не заважало, виходить, і збереженню тут унікальної природи. Остання, вже українська, влада спромоглася на те, аби за кошти франкфуртського зоологічного товариства, яке опікується terra inсognita у різних куточках світу, організувати на цих землях регіональний ландшафтний парк «Прип’ять — Стохід», до заповідних територій якого належать і стражденні діброви Сваловичівської дачі.

На територію заповідника людина з сокирою та бензопилою так просто не прийде, потрібні різні спеціальні дозволи. А тому на очах в усіх величні дубові і соснові масиви просто пропадають. Такого абсурду, вважають лісівники, нема ніде у Європі. Якщо у Швеції існує закон, котрий карає кожного, хто зрізав сухостій, то й у Європі недоторканих лісів усього 4 — 5 відсотків, а на нашій Волині їх уже 20 відсотків. Отож питання, що робити з сухими дубами, зависає у повітрі. Чи залишити хворі діброви помирати, і хай будуть хащі, чи зрізати і посадити біля пенька десять нових?..

Наталія МАЛІМОН, Любешівський район на Волині. Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments