Однак рівень національної толерантності в Україні знижується
Інтерв’ю взяв Олег ІВАНЦОВ, «День»
Етнічні конфлікти стали прикметою часу наприкінці ХХ століття.
Причому вони палають і тліють у країнах із різним рівнем розвитку економіки,
культури, з різною гостротою релігійних протиріч. На тлі колишньої Югославії,
Чечні, Придністров’я, Україна сприймається як зона відносного міжнаціонального
благополуччя.
Проте в будь-якому суспільстві завжди є певний рівень ксенофобії. Він
проявляється, передусім, у поширеності негативних установок або упереджень
щодо людей різних національностей. Такі установки й упередження існують
неявно і є тим прихованим підгрунтям, на якому й розгортаються міжнаціональні
зіткнення. Протягом чотирьох років фахівці Київського міжнародного інституту
соціології (КМІС) вивчали рівень ксенофобії в Україні. Про результати цих
досліджень «Дню» розповів директор КМІС, доктор філософських наук Володимир
ПАНІОТТО.
— Який рівень ксенофобії в Україні?
— Для його визначення в своїх дослідженнях ми використовуємо так звану
шкалу соціальної дистанції Богардуса, яку застосовують соціологи і в інших
країнах. Простіше кажучи, людей запитують про те, чи згодні вони «допустити
до себе» представників конкретної нації як членів родини (якщо «ні», то
це мінімальний рівень упереджень), близьких друзів, сусідів, колег по роботі
тощо, чи їх взагалі не треба пускати в Україну (якщо «так» — це максимальний,
високий рівень упереджень). Рівень ксенофобії ми визначаємо для населення
загалом і для найбільших етнічних груп в Україні — українців і росіян.
І він досить високий: від 30% до 40% населення мають якісь етнічні упередження.
Причому цей показник зріс за останні чотири роки. Рівень етнічної толерантності
падає.
— Щодо яких етнічних груп нетерпимість найвища?
— До циганів, — більше половини населення не хоче бачити їх громадянами
України, а дев’ять із десяти не хотіли б, щоб представники цієї національності
були членами їхніх родин. Приблизно такі самі показники — за представниками
африканських етносів: 60% не бажають, щоб негри могли бути громадянами
України. Це вже говорить і про расові упередження. «Наступні» за ступенем
негативного сприйняття — румуни.
— А представники кавказьких республік?
— Установки населення щодо них більш негативні, ніж до румунів, але
менш — ніж до негрів. Хоча відповідні оцінки ми робили тільки в деяких
дослідженнях, тому нічого не можу сказати про динаміку.
— Серед яких соціальних груп найпоширеніші етнічні упередження?
— Провідний чинник — освіта. Існує чітка залежність: що він нижчий,
то рівень ксенофобії вищий. Жителі сіл менш толерантні, ніж городяни, але,
швидше за все, це знову-таки пов’язано з рівнем освіти, цей показник у
міського населення вищий. На перший погляд, трохи менш терпимі українці
в порівнянні з росіянами, але глибший аналіз показує, що тут впливає не
національність, а тип населеного пункту — частка сільського населення серед
українців вища, ніж серед росіян. Тому істотних відмінностей між росіянами
й українцями в цьому випадку немає. Наприклад, у великих містах антисемітські
настрої серед обох національностей поширені однаково. Іншими словами, залежність
існує стосовно двох параметрів — рівню освіти й типу населеного пункту.
А думка про підвищену національну нетерпимість українців, порівняно з росіянами,
котрі мешкають в Україні — результат дуже поверхового вивчення.
— Антисемітизм в Україні — чи існує він?
— Антисемітизм є в багатьох країнах, у тому числі і в Україні. Його
вияви в розвинених країнах сприймаються негативно і їм заздалегідь запобігають.
Поширеність антисемітських настроїв — це, певною мірою, інтегральний показник
толерантності в суспільстві. Їх прояви негативно впливають і на стосунки
з іншими країнами, наприклад, зі США. Коли я був в Америці, телекомпанія
NBC показала передачу про антисемітські виступи правих радикалів у Львові,
причому зробивши монтаж із кадрами хроніки про факельні процесії нацистів
у 30-ті роки в Німеччині. Тоді це викликало певний сплеск антиукраїнських
настроїв у США, були зроблені запити до Конгресу. Якби не хвиля протестів
проти цієї передачі, які показали, що радикальні виступи не пов’язані з
державною політикою України щодо євреїв (на захист України виступив навіть
головний рабин Нью-Йорка), то невідомо, як це вплинуло на стосунки України
і США.
Чисельність респондентів, що мали під час наших досліджень якісь негативні
установки щодо євреїв — 80%. Така кількість людей протягом останніх років
заявляє про те, що не хотіли б бачити євреїв членами своєї родини. Якщо
ж говорити про дуже виражений антисемітизм, — небажання того, щоби євреї
були громадянами України, — то це третина опитаних. Як абсолютна величина
— це високий рівень, а як відносна — не дуже, оскільки до більшості інших
етнічних груп населення України ставиться ще гірше. Думаю, що тут виявляється
швидше загальна нетолерантність населення, ніж якісь особливі прояви антисемітизму.
— Порівнянно з іншими країнами така ситуація насторожує чи подає надію?
— Важко сказати, оскільки немає порівняльних даних. Порівняно із західними
країнами — насторожує. Порівняно з Росією рівень антисемітизму в нас безперечно
нижчий, рівень ксенофобії в цілому, думаю, також.
— Люди, які мають етнічні упередження, в масі є сприятливим середовищем
для виникнення національних конфліктів. Який потенціал цих конфліктів в
Україні?
— Такий потенціал є, оскільки значною є частка людей, які мають упередження
проти різних національностей. Але внаслідок високої соціальної апатії населення
ймовірність стихійних масових акцій, погромів тощо досить низка. Інша річ,
що зазвичай національні конфлікти організовуються, інспіруються зацікавленими
силами, які мають на меті передусім політичні або економічні цілі. І, як
часто бувало, при загостренні соціально-економічної ситуації, «ворог» в
особі людей іншої національності знаходився. Однак можливiсть не стихійних,
а організованих погромів навряд чи можна виявити соціологічними методами.
В Україні чинником «стабільності», повторюся, є апатія населення.
