Мабуть, я завжди прагнула зробити так, щоб поруч із моєю дитиною були мудрі вчителі і хороші книги (це потім я зрозуміла, що і тим, й іншим можна дитя «перегодувати»). Десь у 1993-му році (дочці йшов третій рік) тільки-тільки почали створюватися різноманітні експериментальні групи у типових дитячих садках. А нові вітри дули звідусіль, і так солодко та тривожно було читати про вальдорфську педагогіку і школи Монтессорі… Разом з такими ж батьками-ентузіастами ми створили експериментальну групу на 12 чоловік. Щоб уникнути нашого традиційного «перекосу» виховання в жіночу сторону, вихователями запросили сімейну пару, яка нібито погодилася приймати на «днювання» до власного синочка ще 10-12 однолітків. І їх змінники — чудова, незабутня наша Люся та її партнер, — також дотримувалися цих ролей. І вдавалося ж!..
Вечорами, чекаючи нас, батьків, які постійно зайняті і постійно спізнюються, ніхто і не думав скандалити, — пекли в електродуховці прості пироги чи картоплю, або, зібравшись у затишний гурток, слухали нехитрі добрі Люсині казки. Унікальний приватний лікар-педіатр дуже багато чому навчила і нас, батьків, і дітей. Мене, зокрема, саме вона, мудра наша Полівна, позбавила постійного страху за здоров’я власної дитини. Виявилося, що у критичній ситуації можна і треба не тремтіти і бігти, а зосередитися і зрозуміти причини, примусити себе вибудувати логіку допомоги своєму дитяті так, щоб першою ланкою в ланцюжку виявився саме хтось із батьків. …У тій світлій кімнаті з великою дерев’яною гіркою і безліччю затишних закутків, де над кожним вікном — аплікацією вишите своє сонечко, наші улюблені діти рано зрозуміли, що не можна бути улюбленцем за рахунок когось, вони рано зрозуміли кайф ставлення до себе як до рівних і самоцінних. І досі у них збереглася дуже зворушлива система взаємин.
Поки дочка зростала в садку, вона була, як і годиться, талановитою у всіх своїх виявах. Вона малювала, ліпила і вигадувала казки (система мудрого педагога Юрія Красного, названа ним «Азбукою почуттів», сьогодні відома далеко за межами України). Вона освоювала зв’язок музики і руху, і тут також була своя система. І, захлинаючись, поринала у кожне нове свято, яке я намагалася зробити незвичайним, щоб воно запам’яталося Маші та її друзям. Вона ходила у театр ляльок, вистави якого могли розсмішити і розчулити до сліз, і в якому вона відчувала себе не просто глядачем, адже я в цьому театрі працювала завлітом.
…Досі у наших методиках занять з музичного розвитку в дитячих садках проповідується маршове навчання, яке спрямоване, передусім, на те, щоб навчити дітей рухатися разом, у марші, і синхронно виконувати однакові рухи. До чого це призводить — думаю, добре відомо. Ми всі вийшли з цього навчання в марші та початкового вміння (і прагнення!) ходити строєм.
Шість років я працювала в театрі і добре уявляю собі значення пластики, зовнішності, вміння триматися для успіху в житті. Це дуже значуще саме у нинішній системі взаємин. Я привела свою дитину до школи сучасної хореографії саме тому, що розуміла: у неї з пластикою в житті будуть проблеми, оскільки вона з дитинства не дуже зграбна і досить росла дівчинка. Це вже потім раптом з’ясувалося, що у Маші є і слух, і голос, і почуття ритму. Досить швидко вона усвідомила, що це — чималі козирі, навіть якщо шпагат і місток не даються. Вона отримала головні ролі в перших навчальних мюзиклах — і, звичайно, це не могло їй не подобатися.
А мені подобалося, що в школі «Інші танці» дітей вчили весело і вільно, незважаючи на досить жорстку внутрішню дисципліну. І в мюзиклах потрібно було відчути і передати зображуваний характер, обходячись без костюмів, внутрішніми творчими резервами і пластикою.
Напрям у хореографії, що викладається (чи що проповідується?!) у школі contemporary, — це свобода, прорахована європейською логікою, помножена на американський демократизм і перевірена східними філософськими течіями. Це усвідомлення себе і свого місця та руху в світі через пластику свого тіла і співвіднесення Себе й Іншого, Себе й Усіх…
…На кожен свій танцювальний проект дочка запрошує друзів із класу. Вони з явним бажанням приходять підтримати її і зворушливо дарують їй квіти, фрукти. Але вдома нам доводиться пройти через подолання нерозуміння. Дідусь iз бабусею, бачачи, що швидких успіхів Маша там не досягає, вважають, що не слід вкладати стільки сил і часу «просто у танці», що у внучки з віком повинні вийти на перший план інші заняття, можливо, менш приємні, зате більш корисні для її майбутнього. Поступово це стало вдома досить гострою темою…І одного разу Маша твердо сказала, що має намір стати хореографом, це буде її професією. Але одразу ж, щоб заспокоїти діда, вона почала кожну неділю серйозно займатися комп’ютером. Таким чином, гостроту конфлікту вона зняла сама. Інше — покаже майбутнє…
…Напевно, за родом своїх сьогоднішніх занять, буваючи на численних телефестивалях чи створюючи масові дитячі свята, я дуже часто бачу, довго і важко вибудовуючи якісь добрі та конструктивні системи, як легко вони руйнуються під впливом масового дитячого деструктиву. Того самого деструктиву, який здатен охопити всіх у той момент, коли співтовариство перетворюється у натовп. Дуже хочеться, щоб діти взагалі і моя дитина, звичайно, також, — були стійкими до впливу якихось руйнівних рухів ззовні. Щоб у Маші був власний стержень (що у міру поєднуватиме і прагматику, і романтику!), який би її тримав, навіть якщо всі навколо мають протилежну думку.
Як будь-яка мати, я дуже б хотіла, щоб вона не просто виживала, а отримувала задоволення від цього життя та вміла цінити радість спілкування з друзями, з природою. А найголовніше — отримувала задоволення від досягнення поставлених цілей і подолання перешкод. Все одно нічого кращого ніхто не вигадав.







