Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Історія однієї назви

Євгенія СОХАЦЬКА: «Я завжди розуміла, що ми повинні займатися своєю українською справою»
30 березня, 2004 - 00:00


«Видатний український вчений, педагог, етнограф, історик, мовознавець, перекладач, державний, освітній, культурний і церковний діяч, людина енциклопедичних знань». Все це про одну-єдину людину: так у довідкових виданнях пишуть про Івана Івановича Огієнка (1882—1972 рр.). Окрема сторінка його довгого життя пов’язана з Кам’янець-Подільським державним університетом. Цей вищий навчальний заклад було засновано у серпні 1918 року ухвалою Ради міністрів УНР. А Іван Огієнко був його першим ректором. Тож не дивно, що на початку 90-х, коли ім’я цього громадського діяча повернулося до системи нашого культурного «кровообігу», виникла ідея про присвоєння Кам’янець-Подільському університету (на той час — педінституту) імені Івана Огієнка. Своє 85-річчя у жовтні минулого року цей ВНЗ святкував уже у відновленому університетському статусі. Але без імені свого першого ректора...

Як розповіла «Дню» доцент кафедри української літератури факультету української філології Кам’янця-Подільського університету Євгенія Іванівна Сохацька (а саме з її ім’ям пов’язують цю ініціативу), ще у жовтні 2002 року було звернення до Кабміну та інших вищих інстанцій з проханням надати ВНЗ статус класичного університету та присвоїти йому ім’я Огієнка. Рік тому, 13 березня 2003 року, першу частину цього прохання задовольнили. А другу — ні. Нібито тому, що обидва прохання не можна було вклинювати «в один абзац», і стосовно присвоєння університету імені Огієнка треба було писати окреме звернення... Так чи інакше, Євгенія Сохацька не полишає надії довести справу до завершення і збирається з новими силами, з новими документами звертатися з цього приводу (цього разу і від Всеукраїнського товариства імені Огієнка) до відповідних інстанцій. На її думку, жити з цим ім’ям університет вже готовий.

Чому ж Євгенія Сохацька так наполягає на цьому? Чому вже багато років докладає зусиль для увіковічення пам’яті першого ректора Кам’янця- Подільського університету? Звідки сили? Скоріш за все, відповідь — у її біографії, фрагменти з якої Євгенія Іванівна розповіла під час відвідин редакції «Дня».

Її батько — Іван Григорович Товстяк — сидів у сталінських таборах, хоча до політики особисто причетним не був. А був міцним селянином, який дбав про те, щоб скупити землі, бо мав п’ятеро дітей. А брат його Євстахій був в УПА... І радянська влада, знаючи про це, після війни, під час колективізації на Західній Україні, хотіла залучити Івана Григоровича до агітації за цю саму колективізацію. А він боявся, бо знав: якщо погодиться, до нього можуть прийти люди з того ж УПА та вбити його. А в нього ж — п’ятеро дітей... І тоді в селі зробили показовий процес над ним — як над людиною, яка відмовляється вступати до колгоспу. А перед тим родину обклали величезним податком: батько мав вивезти з Карпат таку кількість лісу, яку хіба що сучасні трактори могли б вивезти. І на процесі Іван Григорович мав каятися, що він винен, бо не виконав того завдання. Йому сказали: «Ти признавайся, ми запишемо — так, для документів, а на другий день тебе випустимо». Але коли дружина прийшла за ним, то почула: «Як же його випускати? Він же заарештований». І довелося Івану Григоровичу відсидіти п’ять років у Маріуполі, де він будував металургійний завод імені Ілліча. З тюрми передавав родині зароблені гроші. А от матір Євгенії Іванівни — Теодозію Максимівну — як дружину засудженого на роботу до колгоспу взяти не могли. І вона змусила найняти стару жінку, яку зарахували до колгоспу і якій платили трудодні, та працювала за неї...

До того ж, родину вигнали з їхньої власної хати (хата збереглася й досі, але Євгенія Іванівна не може «дивитися на ті страшні стіни»). Жили в наймах у родичів. Доти, доки матір не обклали таким же непомірним податком, як і батька. Якась добра жінка (до речі, зі Сходу України) підказала, що треба виїжджати з села, інакше — посадять, а дітей здадуть у дитячий будинок. І в 1953-му році родина виїхала в Миколаївську область (тоді як раз було велике переселення із Західної України на Східну). Тільки приїхали, дізналися, що помер Сталін: можна було повертатися додому... А тут і батько приїхав з тюрми. Тепер він вже мав право влаштуватися на роботу. Забрав старших дочку та сина і виїхав з ними в Дрогобич, де разом з дітьми жив у робітничому бараці. А матір разом з молодшими дітьми (серед яких була і Євгенія Іванівна) через деякий час повернулася до рідного села. І знов жили то в одній хаті, то в іншій...

У 1956-му в село головою колгоспу потрапив колишній партизан — людина, яка судила батька і, по суті, була провокатором на тому суді. Чи то совість його мучила, чи з якихось інших міркувань, але правління колгоспу вирішило повернути родині Євгенії Іванівни хату. Щоправда, напівзруйновану. До того ж, не просто передали (про якісь вибачення й мови не було), але батько мав і зароблені ним кошти віддати за власну хату. Нарешті родина мала місце, де жити.

Довгий час матір охороняла дітей від минулого: намагалася якомога менше говорити з ними про все, що трапилося. І батьку говорила, що розказувати їм всього не треба: не хотіла травмувати. Достатньо й того, що судимість батька відбилася на долі старшої доньки, яка мріяла про навчання на історичному факультеті, але зі зрозумілих причин не вступила туди...

Сама ж Євгенія Іванівна вже у 1960-му вступила у Дрогобицький педінститут: тоді вже були інші часи. На третьому курсі одружилася з однокурсником — родом з Тернопільщини, теж з родини репресованих. Після навчання вони поїхали на Тернопільщину працювати — на п’ять років. А потім переїхали жити до Івано-Франківська. В школі місць не було, і Євгенія Іванівна працювала завідуючою клубом. А одного разу зустріла свого викладача з Дрогобича, який запропонував їй скласти кандидатський мінімум і переходити на роботу до вузу, що Євгенія Іванівна й зробила (за рік склала навіть два кандидатські мінімуми).

І за часів навчання у вузі, і під час роботи на її шляху зустрічалися люди, по яких «проїхалася» радянська тоталітарна система: один з викладачів, знавець античності Клим Забарило, змушений був поїхати на Західну Україну, тому що свого часу не виїхав з окупованого німцями Києва, а продовжував викладати. Іншого, Степана Пінчука, вже у 70-х «з’їли» у Житомирі за докторську дисертацію «з національними перекрученнями». Тож не дивно, що, надивившись на все це, під час нового українського відродження Євгенія Сохацька, будучи вже деканом факультету Кам’янця-Подільського педінституту, проводила шевченківські вечори; дозволила своїм вихованцям вийти на підтримку голодуючих у Києві студентів; була в ініціативній групі зі створення Руху. Її було обрано членом обласного проводу «Просвіти»; вона організувала першу в Україні наукову конференцію, присвячену 110-річчю від дня народження Огієнка (1992). І тоді ж, наприкінці 80-х — на початку 90-х, відкрила його ім’я для багатьох своїх співвітчизників. І вже тоді відстоювала на всіх рівнях необхідність перейменування Кам’янця-Подільського педінституту в університет і присвоєння йому ім’я Івана Огієнка.

Як розповіла кореспонденту «Дня» заступник декана факультету української філології університету Галина Йосипівна НАСМІНЧУК (а вона співпрацює з Євгенію Іванівною з 1980 року), пані Сохацька ніколи не обмежувалася лише викладацькою діяльністю. Хоча три терміни на посаді декана факультету (а це п’ятнадцять років, до січня 2004-го) багато про що свідчать. І як висококваліфікованого фахівця її знають не тільки в межах університету, але й на Хмельниччині, в Україні в цілому, а також в діаспорі. Але, окрім того, що чимало поколінь студентів — її вихованці, вона ще надзвичайно активний пропагандист україністики і взагалі — дуже небайдужа до всіх суспільних проблем людина. Наприклад, вона очолює Кам’янець-Подільску «Просвіту», а зараз створює в університеті кабінет Івана Огієнка.

І студенти також ставляться до неї шанобливо. Студентка другого курсу факультету української філології Ірина МАЗУРИК сказала, що лекції Євгенії Іванівни з історії української літератури цікаві тим, що література подається не як щось ідеальне, а як дійсно життєве. І письменники постають перед студентами не як «небожителі», а як реальні люди — з певними достоїнствами і недоліками (але останні пані Сохацька також вміє показати як продовження достоїнств).

І, як каже сама Євгенія Іванівна, у неї ніколи не було вибору, як себе позиціонувати: «Я завжди розуміла, що ми повинні займатися своєю українською справою»...

Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»
Газета: 
Рубрика: