Iсторія зі скрині

Для когось вишиванка — модна та красива одежина, а для когось — прибутковий бізнес. Хтось купує сорочки за захмарні ціни, бо насправді ціна старовинної ручної роботи дуже висока, а хтось продає за безцінь, бо в такий спосіб шукає гроші, щоб вижити.

Насправді деяким збереженим в Україні сорочкам ціни нема, бо робота кропітка або техніку вишивання втрачено. Але про це часто не знають ані продавці, ані покупці. Бо на антикварних ринках можна придбати старі рушники та вишиванки, яким років сто або двісті, майже задарма.

СКРИНІ ПОРОЖНІЮТЬ...

Під час одного з етнофестивалів жартома запитую продавчиню старовинного одягу, коли ж її товар вже скінчиться, — двадцять років продаються прабабусині сорочки та спідниці, кептарики та камізельки, плахти й запаски-фартухи, покупці активні, а старовинні речі в сільських скринях все ще є. Жінка пронизливо поглянула на мене й відповіла: «Бог з вами! Це ж наш хліб. Закінчаться сорочки — нема за що нам буде жити!»

Пані Марія з Борисполя дала оголошення в місцеву газету — продає усілякий старовинний крам із горища — сорочки, спідниці, рушники, скатертини. Тобто все, що залишилося від мами та бабусі. Речі, якими ніхто майже не користувався. А ще й ті, в яких за молодості жінка виступала в самодіяльному хорі. Та вишивала й шила все власноруч. Але пані Марія все це вирішила продати. Не пішла на базар, а просто дала оголошення. Чекати довго не довелося. Уже наступного дня почали дзвонити охочі купити. Довгі вишиті сорочки за 30 — 50 гривень, рушники тканні кролевецькі — за 50 — 150 гривень, глиняні глечики та миски — за 20 — 30 гривень. «Мені ці речі не потрібні. Їх все одно ніхто не бачить. А ось грошей бракує — пенсія замаленька», — каже жінка.

Інна АНДРІЯШИК із Тернопільщини не перший рік збирає старовинні речі. Раніше справою займався її чоловік Василь Андріяшик, який помер торік. Пані Інна продовжила справу, яку, за її словами, «чоловік любив понад усе». Нині дещо тримає у власній колекції — усього близько п’ятдесяти вишиванок. В основному це борщівські сорочки — зазвичай вишиті чорними вовняними нитками (техніку вишивання майже втрачено), та буковинські — оздоблені дуже дрібним хрестиком. Є й городенківські сорочки. Починає збирати вінницькі. «Деякі віддаю, ніби напрокат, людям, які хотіли б вдягнутися в українське, але не мають змоги купити собі сорочку за п’ять — шість тисяч гривень, — розповідає Інна. — Є ще сорочки в поганому стані — потерті, випороні, обрізані. З ними я їжджу до Львова, їх там купують ті, хто може відреставрувати або переробити на сукню чи якусь блузку. Для цього беруть лише вишиті елементи».

Дещо із зібраного продає та допомагає продавати людям. «Пам’ятаю, як жінка принесла сорочку продавати. Не дуже дорогу, бо іншого способу знайти гроші на лікування дитини знайти не могла», — згадує Інна.

Вона говорить, що хотіла б ще збирати й збирати, але нині сорочок стає все менше й менше — нема в кого вже майже збирати. «Я зараз по селах не їжджу, — продовжує пані Андріяшик. — Мені люди приносять сорочки, а я їх намагаюсь продати. Але вже викупили й вивезли чи не найкращі зразки до Америки та Канади. Також у селах люди тримали собі сорочки «на смерть» — щоб їх у них поховали. Тільки можна уявити, скільки вже пішло в землю! Якось до мене чоловік приходив, приносив сорочку дізнатися, скільки вона може коштувати, але каже, що жінка її залишила для себе на смерть. Дехто вважає, що в шлюбній сорочці треба йти в останню путь».

ЦІНА ЦІННОСТЕЙ

Нині ціна старовинної сорочки залежить від обсягу вишиття та того, в якому стані річ. Чим більше вишиття, тим сорочка дорожча. На ціну впливає й спосіб створення. Наприклад, тканні рушники дешевші, вишиті — дорожчі, адже тканий можна створити за кілька днів, а вишивати дерево можна місяцями.

«Я бачу сорочку й можу оцінити, скільки вона коштує, — каже збирачка старовини. — Але ціни ростуть із кожним роком. Пам’ятаю, як мій чоловік продав сорочку для Ніни Матвієнко за сто доларів. Так тішився, що це такі великі гроші! А вже зараз я сама купую сорочки за 400 — 500 доларів».

Дорогими вважаються гуцульські сорочки, а також старої Буковини з «деревом життя». А ще самбірські, з села Мельниці. Це вони можуть коштувати п’ять-вісім тисяч гривень. Але най-най вважаються ті, що майже повністю вкриті вишивкою.

«На Західній Україні люди знають, скільки сорочки можуть коштувати, — додає Інна. — За безцінь ніхто вже не віддає. Скажімо, щороку в Борщові відбувається фестиваль вишиванок, то люди питають ціни там заради цікавості. Тож навіть люди з сіл нині знають, скільки сорочка зі скрині може коштувати. Вони хочуть продавати їх вже за тисячі. Дорого продають навіть сучасні. Не так давно подзвонила мені одна жінка й сказала, що має дуже гарну сорочку — чорну, борщівську. Виявилося, сучасне вишиття під старовинний стиль. Я запитала, скільки хоче за неї. Та відповіла, що вісім тисяч гривень. І я її розумію, бо сама знаю, яка то робота вишивати дрібним хрестиком».

Творкиня народних рушників і вінків Надія Химиченко говорить, що продає обухівські рушники, вишиті власноруч 20 — 50 років тому. Ціна п’ятиметрового полотна з червоними квітами та пташками — вісім тисяч гривень. Цікавимося, скільки часу витрачала майстриня. Вона усміхається й відповідає: «Рік...» Та продовжує: «Люди ж не розуміють, скільки праці я вкладаю в кожну свою роботу. Вони просто чують ціну й дивуються».

СТЕЖКА ЗА КОРДОН

Окрема тема — зацікавленість за кордоном. Українська діаспора справді на початку 1990-х почала скуповувати речі ручної роботи в збирачів, що їздили селами та скуповували старовинний крам за безцінь. Нині канадійці можуть віддати кілька тисяч й за сучасну вишивку, бо розуміють, як багато роботи в кожній речі, — самі б зараз ніколи не сіли за таку працю. Є й ті іноземці, які ніякого відношення до України не мають, але прагнуть зберегти унікальні ремесла світу. Як ось японка Ізюмі Фужита. Вона нині з родиною мешкає в польському місті Турунь, цікавиться мистецтвом Східної Європи й надзвичайно цінує ручну роботу. Завдяки їй у далекій Японії відбулося кілька виставок, а також було видано кілька книжок про вишивку молдован, угорців, чехів, поляків і українців. У останньому виданні — унікальні рушники з колекції Музею Івана Гончара.

Заступник директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Юрій МЕЛЬНИЧУК розповідає, що у Франції чи Великобританії у вільному продажу старовинних вишитих робіт давно немає. Іноземці розводять руками, коли бачать, що продається в нас. Якщо в їхніх родинах і залишились якісь старовинні речі, то вони зберігаються або в приватних колекціях, або в національних музеях, або вважаються найбільшими родинними цінностями.

Проте в українських музеїв особливої можливості купувати старовинні речі для поповнення колекцій немає. Пані Інна Андріяшик, зокрема, говорить, що вона не пам’ятає, коли держаний музей купував якусь річ для колекції. Наприклад, восени Національному центру народної культури «Музей Івана Гончара» виповнюється двадцять років, то з цієї нагоди музей хоче влаштувати виставку. На ній показати не лише унікальні роботи з фондів, а й ті, що люди принесуть із бабусиних скринь і... подарують музею для поповнення збірки.

Насправді ринок старожитностей в Україні поки що великий, але справді цінних речей стає все менше. А надто — вже з’являються навіть якісні підробки під старовину. І якщо раніше збирачі старожитностей переймалися, де та за які гроші купити, то нині до критеріїв відбору додалася ще й автентичність.